Мужність жити

...13 жовтня 1965 року в гальванічному цеху Київського електровагоноремонтного заводу (КЕВРЗ) о другій годині дня зі штуцера зірвало гумовий шланг. Отруйний потужний струмінь каустичної соди обпалив Миколі обидва ока. Йому ледве виповнилося двадцять п'ять, коли життя розділилося на «до» і «після». Позаду в яскравій смузі світла залишилося дитинство, проведене на полустанку Малевичі Житомирської області, залізнична романтика — дід працював помічником машиніста, шкільні роки та отроцтво — технічне училище й електромеханічний технікум залізничного транспорту в Києві, практика на КЕВРЗ у бригаді комуністичної праці, служба у гвардійській повітряно-десантній дивізії в Кіровограді, вище командне училище в Рязані, закінчити яке не встиг — важко хворіла мати, і Микола повернувся на завод. Словом, звичайна доля. Якби знати тоді...

Дванадцять діб промайнули без сну: страшний біль і потрясіння, здавалося, пронизали його наскрізь. Найбільш боляче було втрачати світло. Услід за ним згасала надія. Три роки поневірянь по лікарнях та інститутах Союзу нічого не змінили, хоча лікарі заспокоювали, що зір ще можна повернути.

Діагноз «запалення трійникового і повна атрофія зорового нервів» прозвучав як вирок. Надія на зцілення зникла. Микола Антонюк закінчував тоді п'ятий курс юридичного факультету Київського держуніверситету. Заводій, душа компанії, неодмінний учасник студентських вечірок та організатор галасливих «засідань» напередодні семінарів і сесій, він зрозумів, що це все: зір уже не повернути.

ДОЛЯ ЛЮДИНИ — В ЇЇ ХАРАКТЕРІ

Незадовго до біди Микола познайомився з Анею. Без будь-яких романтичний історій. Сподобалася дівчина, запросив її на танець одного з тих запаморочливих літніх вечорів у Пушкінському парку. На побачення прийти не зміг, а через декілька днів зіткнувся лицем до лиця в тролейбусі. Потім ціле літо дарував їй квіти, іноді, був гріх, — із заводської клумби.

— Анечка — моя божественна людина, — сім'я, друзі, сусіди дуже підтримали мене тоді, — розповідає юрист, голова Українського товариства сліпих (УТОС) Старокиївської міжрайонної територіальної первинної організації Києва Микола Романович Антонюк. — Аня приїжджала в інститут Філатова разів із чотири. «Навіщо тобі сліпий?» — відраджував я її... А навесні наступного року ми одружилися. Через 11 років народилася Юлечка, через рік — В'ячеслав. Щоб не бути тягарем для сім'ї і навколишніх, багато працював над собою. Усю чоловічу роботу в домі намагаюся виконувати сам. Навчився впевнено рухатися, сам гуляю з домашнім улюбленцем — болонкою Боні, який страшенно ревнує до внучки, котра нещодавно народилася... Буває, на вулиці мене намагаються навіть підчепити, гадаючи, що я зрячий, мовляв, зніми окуляри, піжоне... Тепер розумію, ніщо не може зламати людину, якщо вона сама не здасться, якщо є характер. Світ не згаснув у моїх очах, він начебто перейшов усередину мене. Я його відчуваю, відчуваю, бачу, живу ним, почуваючи себе при цьому повноцінною людиною. Я не вважаю себе сліпим, інакше б давно звів рахунки із життям.

РИБА Є, АЛЕ РИБИ — НЕМАЄ

Не вважає Микола Романович незрячими також членів УТОСу, яких лише старокиївська організація УТОС нараховує більше як 400 чоловік. Адже вони чудово «бачать», що відбувається в країні, відчуваючи її падіння ще більш гостро. За рік з організації «йде», за словами голови, близько 50 чоловік. Не через старість: добивають соціальні труднощі, зубожіння, елементарне недоїдання, хвороби (найпоширеніша з них — цукровий діабет), на лікування яких немає грошей. «Куди йдуть?» — не зрозумів я спочатку. «Ідуть із життя», — була відповідь. Колись міцне і багате товариство нині не в змозі допомогти своїм товаришам матеріально. Чотири київських підприємства для сліпих на тлі загальної економічної кризи «ледве дихають». Звідки, справді, взятися нормальним зарплатам, пенсіям, іншим соціальним гарантіям, якщо хвора вся економіка... Сьогодні Микола Романович, зітхаючи, пригадав байку про загадкову українську душу. Іде чоловік повз ставок і цікавиться: «Є риба?» — «А куди ж вона подінеться?» — відповідає рибалка. Приходить чоловік наступного дня з вудкою — не клює. «Дідусю, ви ж учора казали, що риба є». — «А звідки вона візьметься?»

— До речі, — продовжує співрозмовник, — нинішня державна допомога і пільги для інвалідів щодо зору дуже нагадують цю байку. Трошки київський мер допомагає, щось самі «пробиваємо», але це — крапля. А нещодавно наших людей, що їхали на роботу, в метро не пустили. Сказали, платити треба. Про яку турботу йдеться, коли у всьому Києві, де живе 3 тисячі сліпих, на дорожніх переходах встановлено всього два звукових сигнали.

ДО РЕЧІ

Як повідомив «Дню» заступник голови центрального правління УТОСу Вадим Болдирев, в Україні проживає близько 70 тисяч незрячих людей (інвалідів I і II групи), з-поміж них — 11 тисяч дітей. До складу УТОСу, що складається зі 186 первинних організацій, об'єднаних 25 обласними правліннями, входять близько 60 тисяч чоловік.

Медичну допомогу незрячі отримують за місцем проживання, а також на медпунктах, що збереглися подекуди при підприємствах. Мрією для багатьох став літній відпочинок: з безлічі санаторних установ залишився тільки будинок відпочинку в Боярці на 200 місць і санаторій в Євпаторії на 400 місць, що працюють лише сезонно. УТОС має свої журнали і газету, будинок звукозапису і друку, 79 бібліотек, клуби, в яких займаються художньою самодіяльністю близько 400 тис. чоловік. Усьому світу відомі капела незрячих бандуристів зі Львова. На чемпіонатах світу серед інвалідів незрячі українці не раз ставали золотими і бронзовими призерами.

Товариство сліпих самостійно нарощує виробничу базу (всього в Україні 76 спеціалізованих підприємств), але кількість працюючих зменшилася із 24,5 тис. 1990 року до 14 тис. 1999-го. Зменшилася зарплата, зникло держзамовлення. Незважаючи на пільги для спецпідприємств, існують чималі труднощі зі збутом продукції. Колишні замовники тепер закуповують аналогічні вироби за кордоном, хоча держава могла б потурбуватися про технологічне переоснащення цехів для незрячих...

Максимальна пенсія інваліда I групи нині — 86 грн. (до 1990 року — 120 крб.). Зменшилася заробітна плата, що становила раніше в середньому 200 крб. Багато які пільги (на оплату комунальних послуг, телефонні переговори, транспортний проїзд), що існували раніше, тепер під питанням. Залишати їх чи ні, вирішує місцева влада, виходячи з фінансових можливостей. Наприклад, у новому переліку пільгових категорій громадян, яким дозволено безкоштовний проїзд у міському транспорті, ухваленому нещодавно Київміськадміністрацією, незрячі кияни себе не знайшли. І тепер у громадському транспорті, зокрема, в метро, їх «відловлюють» як «зайців».