Микола ЛУКIВ: Товсті журнали нікуди не поділися!

Колись мої батьки передплачували відразу кілька літературно-художніх та науково-популярних журналів, зокрема, «Дзвін», «Дніпро», «Пам’ятки України», «Кур’єр ЮНЕСКО», «Вітчизна» та «Наука і суспільство»... Вони, до речі, не гуманітарії, мали потребу в такій літературі, де між рядками було багато вільнодумства, і, подібно як книжками, обмінювалися нею з друзями. Найцікавіші вирізки й досі зберігаються у нас вдома...

Зараз мало хто виписує часописи, більшість з яких виходить раз на два місяці або на квартал, а то й не виходять зовсім.

Про стан справ у журнальній періодиці «День» говорить із поетом та головним редактором журналу «Дніпро» Миколою ЛУКІВИМ. Між іншим, «Дніпру» — 82 роки! На його сторінках (і ніде із літературних журналів більше!) друкував свої твори Олександр Довженко. У 60 ті, в часи «хрущовської відлиги», видання «благословило» у дорогу ціле покоління письменників: Бориса Олійника, Івана Драча, Ліну Костенко, Василя Симоненка, Євгена Гуцала, Григора Тютюнника... А також одним із перших звернулося до творчої спадщини забутих, репресованих та заборонених радянським режимом поетів і прозаїків.

— Готуючись до інтерв’ю, я запитувала у кількох кіосках про так звані товсті журнали. Там вже давно забули, коли вони з’являлися у продажу. Миколо Володимировичу, куди поділися товсті журнали?

— Товсті журнали нікуди не поділися! Вони виходять, щоправда, спареними номерами та значно меншими або дуже малими накладами. Наприклад, зараз наклад «Дніпра», до речі, одного із найстаріших українських літературно-художніх часописів, — тисячу примірників, а колись сягав понад 80 тисяч! Ця тисяча екземплярів — фактично індивідуальна передплата, тому й товсті журнали практично неможливо купити у кіосках — за ними читачі приходять до редакцій.

— Скажіть, скільки коштує примірник журналу «Дніпро»? А річна передплата на нього?

— 9 гривень, а за собівартістю — приблизно 22—23. Тобто на кожний примірник нашого журналу ми повинні знайти ще 13—14 гривень доплати... А передплата — у межах 65—70-ти.

Треба сказати, що фінансове становище редакцій — складне. Уявіть, що для виходу кожного числа «Дніпра» мені потрібно десь знаходити двадцять тисяч гривень: заплатити податки, за оренду і поліграфічні послуги, виплатити зарплату працівникам (журнал не має бюджетного фінансування)...

І справа не в тiм, що літературно-художні видання вичерпали себе. Суспільству вони потрібні. Друкувати є що. У редакціях зібралися матеріали, які якраз би й допомогли національній ідеї. Але замість пріснопам’ятної ідеологічної спрацьовує цензура фінансово-економічна: друкувати є що, але коштів для друку немає.

Сподіватися на зростання найближчим часом тиражів не випадає. Традиційно нашим передплатникам, а це — художня і наукова інтелігенція, медики, учителі, студенти і школярі, доводиться матеріально сутужно. Не можуть передплатити журнали й бібліотеки: бюджетні кошти на передплату літературно-художніх журналів не виділяються, за винятком хіба що центральних обласних бібліотек.

Тут виникають логічні запитання: хто винен і що робити? Очевидно, винні ми всі, бо не вміємо відстоювати свої інтереси в нових ринкових умовах. Але винні й ті, кому ми свого часу довірили нашу долю. Доходило до парадоксів. Кілька років тому в списку видань, яким було обіцяно державну підтримку, опинилися «Ранок» і «Старт», які на той час вже не виходили, як і зараз не виходять. Така обізнаність зі станом справ в українській журнальній періодиці деяких державних посадовців не вселяє оптимізму. А на запитання: «Що робити?» єврейські мудреці відповідають коротко: «Робити!».

— А як ви виживаєте?

— У 1992-му, після відомих подій у суспільно-політичному житті країни, в редакції «Дніпра» не було приміщення, паперу, грошей... Але залишалися зобов’язання перед передплатниками. Фактично, життєдіяльність редакції потрібно було забезпечувати заново. І ось уже сімнадцять років ми долаємо труднощі.

Кілька років тому заснували «Бібліотеку журналу «Дніпро». Надруковані книжки, зокрема, «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою» і «Тигролови» Івана Багряного, «Волинь» Уласа Самчука, поетична збірка «Незнаному воякові» Олега Ольжича, «Призначення України» і «Козаки в Московії» Юрія Липи, «Армія без держави» Тараса Бульби-Боровця, публіцистика Андрія Мельника, Івана Кошелівця та інші принесли чималі кошти. Наприклад, чотиритомна хрестоматія української літератури і літературної критики ХХ століття «Українське слово», упорядкована членом редколегії нашого часопису професором Василем Яременком і його американським колегою Євгеном Федоренком, вийшла 600 тисячним тиражем і розповсюджена по всіх університетських та шкільних бібліотеках. Це нам дало змогу якийсь час нормально жити на кошти від її реалізації. Крім того, ми залучилися підтримкою спонсорів, які з часом стали нашими засновниками. Серед них — Український фонд культури, який очолює Борис Олійник, Благодійний фонд сприяння розвитку науки, освіти і культури «В і К», ВАТ «Мотор-Січ»...

Ну що ще додати? У всіх кабінетах наших високопосадовців я побував, і ті коридори добре знаю. Двічі приймав мене екс- президент Леонід Кучма. Кілька разів — екс-прем’єр-міністр Віктор Янукович. Нинішня влада морально-психологічно розуміє нас і ніби підтримує, але конкретної допомоги, як тоді не було, так і зараз немає. Щоправда, сучасну оргтехніку редакція отримала за прем’єрства Анатолія Кінаха. У Верховній Раді давно збиралися прийняти законопроект, який сприятиме періодиці, але так до цього часу ні на що не спромоглися.

— Якось Іван Малкович розповідав, що відтоді, як почав займатися видавничою справою, перестав писати вірші. А як вам, поетові, займатися менеджментом?

— З одного боку, мені непросто займатися менеджментом, оскільки багато енергії та сил йде на це. А з іншого, за ці роки я настільки зріднився з «Дніпром»... Крім того, у мене є своя радіопрограма «Недільний гостинець від Миколи Луківа». Більше того, зараз кілька телекомпаній просять, щоб аналогічний проект зробити на телебаченні. На мою думку, при великому бажанні все можливо поєднати.

У мене понад тридцять книжок. Зараз до друку готується збірка інтимної лірики «Двоє в човні». Пишеться не так легко, як у юності, звичайно. Приміром, першу свою книжку, що вийшла друком у 1973-му, написав у кімнаті студентського гуртожитку, де крім мене жило ще четверо чоловік... Очевидно, ви були студенткою і знаєте, що таке студентське життя — постійні вечірки, дискусії... Але мені цей гармидер аж ніяк не заважав.

Якщо порівнювати те, що я створив до і після 1991 року, то кількісно написав набагато більше на початок 90-х, але цікавіше, думаю, пишу тепер. Миколу Луківа переважно знають як поета-пісняра, і мало хто обізнаний із моєю громадянською та філософською лірикою, яка з’явилася в останні роки.

— Кажуть, що вас як поета «благословив» сам Андрій Малишко?

— Так. До 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка проводився всеукраїнський конкурс «Вінок Кобзареві». Я, учень 6 чи 7 класу, теж надіслав власні вірші, написані як українською, так і російською (тоді писав двома мовами). І от мене відзначили — у газеті «Зірка» з’явилася добірка моїх поезій із коротким словом Андрія Малишка. Це було наше перше заочне знайомство. Пізніше зустрілися в аудиторії Київського Національного університету ім. Т. Шевченка, де я навчався на факультеті журналістики. Пригадую, наважився підійти до Андрія Самійловича і сказати щось на зразок того, що я — той, про кого він писав. Йому моя сміливість заімпонувала. До речі, поет сам був сміливим, твердим, дієвим і безкомпромісним... Я поцікавився, чи можу нові вірші йому показати. І, почувши ствердну відповідь, якось прийшов у гості. Андрій Малишко все гортав мої вірші і, взявши один, сказав, що буде надрукований у популярному літературному виданні, а решту можна викинути... Поет додержав слово — вірш був надрукований. Цікаво, що він сказав, мовляв, з мене може вийти поет-пісняр...

— Скажіть, а для FM-радіо ваші пісні — «формат»?

— Їх дуже рідко можна почути по FM-радіо. Там взагалі українська пісня майже не звучить. У мене склалося враження, що в незалежній Україні подекуди приховано, а нерідко до цинічності зухвало й відверто ведеться цілеспрямований наступ на саме українство, конкретними носіями і виразниками якого є, зокрема, література і мистецтво.

Здебільшого композиції на мої вірші транслюють по всіх трьох програмах Українського радіо, обласних та районних радіокомпаніях і, як виявляється, навіть за кордоном. Якось приїхали колеги із Хургади, де відпочивали на березі Червоного моря, і розповіли, що в тамтешньому ресторанчику при готелі, де зупиняються переважно українці, росіяни, поляки та словаки, серед добірки польської, російської музики звучала моя «Росте черешня в мами на городі» у виконанні Анатолія Горчинського... Ось ще один випадок. Один добрий знайомий, побувавши у Єрусалимі, біля Стіни Плачу натрапив на прикріплений до неї текст моєї пісні «Приїжджайте частіше додому»... Буває, минає час, забувають авторів слів і музики, а пісня живе собі і з часом побутує вже як народна.

— Миколо Володимировичу, повертаючись до нашої розмови, а про що ваша програма?

— Про нові імена й цікаві події в літературі та естрадному мистецтві. Приміром, я робив дві передачі про встановлення пам’ятника останньому кошовому отаману Запорізької Січі Петру Калнишевському на Соловках. До речі, на адресу програми надходить багато листів.

— І про що вам пишуть?

— Найчастіше запитують, де придбати українські книжки та компакт-диски вітчизняних виконавців. І що цікаво, більшість листів надходять із Східної України, де дуже багато людей скучили за українським словом. У листах часто запрошують приїхати виступити у район чи містечко. Власне, такі зустрічі відбулися вже на Черкащині, Чернігівщині, Вінничині, Київщині... Насправді, люди із глибинки давно спраглі такого живого спілкування! А які вони ставлять змістовні й актуальні запитання. І, стоячи перед ними, не можеш лукавити. Адже телебачення нам повсякчас нав’язує чуже життя! А в нас є чимало особистостей у літературі та мистецтві, яких народ любить і хоче бачити на своїх екранах. У архіві Першого Національного безліч записів із документальними стрічками, творчими вечорами припадають порохом. Щоправда, є надія, що зi зміною керівництва каналу зміниться і ситуація.

Їхати вглиб України спонукаю і своїх колег-письменників. А вони мені часто аргументують, мовляв, у райцентрах і селах не читають книжок... А чому тут дивуватися? Районні й сільські книгарні перетворені на бари й забігайлівки... Книжки виходять малими тиражами і, очевидно, до містечок Франківщини чи Харківщини просто не доходять... На моє глибоке переконання, обов’язково треба знаходити час і їхати до людей. Це дає свої результати!

— Ви застали багатьох письменників та поетів в українській літературі. Хто для вас є великими? І хто із сучасних поетів та прозаїків видається цікавим?

— Великими я можу назвати Ліну Костенко, Олеся Гончара, Миколу Руденка, Бориса Олійника, Миколу Вінграновського...

А серед сучасних молодих поетів виділяю Павла Вольвача, Оксану Дунську, радіожурналістку із Вінничини, Олену Ткачук, студентку із Хмельниччини... У прозі теж тон задають жінки. Наприклад, Оксана Сайко зi Львова.

Талановита ця земля. Скільки лихого нам довелося пережити тільки у ХХ столітті! Голодомор, Першу й Другу світові війни, ідеологічний терор, Чорнобиль... А українська земля продовжує народжувати талановитих людей. Тому я вірю, що житимемо у розвинутій правовій державі. Може, це щось метафізичне, пов’язане із моєю вірою, яка далека від формальної логіки. Однак я вірю!