Михайло ЧЕЧЕТОВ: 2004 й —рік пікової приватизації

— Таке враження, що у Фонді держмайна настало затишшя. Виконали, перевиконали план — можна спочивати на лаврах?

— Це не відповідає дійсності. Хтось може говорити, що треба зменшити темпи. А я вважаю, що робити цього не можна. Приватизація — серед головних віх економічної стратегії держави, і зупиняти її ми не збираємося. Економіка країни зростає останнім часом на 14 — 15% і навіть на 18% — у деяких галузях. Ці темпи найвищі у Європі і, мабуть, у світі. Але при цьому ми ще не досягли рівня 90 го року, оскільки так глибоко впали, що навіть чотири роки зростання, як кажуть, шаленими темпами торiк і цього року не дозволили повернутися на рівень, досягнутий 14 років тому. Тож про зупинення не йдеться — нам потрібно пришпорювати коня і галопом скакати вперед. На мій погляд, головне завдання — подолати рубіж 90-го року. Щодо приватизації, то соціально-резонансний продаж, дійсно, закінчився. Особливо успішно завершений конкурс з «Криворіжсталі». Це вже історія. Але Верховна Рада нас підштовхує, хоча сама пішла на канікули, залишивши нам завдання реалізувати ухвалений нею закон з «Укррудпрому». Причому терміни в ньому дуже жорсткі. Коли депутати повернуться з відпуски, ми повинні відзвітувати: «Укррудпром» продано, гроші — в бюджеті і держава їх уже витрачає на вирішення соціальних проблем. Так що зараз у нас у розпалі підготовка до продажу цього підприємства. Сьогодні ми вже затвердили умови.

У цьому місяці ми практично готові дати старт і приватизації «Укртелекому» (говорячи «ми», я маю на увазі і Фонд, і уряд, оскільки приватизацією «Укртелекому», відповідно до спеціального закону, буде займатися комісія, яку очолює перший віце-прем’єр).

Дещо інша ситуація з Одеським припортовим заводом. У принципі, він також міг би бути об’єктом приватизації цього року, але, враховуючи популістські політичні заяви деяких кандидатів у президенти та політиків напередодні виборів (йшлося в них про масову реприватизацію), іноземних інвесторів може і не бути, а наші значно витратилися на великому продажу цього року і ми навряд чи отримаємо за цей суперзавод справедливу ціну. У нас це називається «спалити» об’єкт. Так що його продаж, швидше за все, буде відкладено на кінець року.

Якщо ми в цьому році продамо «Укррудпром» і «Укртелеком», то, гадаю, отримаємо понад 10 мільярдів гривень або понад два мільярди у доларах. Нагадаю, що річне завдання з приватизації становило 2,1 мільярда гривень, а ми можемо дати до бюджету понад 10 мільярдів. Тобто перевищити план у п’ять разів і забезпечити замість двох мільярдів гривень два мільярди доларів. Я сподіваюся, що ці величезні фінансові ресурси буде отримано ще до листопада. Тепер уряд повинен дуже грамотно цими грошима розпорядитися, щоб вони максимально спрацювали на економіку.

— Ви говорили, що ми ніяк не дійдемо до рівня 90-го року. А можливо, тут позначається й те, що ми якось не так проводимо приватизацію? У результаті на приватизованих підприємствах виникають корпоративні конфлікти і навіть війни. А це, звичайно, не сприяє ефективній роботі.

— Причини таких воєн не в приватизації, а в нашій низькій корпоративній культурі, й здебільшого у людей, що грають на приватизаційному ринку. На відміну від західних варіантів акціонерних товариств, де акціонери одного підприємства — це партнери, об’єднані метою поліпшити роботу підприємства, отримати більше прибутку.

У нас же акціонери зазвичай суперники, а іноді й вороги. Ситуація зміниться тільки після того, як у нашiй свідомості станеться своєрідна культурна революція. Тоді й наші акціонери будуть націлені на те, щоб консолідувати зусилля...

— Культура, як і свідомість, сама по собі не підвищується. Напевно, потрібні якісь зусилля на законодавчому полі...

— Згоден. Це поле у нас, я б сказав, досить рихле, хитке, а точніше, неоране. Чому ми й просили Верховну Раду, всі її фракції насамперед прийняти два ключовi закони.

Передусім, це закон про акціонерні товариства. Він вніс би здоровий струмінь у корпоративні відносини, вирішив або згладив конфлікти та непорозуміння між дрібними й великими акціонерами. Так само необхідний закон про управління державною власністю. Плюс два нашi закони: про Фонд держмайна і про програму приватизації. Особливо актуальний закон про акціонерні товариства. Гадаю, наприкінці року, вже після президентських виборів, його все ж буде прийнято. Я взагалі оптиміст, але одночасно й реаліст, і ось вам мій прогноз: до виборів у парламенті не пройде жоден серйозний економічний закон.

— А як би ви прокоментували те, що робиться на черкаському «Азоті». Там також корпоративна війна і сторонній людині не зрозуміло, хто там правий, а хто винен, у чому причина того, що там відбувається. Яка позиція Фонду?

— У мене зараз немає інформації з цього підприємства і я не готовий детально коментувати цю ситуацію. Але Фонд завжди намагається зробити так, щоб помирити акціонерів, направити їх не на міжусобицю, а на конструктивну роботу. Часто цьому заважають непереборні конфлікти інтересів. Причому кожен їхнiй учасник хоче бути зверху. А чи треба і чи корисно це?

— Нещодавно Верховна Рада ухвалила рішення, що забороняє проводити додаткову емісію акцій на підприємствах із державною часткою власності. Чи є вона на Дніпродзержинському коксохімі, де днями затверджено результати додаткової емісії, причому статутний фонд підвищено втричі?

— У новій відкоректованій редакції бюджету абсолютно правильно, на мій погляд, записано (цитую дослівно): акціонерним підприємствам (що працюють прибутково і виплачують дивіденди), де частка держави більша нiж 50%, забороняється приймати рішення про зменшення частки держави.

— Тобто вона захищає себе.

— Так. Але там, де наша частка менша — 25%, 18%, ми вже абсолютно не впливаємо. Якщо аналогічне рішення на підприємстві буде прийнято, то держава просто втрачає свою частку, а державний пакет розмивається. Тому потрібно якнайшвидше ці дрібні пакети продати, що й передбачено проектом нової програми приватизації, який знаходиться на розгляді у Верховній Раді.

— Розмивається пакет, я так передбачаю, і на Дніпродзержинському коксохімі. Там є якісь акціонери, які від цього постраждали. А чому держава не захищає їхні інтереси?

— Стосовно цього питання рішення приймається чи не приймається на загальних зборах акціонерів. Державної частки там уже немає. Все залежить від зборів. Держава може втручатися тільки на законодавчому рівні, коректуючи правове поле. Зокрема, захист дрібних акціонерів закладено у філософію проекту закону про акціонерні товариства, який поки що не прийнято парламентом. Виходить, що такого жорсткого захисту немає.

— Держава не один раз приймала рішення щодо тих своїх підприємств, які не виконують програму, працюють збитково. Те ж саме стосовно тих підприємств, які не платять працівникам зарплату. Але є і приватизовані підприємства, які також не платять зарплату. Тут держава повністю втратила контроль?

— Так, там де вже немає частки держави, прямо вона не може впливати, тільки через суд. Лише таким чином можна впливати на менеджмент заводу. Будь ласка, продай цех, отримай гроші, виплати зарплату. У цьому відношенні у мене була, гадаю, гарна пропозиція, яка, на жаль, не була повною мірою підтримана. Можна було б узяти половину грошей від продажу «Криворіжсталі» і направити на погашення боргу. Сьогодні борг із зарплати в Україні становить 2,1 мільярда гривень. Заради справедливості потрібно сказати, що значна частина цього боргу — це борг дев’яностих років. Тож половина виручки від цього металургійного гіганта могла б його повністю покрити. Але при цьому держава не стала б добрим дядечком відносно підприємств, що погано працюють. Цей кредит було б із них згодом стягнуто. Але, на жаль, мою ідею не повністю підтримали. Вирішили гасити борги тільки працівникам сільгосппідприємств і державних підприємств. Так що в інших випадках працівникам доведеться діяти через суд. Там, де держава має частку не меншу контрольного пакету, ми можемо впливати на керівника: у нас є фінансові, адміністративні санкції та стягнення, є можливість замінити безвідповідального керівника. Гадаю, що в цьому році борг із зарплати реально погасити повністю. Таким фантастичним прибутком від приватизації просто гріх не скористатися... Тут навіть великої політичної волі не треба. Коли стільки грошей, то проблем не повинно бути. Погасити й забути.

— Які нові ідеї у Фонді держмайна стосовно майбутнього року?

— Найважливіше для нас законодавство. Ми сподіваємося, що вже після виборів президента дуже швидко буде прийнято програму приватизації. А також закони про Фонд, про акціонерні товариства і про управління державною власністю. Ми, звичайно ж, не плануємо повертатися до конвеєрної приватизації, яка у нас практикувалася раніше. Усе робитиметься на основі індивідуальних підходів, об’єкти ретельно готуватимуться. Той же Припортовий завод ми рік ретельно готували, але поки що не продаємо. І наступного року такого не буде, щоб відразу продали. Великі об’єкти готуються довго. Але їх продаж завжди пов’язаний із ризиком. Це як сходження на восьмитисячники, яких на Землі небагато. Треба бути уважним... Після пікової приватизації в цьому році ми закладаємо на майбутній рік два мільярди гривень. Це — реально. Першим піде Одеський припортовий завод, а це практично близько мільярда гривень. Другий великий продаж — 43% акцій «Укртатнафти» (Кременчуцький нафтопереробний завод). Там тільки номінал близько 150 мільйонів доларів. Тільки цей продаж міг би вирішити долю плану приватизації та дати 80—90% від суми, яка закладається до бюджету. Щоправда, від інших об’єктів, що виставляються в наступному році на приватизацію, великої віддачі для бюджету не буде. Для так званого дріб’язку вирішуватимуться абсолютно інші завдання, зокрема підвищення ефективності роботи підприємства. А великі об’єкти в Україні вже практично вичерпалися. Залишився в основному нафтогазовий комплекс, тобто те, що не можна приватизувати, оскільки ці підприємства складають основу національної економічної безпеки держави. Іншими словами, наступний рік ще буде результативним, а далі синусоїда приватизації могла б iти потроху вниз. Але це не означає, що робота у Фонді також буде згасати. Пригадаємо, як вдало названо цю установу: Фонд державного майна. Ось ми майновими відносинами й будемо далі займатися. Вони були, є і будуть. І держава в них виступає, з одного боку, як суб’єкт, оскільки навіть якщо завершимо приватизацію, то це не означає, що ми до останнього цвяха все продамо. В одних галузях залишиться, наприклад, 12%, в інших — менше чи більше. Та ще корпоративні права держави в різних товариствах. Плюс орендні відносини, спільні підприємства. Тобто держава виступатиме, з одного боку, як суб’єкт майнових відносин, а з другого — як свого роду «розвідний», який гасить або локалізує конфліктні ситуації, що виникли, згідно із законом. Словом, поступово зменшуватиметься і вужчатиме сфера діяльності Фонду на сегменті приватизаційному, а натомість розширятиметься сфера корпоративного управління, оренди, оцінки тощо. І це буде справді Фонд держмайна, який зможе зайнятися правилами гри. А в перспективі переглядається (і ми це оговорювали в першій редакції нової програми приватизації) поступова трансформація Фонду держмайна в міністерство майнових відносин.

— А як ви дивитеся на заклики зайнятися реприватизацією?

— Там, де було порушено закон, там, де щодо підприємств, проданих під інвестзобов’язання, вони не виконуються, ми, згідно із законом, повинні повернути майно в державну власність. Такий реверс здійснюється. Через суд ми вже повернули близько 120 підприємств. А потім знову виставляємо їх на продаж. Тобто реприватизація можлива в одиничних, чітко обумовлених законом випадках. Але я категорично проти того, щоб запускати, як дехто пропонує, реприватизаційний конвеєр. Не дай Боже! Якщо таке трапиться, це ще на п’ять-сім років відкине Україну назад. Цього люди нам не пробачать. Перший такий конвеєр було запущено в 17-му році. Підсумки відомі й сумні. Чи варто ставати ще раз на ті ж граблі? Тоді вже ніяких інвесторів до нас і палкою не заженеш.

— Представництво Американської торгової палати в Україні опублікувало заяву. У ній зазначається, що надходить дуже багато нехороших сигналів про інвестиційний клімат в Україні. Зокрема, критикують підсумки проведених у нас приватизаційних конкурсів. Як ви це прокоментуєте?

— Тут якраз обернено пропорційна залежність: чим більше ми робимо для України, тим більше нас критикують іноземці. Тому що створення могутньої, сильної України не потрібне і не вигідне нікому. Ось якби ми віддали їм «Криворіжсталь», вони б нас не критикували... Але як би до цього поставився наш народ? А ми в рамках закону залишили для України її «перлину». Я думаю, це було патріотичне рішення. Звичайно, воно викликає певні асоціації в іноземців. Але якщо для України це корисно, важливо, необхідно, то ми не відступимо, і нехай кажуть, що хочуть. Нам треба вчитися захищати національні інтереси так, як це, наприклад, роблять американці.

Нещодавно російський посол у нашій країні Віктор Черномирдін зазначив, що Україна правильно вчинила щодо «Криворіжсталі». За його словами, ми захищали свої національні інтереси, і якби такий об’єкт продавала Росія, то, впевнений посол, було б те ж саме — вибрали національного інвестора. «Тому я вважаю, що Україна зробила правильно», — сказав Віктор Степанович, незважаючи на те, що російські компанії мали до нас претензії.

— Ви свого часу говорили про те, що необхідно законодавчо встановити глибину проникнення іноземного капіталу.

— Від цієї ідеї я не відмовляюся. Такий закон потрібно приймати. В програмі приватизації, яка знаходиться на розгляді у Верховній Раді (до речі, її схвалено профільним комітетом з економічної політики, який очолює Станіслав Гуренко), виписано відповідну тезу. Якщо програму буде прийнято, то це дасть можливість при формуванні умов приватизації підприємств дивитися ще й через призму глибини проникнення іноземного капіталу. Хоча, на мій погляд, потрібен окремий закон.