Микола ТОМЕНКО: «Це — уряд Ющенка»

У всіх «неофіційних і достовірних» списках членів нового уряду Миколі Томенку приписують посаду віце-прем’єра з питань гуманітарної політики. Про те, якою, за версією Томенка, повинна бути ця політика, а також про «гуманітарні уроки» минулої виборчої кампанії — в інтерв’ю «Дню».

— Якою буде політика майбутнього уряду в гуманітарній сфері?

— Дуже важливо, що це — уряд Ющенка. Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко — людина, вповноважена Ющенком на реалізацію передусім його програм. І в основі його програми — принципи, закладені у виборчій програмі Ющенка. Навіть якщо подивитися на назви: передвиборна програма — «10 кроків назустріч людям», програма уряду — «Назустріч людям». Фактично філософія та сама, тільки заходи та механізми реалізації цієї філософії, цього кредо Президента дещо інші. Тому перша відмінність: я сподіваюсь, не буде двох центрів прийняття рішень, різних команд і т. iн. За таких умов і міністри відчувають себе вільніше. У зв’язку з цим, скажімо, віце-прем’єр з питань гуманітарної політики — назва і посада умовні. Загальна дискусія в нашій команді показує: насправді, щоб вибудовувати гуманітарну політику, треба працювати всім, — це елемент політики і економічної, і адміністративної, і регіональної. До цього у гуманітарній політиці людина, яка за неї відповідала, жалілася, що грошей на культуру мало, і просила, щоб їх було більше. Для мене це дикість... Отже, у програмі уряду вперше буде дуже чітко сформульовано, що наша мета — це якість життя конкретної людини, і ця якість базується на соціально-гуманітарних, культурних, економічних, демократичних євростандартах. Йдеться не лише про зарплати і пенсії як у Європі, а про ціннісні речі — повагу до людини, її свобод тощо. Звичайно, коли я кажу про цінності, цим поняттям я називаю філософію, світогляд чи навіть моду на Україну. Я завжди казав, що часом політична мода є для культури більш важливою, ніж бюджетне фінансування. Коли український, зарубіжний бізнес, інвестори бачать, що для Президента, його команди, для уряду є модним ходити в український театр, читати українську книжку, підтримувати український шоу-бізнес тощо, то бізнес об’єктивно цю моду опановує. Відповідно і інвестує в неї.

Одним із пріоритетів я також вважаю увагу держави до масової культури, якою вона, в силу різних обставин, ніколи не займалася. Це не означає, що держава повинна керувати, — вона повинна, зокрема, створювати такі умови, щоб у масовій культурі з’явився професіоналізм.

Ще одне завдання, яке я бачу: працівникам гуманітарної сфери потрібно повернути статус людей, які виконують унікальну місію. Я думаю також над створенням реєстру культурних цінностей України. Думаю, найближчим часом зможу публічно говорити про те, як держава і влада допомагали вивозити культурні цінності з України — під виглядом подарунків іншим державам, в інший спосіб: від картин до серйозних цінностей...

Є ще одна річ, яку я називаю пріоритетною. Я переконаний, що попередній принцип фінансування, коли всім потроху, є хибним. Бо при наших методах використання бюджетних грошей кралася мінімум половина. Треба думати, як заробити гроші на тій фантастичній культурі, яку ми маємо. А заробити можна буде, тільки коли економіка стане функціональною, і коли наслідком цікавості до української культури стане збільшення інвестицій, туризму тощо.

Скажімо, що для іноземця є асоціативним рядом, символами, картинкою, так званим брендом України? Зараз, крім усього іншого, це є Ющенко й помаранчева революція. В це вже не треба вкладати гроші та інформаційні зусилля, — тепер треба, щоб кожен крок Президента був ефективним. Україна вже буде адекватно висвітлюватися у світі. Так сталося, що суспільство допомогло просунутися Україні у світі...

— До речі, чи потрібно, на вашу думку, державі вкладати гроші в дослідження на тему помаранчевої революції? У книжки, фотоальбоми? Чи це все має бути на приватних засадах?

— Цей процес пішов стихійно, є багато цікавих пропозицій... Є й інші аспекти. Я рідко критикую голову Верховної Ради, але нещодавно він повідомив, що збирає статистику, факти, матеріали і хоче видати тритомник документів. Я подумав, що це, напевне, не зовсім правильно, коли голова Верховної Ради у вільний від парламентської діяльності час збирає документи і видає тритомник про помаранчеву революцію. Ми з бюджету фінансуємо Інститут археографії, де є вчені, які знають, що таке документознавство, займаються цим. До речі, мені з цього інституту дзвонили стурбовані люди і казали, що, здавалося б, це їхня функція — Академії наук держави, вони це роблять... Я думаю, Володимир Михайлович таки передасть Інституту археографії те, що в нього є, й буде більше займатись парламентською роботою. Тобто тут багато ініціатив. У тому числі і з боку міжнародних інституцій. Я просив би єдине: якщо щось писати — то, звичайно, про людей, про суспільний характер цих змін, бо це є важливішим.

— Що, на ваш погляд, є уроками помаранчевої революції?

— Що мене ще тут радує, — що однією з рушійних сил був малий та середній бізнес. Я переконаний, що малий і середній бізнес починає думати іншими категоріями. Не просто як вижити і розрахуватися — вони мислять категоріями впливу на державну політику, гуманітарну в тому числі. Сподіваюсь, тепер формування нової сучасної української культури і сучасної української масової культури залежатиме не тільки від тих, кого ми називали олігархами чи великим бізнесом, а й від малого і середнього бізнесу. Бо він був одним iз ключових учасників помаранчевої революції, і так само ці люди прекрасно розуміють, що вони повинні впливати на ситуацію, і на цю також. Це плюс ситуації, у яких починає працювати новий уряд. Цей новий гравець не вкладатиме мільйони, але важливий сам факт його цікавості до вітчизняної культури. Коли я зустрічаюсь iз представниками цієї ніші бізнесу, мене дуже радує, що абсолютна більшість iз них говорять мені одне й те саме. Вони першими мали б тоді кинутися на підтримку влади, носити гроші й казати, що й далі будуть її підтримувати, тільки щоб вона їх не чіпала. А вони кажуть, що під час революції стали справжніми українськими патріотами, вивчили гімн України і можуть тепер співати його разом iз Президентом і українським народом; вони зрозуміли, що цю країну можна змінити на краще й готові це робити. До цього вони були найбільшими песимістами. А тепер — абсолютно нова якість.

А стривожений я місією вчителів і священиків. Якщо бізнес, якому є що втрачати, став вище своїх приватних інтересів, то те, що робили вчителі — ознака того, що я називав фантастичною економічною та соціальною залежністю від місцевої влади. Особливо сільські вчителі. Я читав їхні листи, звернення, чому треба підтримувати владу: там вміщена страшна філософія, яку так само я хочу змінити — «аби не було гірше». Це ніби продовження радянської філософії «лишь бы не было войны» — вічної підтримки вічної влади, поки та сама не піде. Це шокувало, коли це стало тостами, побажаннями одне одному: грошей, здоров’я, і щоб не було гірше. На мою думку, це страшна філософія, яку ми зараз почали міняти.

Тому, напевно, якщо говорити про світогляд, який виробився під час помаранчевої революції, то це світогляд людини, яка, поза залежністю від посади та статусу, повірила в те, що вона може жити в суспільстві, де поважають її, її гідність, свободу, її власне «Я». Я думаю, це найголовніші висновки. Зазвичай я до них додаю ще дуже важливий геополітичний аспект: міфологема, нібито рішення щодо президента України приймають у Москві, чи в іншій країні, похована. Усі розуміють, що тепер треба приймати рішення в межах країни. Поки в Україні не буде консенсусу, ніяке рішення не буде прийняте.

— Як ви оцінюєте роль в усіх цих подіях засобів масової інформації? Змінилося багато що. Чи назавжди?

— Тут якраз проблема, і я над нею довго розмірковував. Насправді, мусила б відбутися серйозна, непублічна, корпоративна розмова. Тому що, наприклад, неправильно, якщо голова парламентського комітету з питань свободи слова, віце-прем’єр чи Президент розповідає журналістам, як їм треба жити надалі. Адже українська журналістика, як і все суспільство, перейшла певну якісну межу, і щодо того, як жити далі, потрібне певне розуміння і консенсус усередині корпоративного середовища. Поки що такої розмови не відбулося, і мені не подобаються ті балачки в галузевих «осередках», коли одні кажуть — «не було нічого страшного, треба було якось жити, заробляти гроші», інші — «треба позакривати всіх ворогів, які боролися проти Ющенка, і просувати наших людей». І перший, і другий підходи мені не цікаві. Я хотів би, щоб журналістика позбавилася ілюзій того, що хороше життя їй повинна забезпечувати влада. Коли я прихожу на чергову зустріч — наприклад на пленум Спілки журналістів, мені кажуть: нарешті ми зрозуміли, у чому проблема — треба прийняти ще один закон, дуже класний для журналістів. Чесно кажучи, мене це вже не бісить — мене це непокоїть. Коли журналісти переконані, що якщо буде написаний закон про чесного журналіста, журналіст стане чесним, якщо про багатого — стане багатим тощо. Це справа рук самих журналістів.

Я думаю, що сама медіа-спільнота мусила б сказати, що є певні речі, які вона нікому вже не віддасть. Ми у свою чергу готові «підстрахувати» медіа-середовище.

— Президент Віктор Ющенко пообіцяв поліпшити «поганий» стан зі свободою слова в Україні. У чому суть майбутніх реформ у вітчизняному медіа-просторі? Коли і з чого вони розпочнуться?

— Я вже говорив про обов’язковість редакційних статутів, які ми будемо запроваджувати у законі про телебачення і радіомовлення та у законі про друковані засоби масової інформації. Мається на увазі норма про редакційну раду, яку ми пропонуємо формувати за принципом 50/50: 50% — від засновників та топ-менеджерів, 50% — від колективу журналістів. Ці ради вирішуватимуть усі питання — від редакційної політики до фінансового стану, до соціальних й професійних гарантій. А зміст редакційної політики і стосункiв — це вже проблема власника або топ- менеджера і самого журналістського колективу.

— Чи передбачається якийсь «розбір польотів» стосовно участі ЗМІ у виборах-2004?

— Я абсолютно переконаний, що відповідальність повинна бути. Але відповідальність тих людей, які робили брудні, антисуспільні, антиморальні речі, — представників влади, які тиснули, і засновників або топ-менеджерів, які цьому не протидіяли. Чому повинні страждати, скажімо, всі журналісти каналу, якщо, наприклад, є конкретний чоловік, який приніс касету і наказав директору або власнику каналу впродовж місяця вдень і вночі її показувати? У чому складність? Процес ніби пішов по колу, і я думаю, що це коло буде замкнене до тих пір, доки не буде оновлена система керівництва в інформаційній сфері. Коли я кажу «оновлення», це означає, що керівники не будуть займати свої посади, а професіонали, які працювали, залишаться. Є, звичайно, певні прецедентні речі, які мусить взяти на себе прокуратура чи, скажімо, суддівські органи, бо ці речі треба розслідувати. Так само, як і медіа-спільнота, і суспільство повинні вiдповiсти: кілерство — це річ, яка потрібна суспільству чи ні? Тобто саме суспільство повинне виштовхнути цих людей поза свої межі. Або сказати: нам це подобається. То питання більше суспільної етики. Але я знаю, які були проблеми у журналістів: захистити свій матеріал; ставити чи не ставити у випуск; говорити чи не говорити. І я не вважаю, що ми повинні робити крайніми журналістів. Звісно, не можна допустити, щоб нова влада була організатором таких «штук»...

І ще один момент, який мене непокоїть: усі активно кинулися реформувати державну складову медіа. Ми забули, що комерційна складова — це 90% ринку. І коли мені кажуть — давайте зробимо суспільне телебачення, у мене виникає запитання: а решта що, буде антисуспільним? Усе повинно бути суспільним в сенсі ідей, цінностей та підходу. Усе повинно працювати на суспільство, а не на президента, голову адміністрації, губернатора чи на якихось місцевих бандитів...

Є ще один дуже важливий момент, я зупинився на ньому, бо мені не вдалося його зробити. Наш комітет намагався знайти компроміс між захистом споживача та підтримкою медіа і зробив досить багато, щоб не знищити український рекламний телевізійний ринок. На сьогоднішній день ви знаєте цифри приросту, і тепер нам тільки треба вимагати, щоб ці гроші йшли у національний інформаційний продукт. На жаль, iз газетами і журналами так не сталося, туди не пішло так багато рекламних грошей. Ми прораховували і бачимо, де можна заробити газетам і журналам. Я пропонував це кілька разів, але парламент мене, на жаль, не підтримав. На сьогодні зовнішня реклама на третину складається з алкоголю та тютюну. Я переконаний, що на зовнішній рекламі не повинно цього бути. (Більше того — я абсолютно переконаний, що центральна, історична частина міста Києва повинна бути без зовнішньої реклами.) Єдине місце, де може бути така реклама, — журнали та газети. Тобто, якщо ми наведемо порядок у зовнішній рекламі, цьому корумпованому бізнесі, прибутки газет, журналів збільшаться. Тому, гадаю, що у нас в економічному сенсі найвищій ступінь свободи та якоїсь впевненості — й журналістів, і медіа — буде пов’язаний із тим, щоб рекламний ринок повернути обличчям до медіа.

— Які гарантії того, що зміняться методи спілкування нової влади із пресою?

— Я сказав би так. Є змістовні відносини і є — стратегічні й тактичні. Стратегічнi — йдеться про те, чи є в нас свобода слова, доступ до інформації тощо. Тактичні речі — те, що я назвав би щоденною роботою. Я не вважаю, що, визначаючи, наприклад, хто із журналістів їде з Президентом у літаку, прес-служба посягає на чиюсь свободу слова... На сьогоднішній день виникає ще й дуже багато організаційних накладок і проблем, як це було під час інавгурації. Це сталося тільки тому, що бардак між новою та залишками старої влади призвів до неузгодженості. Як тільки відбудуться статусні речі, одразу стане зрозуміло, в якій частині Президент працює із пресою, в якій — державний секретар, в якій — прес-секретар Президента. Але це не означає, що про це не треба писати. Навпаки — треба. Те, що проблеми у владі не є закритою темою, а предметом обговорення, я вважаю позитивом.

— Розколотою в результаті виборів виявилася і журналістська спільнота. Чи можна за таких умов вести мову про корпоративну солідарність тощо?

— Так, це було б дуже ідеалістично.

— Чи можна відновити якісь загальні цінності?

— Звичайно, це довгий шлях. Була недовіра до влади, а зараз — яке ставлення до нової влади? Очікування, чи вона успадкує старі стандарти, чи все ж таки буде діяти іншими методами. Така ж сама ситуація і в медіа. Одна частина чекає і не ризикує — може, ейфорія пройде і треба буде перелаштовуватися і працювати під нову владу. Інша хоче показати своє супердемократичне обличчя і далі нищити теперішню нову владу... На жаль, журналісти пішли таким самим шляхом, як і політики. Кожен для себе визначився, і це показує, що немає єдиних корпоративних інтересів чи етичних правил. Між журналістськими середовищами не менша недовіра, ніж між певними політичними середовищами. У шоу-бізнесі та ж сама ситуація. Я переконаний, що якщо влада на рівні цінностей, стандартів, принципів не буде розділяти пресу на «правильну» і «неправильну», це буде трошки стимулювати журналістів до спроб у своєму середовищі спілкуватися і домовлятися про якісь правила. Наприклад про те, що інтимне життя політика не є предметом журналістської дискусії, й це є межа, яку не можна переступати. Що друкувати медичну картку Ющенка — це не лише у правовому сенсі, але й у людському сенсі аморально. Тобто, гадаю, як тільки мине цей перехідний час, об’єктивно виникне ситуація, коли про єдині правила поведінки треба буде домовлятися. І не треба бігти до адміністрації Президента чи в секретаріат Президента і казати, що хтось «більш чесний», тому що краще писав про Ющенка... Я зараз маю фантастичні проблеми з призначеннями у медіа- та інформаційній сфері: дуже багато людей, які були далеко не найбільшими нашими друзями, переконливо розповідають, як вони мужньо боролися проти «злочинного режиму», а тому готові нинi обійняти дуже високі медійні посади, щоб «захищати» Ющенка. Такі речі також ненормальні...

— Закликають до люстрації тих, хто нібито не боровся зі «злочинним режимом»?

— Ми пережили такий час, що у мене, при всій моїй революційності, складається враження, що, можливо, в цій країні є кілька ідеальних людей, які ніколи не мали проблем за життя. Але коли я чую, що якісь політики кажуть про люстрацію стосовно інших політиків... Достатньо глянути на цих політиків, щоб сказати, що ця тема неактуальна. Так само і в журналістському середовищі. Насправді все настільки перемішалося, що, вважаю, кожен політик чи журналіст в тій чи іншій мірі має плюси й мінуси. Я б не робив ідеальних людей з тих, хто боровся за Ющенка, і тих, хто боровся проти нього; чи тих, хто маневрував. Я свідомий, що у команді Ющенка дуже багато людей, у яких думання стосовно медіа таке ж, як і у попередньої владної команди. І треба, напевне, щоб пройшло чимало часу, щоб ці люди змінили своє думання. І щоб журналісти змінили своє ставлення до цього, трошки забули про політиків і політичні напрями і думали про людей, які читають газети або дивляться телевізор. Журналісти повинні молитися на читачів, глядачів, а не на нового Президента і нову адміністрацію. Але молитися в межах дозволеного, бо є речі, які, так би мовити, поза публічною дискусією, і медіа так само повинні розуміти, що щось можна казати на кухні, а про щось писати.

— Нинi дискутується тема єдиної партії на базі блоку «Наша Україна». Як ви до цього ставитеся? Одні кажуть, що це крок вперед, інші, навпаки, — що це буде великою помилкою.

— На мою думку, якщо мислити прагматично, то повинен бути один партійний список — блоку Тимошенко і нашого. Ви думаєте, буде менше проблем, якщо буде список тільки фракції «Наша Україна»? Так само будуть проблеми, і всі розуміють можливості парламенту 2006 року, і всі розуміють складність середовища навіть «Нашої України». Тому якщо ми знайдемо принципи, за якими формуватиметься партійний список, то не суттєво, чи це буде 11, чи 15 партій, які входять до блоку. Я точно знаю, що ми не готові до єдиної партії з блоком Тимошенко...

— Вони також кажуть, що не готові.

— ...Але до блоку чи до певної коаліції, куди входитимуть і партії блоку Тимошенко, і партії блоку Ющенка, гадаю, ми готові. Бо ми розуміємо, що на виборах треба перемагати з перевагою і займати перше місце. Бо тоді ця політична сила формуватиме уряд і домовлятиметься з партнерами і про більшість, і про систему влади. Як на мене, це і для Ющенка дуже великий ризик — піти на вибори, наприклад, маючи три братні структури: партію «Наша Україна», партію навколо РУХів і блок Тимошенко. Тоді можна у 2006 році посісти почесні друге, третє і четверте місця — і програти вибори.

— Кому?

— Треба аналізувати. Я переконаний, що і суспільству буде дуже складно пояснити, чому з середовища команди Ющенка і уряду Тимошенко виходять три політичні сили або три політичні партії. Це, на мою думку, якщо не деморалізує, то створить певне нерозуміння. Бо політики «ріжуть» людей на електоральні поля і спокійно почуваються, а людям це важче робити. Вони кажуть: ми візьмемо ліберальну нішу, ми — правоцентристську, ми — патріотичну... Це смішно. Тому я схиляюся до того, що все ж таки на 2006 рік це має бути єдиний блок, який точно не буде очолювати Ющенко, і, якщо виникне конфліктна ситуація, — не буде очолювати Юлія Тимошенко. Можливо, на чолі стане якась компромісна фігура. Насправді важливий результат — збереження команди, уряду та Президента, бо ми всі свідомі, що за рік буде важко продемонструвати і реалізувати те, що записано у програмі. Часу для цього треба набагато більше, а тільки після 2006 року виникне ситуація, коли можна буде з новою місцевою владою та самоврядуванням працювати впевненіше і спокійніше.