Мистецтво вулиць
Завтра — один не дуже помітний, але через те не менш значущий ювілей. По суті, завтра виповнюється рівно 40 років відтоді, як світ дізнався про... графіті.
Звісно, тут легко може виникнути плутанина. В історичних і мистецтвознавчих колах графіті (від італ. gгаffаге — дряпати) називали написи або слова, видряпані або написані в будь-яку епоху на будь-яких поверхнях — від стін печер до глиняних посудин. Сучасне значення з’явилося в результаті історії, де вирішальну роль відіграла преса.
Зараз важко в це повірити, але ще в 1960-х графіті в звичному для нас вигляді в тому ж таки Нью-Йорку, котрий вважається батьківщиною цієї субкультури, не було. Свої знаки на стінах залишали вуличні банди, щоб відзначити підконтрольні території. Також у латино- й афро-американських районах існували розписи в наївному або плакатному стилі на злободенні для громади теми.
Першим графітистом став підліток, грек походженням Такі (демінутив від повного імені — Деметріус). Його історія — хрестоматійне втілення тези Енді Ворхолла про 15 хвилин слави. Деметріус жив у Нью-Йорку на 183-й вулиці в районі Вашингтон-Хайтс, подорожував спочатку як студент, а потім як кур’єр містом. Улітку 1968 року він почув від друга, що хлопець у сусідньому кварталі написав на декількох стінах своє ім’я та номер вулиці: Хуліо 204. Деметріус визнав це забавним і як наслідок протягом року «Такі 183» з’явився на вагонах метро й автобусах, на стінах від Нью-Джерсі до Бродвею й від аеропорту Кенеді до Коннектикуту. На таку стратегію охоплення міста його надихнули передвиборні плакати. Такі зробив те, до чого до нього ніхто не додумався: виніс тег (підпис) за межі свого району.
Один з тегів привернув увагу журналістів, і 21 липня 1971 року в «Нью-Йорк Таймс» з’явилася стаття «Taki 183» Spawns Pen Pals. Достатньо було цього поштовху, щоб у місті стався справжній візуальний вибух. Кількість імітаторів пішла на десятки, потім на сотні. Спочатку просто писали свої імена з номерами вулиць, потім почали варіювати й розробляти шрифти, використовувати різні кольори, малювати не лише літери, а й персонажів, дісталися до вагонів метро тощо. Графіті стали однією з головних прикмет Нью-Йорка, і з міста Великого Яблука розійшлися всім світом. Останні 10—15 років настінний живопис став звичним і в українському пейзажі.
Ставлення до графіті в суспільстві здебільшого однозначно негативне. Тим часом, проблема тут, як і з будь-яким жанром, — він не може бути поганим або хорошим сам по собі, все залежить від того, хто, що й де малює.
Насправді вуличне мистецтво (яке за кордоном отримало назву «стрит-арт») дуже далеко пішло від перших розчерків Такі. Уже наприкінці 1970-х до субкультури прийшли перші професійні художники — Жан-Мішель Баскія та Кейт Херрінг. Надалі ця тенденція лише посилювалася, й на сьогодні стрит-арт остаточно розділився на еліту майстрів і підлітків-вандалів. Британець Бенксі, який, незважаючи на всесвітню славу, зберігає свою анонімність і чиї малюнки на стінах накривають склом для збереження, — лише одне з імен. Вулична фронда виростила декілька поколінь художників, які значно розширили палітру візуального мистецтва. У тому ж таки Нью-Йорку за принципом графіті на вулицях розклеюються витончені паперові композиції, вмонтовуються інсталяції з пластика, скла, дзеркал, дерну (!) й встановлюються металеві та дерев’яні скульптури. Муніципалітети та комерційні структури дедалі частіше замовляють стрит-артистам оформлення публічних просторів. На щастя, цей процес помітний і у нас: за останній рік якість вуличних робіт помітно зросла, а в Києві нині проходить фестиваль легальних графіті «Муралісімо», завдяки якому в столиці з’явилося декілька яскраво й незвично оформлених фасадів будинків. І це, мабуть, свідчить про наближення України до Європи не гірше, ніж нові стадіони.
Графіті в умілих руках роблять світ гарнішим. Сорок років тому про це, мабуть, навряд чи хтось міг би сказати з повною упевненістю.
