Мистецтво і наука нашої власної історії ДОСВIД
Цю маленьку брошурку прислали мені бандероллю. Я зиркнула на адресу відправника. Бандероль прийшла з Одеси. Розкривши її, я зрозуміла, який скарб тримаю в руках. Так, про це ми говорили багато років з моєю подругою Тетяною Річардсон із Канади. Українка з боку матері, Тетяна — представниця діаспори, яка приїхала 1994 — 95р.р. в Україну, щоб попр ацювати тут, освіжити свої знання з української мови та відкрити для себе велику землю своїх предків. Щиро кажучи, рідко мені доводилося зустрічати таку мудру й урівноважену людину, повністю позбавлену тих забобонів, які притаманні більшій частині шанованої діаспори. Хоча дідусь і бабуся Тетяни змушені були покинути Україну, вона ніколи не зневажала росіян і вивчала не лише українську, але й російську мови. Для неї приналежність молоді до українського народу не визначається лише тим, чи говорять вони українською. Бути українцем — це набагато більше, ніж просто говорити українською. Вона працювала в різних місцях, в тому числі була моєю колегою в офісі ООН протягом двох років. Ми постійно обговорювали проблеми країни говорили про те, що може зробити молодь, щоб їх подолати. Часто ми говорили про усну історію та про особистий і історичний досвід людей, найбільший скарб цієї землі. І головним питанням для нас було — чи може хтось ззовні України приїхати й записати все це. Чи буде це можливим, чи буде це об’єктивним? Ще один іноземець, який приїде на пару років, збере інформацію й опублікує у вигляді книги — більше заради іноземних читачів і власної слави. Чи допоможе це розвиткові науки і мистецтва історіографії в цьому суспільстві? Як люди зможуть розповісти свою власну історію?
І ось, нарешті, їй це вдалося. Книга, яку я тримаю в руках, — стосторінкова брошурка, видана за проектом «Родинна історія та молодь», що є складовою частиною дослідження Тетяни «про пам’ять, історію та самоідентифікацію в Україні». Тетяна вибрала Одесу, щоб провести там протягом двох років вивчення соціальної антропології родинної історії та її значення для 18 — 21-річних у межах своєї дослідницької роботи в Кембрідзькому університеті — робота далеко не проста. У тісній взаємодії з молоддю з Малої академії наук та інших навчальних закладів Тетяна відібрала групу студентів, зацікавлених історією, особливо історією своїх родин. Книга «Шляхами сімейної історії», являє собою збірник спогадів і родинних історій, розказаних «дітьми перебудови» (всі вони народилися 1984 — 85р.р.), за редакцією Тетяни Річардсон. Сьогодні автори (Ілля Дишлевий, Дарія Оліфер, Денис Ковальов, Юлія Сербіна, Олеся Кущова та Дмитро Шубаков) — студенти-першокурсники одеських ВНЗ.
Автори зупинилися на чотирьох аспектах історії своєї родини. Насамперед — генеалогія і складання точного генеалогічного дерева. Потім — докладна біографія одного чи декількох старших членів родини, деякі драматичні події, пережиті родиною. Нарешті, вони проаналізували ставлення різних поколінь до певних історичних подій і те, як вони вплинули на долю родини. Проте кожен автор написав свою частину по-своєму — і за формою, і за змістом. Книгу написано почасти російською, почасти українською — в залежності від того, яка мова є більш звичною для автора (типова риса сучасної української молоді, особливо в Одесі). Що стосується змісту та стилю, мінімальне «хірургічне втручання» редактора дозволило зберегти стиль кожного з авторів. Окрім того, автори не керувалися якоюсь готовою концепцією, тому читач має змогу зробити власні висновки. У цьому сенсі книга більш суб’єктивна й емоційна в частині викладу фактів, але менш — в їх інтерпретації, чого хотілося б побажати й більш зрілим історикам. Фотографії з родинних альбомів — справжні раритети; вони передають дух тих далеких часів, як добрі декорації. Нарприкінці кожного розділу вміщене фото автора та інформація про нього.
Перегортаючи сторінки книги, читач зустрічається з селянином і головою колгоспу, юнкером-білогвардійцем і революціонером, балериною та суддею. Всі вони родом із різних місць у Білорусі, Польщі, Україні та Росії. Вони були свідками революції 1917 року, колективізації, брали участь у двох світових війнах, пережили німецькі та радянські концтабори.
Книга розвіює міфи, що існують серед старшого покоління з приводу молоді та їх ставлення до родинних цінностей, яке нібито слугує причиною «прірви між поколіннями». Невірно було б вважати, що молодь легковажна й нічого не знає про минуле, думає лише про розваги й байдужа до страждань своїх предків. Ця книга — свідчення того, що за допомогою особистого ентузіазму можна досягти набагато більшого, аніж дають усі дорогі за вартістю державні програми в галузі молодіжної політики, переписування та публікація підручників «придворної історії». На відміну від підручників, ці родинні історії наповнені життям у всьому його багатстві та різноманітності, бо в усіх родин історії різні. Потрібно лишень декілька ентузіастів, готових зібрати факти, записати їх і обробити. Таку ініціативу не можна зробити загальною за допомогою директиви згори, що говорить «усі діти повинні записати історію своєї родини». Це добровільна річ, ініціатива знизу, що виникла вдалині від канонів загальноосвітньої системи, і такою вона й має залишатися.
Олеся Кущова пише: «В дитинстві я дуже любила читати історичні книги, але ще більше любила слухати розповіді бабусі й дідуся. Про деякі події свого життя вони розповідали пошепки, в атмосфері якоїсь не зрозумілої мені тоді таємничості. Потім настали «часи гласності», але родинні історії — чи то за звичкою, чи то тому, що немолоді люди все ще продовжують побоюватися чогось, — досі оповідаються впівголосу. Я впевнена, що одна така оповідь допомагає довідатися набагато більше, аніж сухі статті енциклопедій: вона містить не голі факти — це реалістичне, життєве оповідання, в якому відчуваються радість і біль, страх і гордість, переживання і щастя. Я, мабуть, більше за все й полюбила історію саме завдяки цим оповіданням. Із них я довідалася багато чого про мій народ і мою країну. Але найголовніше — я довідалася про історію моєї родини: маленьку, крихітну, непомітну частинку з життя людства — для інших, але таку величезну й важливу для мене. Мою історію!». Мети проекту — записати родинні історії й дати можливість молодим людям спробувати себе як дослідників — досягнуто. Добрий старт для початківців- істориків!
Така практика — запис і переказ родинної історії — вивільнює величезну кількість інформації, яку не може замовчувати жоден правлячий режим. Людина вчиться не лише говорити правду й дивитися їй в обличчя, але й жити з нею, якою б вона не була трагічною чи жахливою. Можливо, коли-небудь написання родинної історії стане традицією, і вона посяде своє місце в історичній науці як важливе джерело інформації та даних. Важливо й те, що не дідусі й бабусі розповідають тут свої історії, а молодь збирає й записує факти.
Як зазначила Тетяна, «коли головне для родини — вижити й пристосуватися в періоди стрімких змін у суспільстві, збирання родинної історії може здатися зовсім непотрібною справою». Однак відомо, що саме за часів змін пам’ять про власну історію дає силу духу, щоб рухатися вперед.
І останнє за порядком, але не за значенням: у глобальному масштабі значення родинної історії величезне. Вона дозволяє ясно побачити міру соціальної мобільності в певні періоди. Як показує книга, особливо в часи соціальних і політичних потрясінь мобільність як у територіальному, так і в соціальному плані була величезною — міграція з місця на місце і з одного класу до іншого, зміна занять і соціального статусу. Родинна історія, окрім того, діє як сполучний чинник, зміцнюючи єдність суспільства та інститут родини. Родина як осередок суспільства залучає своїх індивідуальних членів до участі в його різноманітній історії і певним чином пом’якшує притаманну індустріальному суспільству тенденцію до розпаду родин на маленькі світи — тато, мама і дитина, — вміщуючи їх у більш широкий контекст. Це чудова сполучна ланка між особистістю і колективом. Вона не дозволяє особистості бути перемолотою в жорнах історії і пов’язує її з просторово-часовим ланцюжком.
Підбиваючи підсумок, можна сказати, що проведена робота незвичайна з погляду її подвійної користі. За словами її редактора та укладача, «польові дослідження — це часто однобічний обмін: дослідник збирає безцінну інформацію для своєї дисертації. Дослідники набагато рідше дають щось взамін тому суспільству, яке досліджують. Публікація цієї книги — скромна спроба якось відплатити за гостинність містові, яке було для мене домом протягом півтора року». Можливо, в цьому і полягає мистецтво і наука вивчення нашої власної історії.
