На складному повороті історії, або Куди попливе «Велика морська держава»?
Міжнародна політика традиційно залишалася територією професіоналів упродовж багатьох років, і цим рятувала себе від деградації. Громадянин «чи Свазіленду, чи Італії», як правило нею не переймався і зі знанням справи дискутував про футбол чи архітектуру. Однак, що більше інтернаціоналізується світ, то більше охочих порекомендувати урядам до якого блоку приєднуватися, яку країну визнавати, який контингент відправляти. На відміну від дискусій про футбол, які не змінюють суми (все одно хтось стане чемпіоном, а хтось вилетить), зовнішньополітичні диспути, через голови виборців, здатні штовхнути країну на непрораховані кроки і завдати їй значної шкоди. Завдання професіоналів — допомогти громадянину-виборцю підтримати уряд у досягненні національного інтересу на кожному складному повороті історії.
Косово безперечно є таким поворотом. Проголошення ним незалежності 17 лютого не вписується в резолюцію Ради Безпеки ООН № 1244, а отже і те, що сьогодні називають міжнародним правом. З іншого боку, в нього ніяк не вписувалися етнічні чистки в екс-Югославії, та й сама згадана Резолюція в момент її прийняття в 1999 році не уповні узгоджувалася з тим, що звалося міжнародним правом на той час. Косовари хотіли незалежності з 1999 року тому, що просили автономії на багато років раніше, а її у них брутально відібрали вже в 1989 році. Перед ними та шекспірівська правда, коли і Монтеккі хороші (погані), і Копулетті погані (хороші), а на сцені гори трупів і поламані душі. Власне, апелювати до міжнародного права сьогодні, в 2008-му, коли п’ять країн мають вето в Раді Безпеки ООН і мають «право» не дозволити жодних змін в Статуті півстолітньої давнини аж ніяк не логічно. Косово і Сербія стали заручниками застарілих норм і відродженого протистояння. Все інше — від риторики.
На сьогоднішній день 25 держав визнали Косово, а 20 — відмовилися. Україна залишила за собою право приймати рішення залежно від обставин. Чуються голоси: Ганьба! Треба сміливо і самостійно зробити рішучий крок і визнати (як Перу чи Афганістан). Або навпаки (як Шрі-Ланка чи Узбекистан), нізащо не визнавати. При цьому ігноруються очевидні речі і або географічна байдужість, або релігійна прив’язаність, або стратегічна залежність від старшого брата, або намір «продати» свій політичний голос за матеріальну вигоду. Виваженість України навіть порівнюють з мовчанням ягнят, закликаючи її перетворитися на барана-провокатора. І безвідповідально, і недалекоглядно.
І дійсно, про (не)визнання якого Косово мова? Вчорашнього краю польових командирів, де лісами гуляли збройні загони мов білоруські партизани часів Другої світової війни? Краю емігрантів (в одній Швейцарії їх 200 тисяч, а це 10% населення) та наркоторгівців? Чи території де поліція керується Організацією Об’єднаних Націй, армія — Північноатлантичним альянсом, фінанси — Міжнародним валютним фондом, а судова система — Європейським Союзом? Насправді Косово як держави, в повному розумінні цього слова (контроль над територією, економікою, законодавством і т. ін.) ще нема. Вона — в процесі створення. І правдою залишається те, що одні підтримують таке створення, а інші протидіють.
Найбільше підтримує Європейський Союз. Він не хоче мати в межах свого простору неконтрольовану демократичною центральною владою територію. Тому готовий надіслати цілу армію суддів, поліції, соціальних працівників — 4500 осіб. Надати кредити і контролювати їхнi витрачання. Підтримати малий і середній бізнес. Допомогти освiтi. Розбудувати кордони. Це ж саме він пропонує і Сербії, хіба що в більших масштабах. Справедливо критикувати ЄС за те, що він не достатньо наполягав на спільному майбутньому двох націй в одній державі. Тим більш справедливо нагадати, що з 1999 р. сербська влада зробила ще менше, щоб вибачитися перед косоварами і запросити їх до співжиття. Старший (більший) має бути мудрішим і великодушним.
Однак те, що не сталося в межах Сербії, може (і мало б статися) в межах Євросоюзу. Найближчі місяці покажуть, чи зуміють обидві нації позбутися фобії минулого, відвернутися від солодкоголосих сирен- під’юзжувальників і почати будувати поки що проблематичне спільне європейське майбутнє. І цей косовський тест на зрілість має стати підставою для України для прийняття виваженого рішення. Штовхати у вир негайного визначення Україну сьогодні — аж ніяк не патріотично. Було таке: штовхали до статусу ядерної країни. Вимагали бомбу. А інші — до статусу великої морської держави. Вимагали добудувати авіаносець і крейсери. Не годиться нам, котрі колотяться уже котрий рік у власній хаті, гратися у визначальну міжнародну силу. Спершу треба м’язи підкачати.
Що ж до небезпеки «розвитку системи світопорядку», яке нібито починається з Косово, то це, як уявляється, перебільшення. Світопорядок еволюціонує: інколи плинно, інколи стрибками. Ялтинську систему змінила система Берлінського муру, попереду — нові зміни. Глобалізація диктує свої підходи, які нам слід уважно читати, не боячись складнощів. Адже ці складнощі спільні для всіх. Декотрі країни опираються сьогоднішнім змінам, бо почуватимуться слабшими за нових умов. Це зрозуміло, але хіба виправдано? Чому, приміром, країна Ф. — член Ради Безпеки, може ветувати рішення решти 191 держави ООН, а в двадцятеро більша і багатша країна І. такого права не має?
І останнє, оскільки багато почали говорити про небезпеку етнічних розколів в Україні, слід зазначити, що ринкова економіка, правова держава, місцеве самоврядування, справедливе й прозоре оподаткування, права людини, некорумпована правова система в цій країні у контрасті з сусідніми, утримають і етноси, і мови, і робочу силу. «Жодна брама не захистить місто, якщо нема єдності серед законників», — сказав великий письменник, і він був правий. Великі морські держави створюються розумом і працею, а не поквапливими побажаннями. Косово — це двозначний дзвін для всього світу. Він дзвін по тому, хто ледачий і затятий. Його не слід боятися тому, хто ставить майбутнє держави вище за дрібні політиканські інтриги і ненажерливу жадiбнiсть. Маємо демократичне суспільство — маємо можливість вибирати.
