На уроки патріотизму — до пана Микольського

— А тепер уважніше, стоїте біля самої криївки. Шукайте, шукайте… Подивимось, чи маєте КДБ-істські навички?

Я оторопіло оглядаюся. Звичайне сільське подвір’я. Жодного тобі входу чи люку.

Микольський не витримує й поблажливо махає рукою: «Нє, зовсім далекі… Нічого б ви в горах не знайшли…» Сміється й легенько торкається рукою дровітні. І виявляється, що не дрова це зовсім, а двері, на які набиті тоненькі брусочки. Кілька сходинок, вузький «коридор», і ми в криївці. Правдивій, вірніше, такій самісінькій, як будували вояки УПА під час і після Другої світової війни.

— І як вам спало на думку побудувати на своєму подвір’ї бункер?

— Та ж ті, що віднайшли в лісі, зганьбили туристи, перетворили на туалет. А ця під моєю охороною. Часом на день кілька автобусів приїжджає в цей музей. Людям цікаво своїми очима побачити те, про що знали лише з газет та книжок. Існує в мене й карта, на яку нанесено 100 криївок, одна біля Тухлі розрахована на сотню людей. Саме тут бандерівці на наради збиралися. Стіни кам’яні, а от стеля завалилася… А кілька схованок «законсервовані», їх побудували про всяк випадок, однак ніхто тут ніколи не переховувався, і звичайній людині знайти їх складно. Тому й стоять до цього часу в первозданному вигляді.

Микольський з гордістю показує пічку-буржуйку, самопальну, мідну, із різними причандаллями: палити, варити, обігрівати, швидко загасити — все на ній можливо. Двоповерхові нари з сінником. У кутку — маленька криничка. «А як без неї? Були випадки, коли люди по три місяці з криївки не виходили й залишились живими…» Радіопередавач американського виробництва, який вояки УПА відбили в когось із Армії Крайової. Мапа, скорше всього, якоїсь авіаційної частини, якою теж користувалися упівці, німецький протигаз, старий фотоапарат, сигнальний ріг, що повністю імітує рик оленя — ним сповіщали про загрозу. Оригінальні ящики з-під фаустпатронів та мін… Що сюди ще могло поміститися? Запас їжі, трохи дров. На цвяшку висить полотняний мішок, в якому в Плав’є жінки носили упівцям їсти. А ще будуть, як стверджує Микольський, три фігури з пап’є-маше: Романа Шухевича (він сидітиме за столом), Василя Кука, який після смерті Шухевича став головним командиром УПА (він стоятиме), і…точна копія внучки Микольського, яка зображуватиме радистку. Вже є домовленість із Львівською академією мистецтв про те, що студенти це завдання — створення трьох фігур — подужають, приїхавши сюди цього літа.

Ось такі плани в Юрія Микольського, який біля свого будинку в Славському поставив височезний флагшток і підняв на ньому червоно- чорний прапор. Однак не одна лише криївка-бункер на подвір’ї в цього чоловіка, а й «Музей визвольної боротьби України», який хоч і не отримав ще статусу, та експонатів вже має достатньо. У проспекті про селище Славське на останній сторінці вміщені фотографії Микольського та коротенький текст із відміткою — «проводить годинну екскурсію з туристами безкоштовно». Хоча чому зовсім і завжди безкоштовно? Кожного дня й прибрати територію після оглядин туристів потрібно, й листування величезне вести, й подорожувати часом. Юрій Микольський про це говорить із сором’язністю, скоріше, зовсім не говорить, допоки його не спитають: «Аби здоров’я було, а все інше докладеться».

Дивно мені, та й читачів, певно, зацікавить, як міг чоловік, який багато років працював викладачем Львівського політехнічного, захистив дисертацію й має учнів, які теж захистилися, та стільки, що в цій криївці б не помістилися, наважитися так різко змінити своє життя? Коли йому сповнилося шістдесят, причому в той самий день, написав заяву про своє звільнення з роботи, чим викликав велике здивування ректорату. Адже в цей час відмітка про кількість наукових праць та винаходів перевалила за двісті, та й здоров’я мав прекрасне.

Професор Бардачевський викликав тоді й запитав: «Що ви робите? Вчені вашого рівня вмирають біля каси Львівського політехнічного…» Микольському не хотілося вмирати біля каси, він хотів жити на чистому повітрі, спілкуватися з близькими йому людьми й ще подивувати світ. Тому поміняв свою гарну міську квартиру на маленький гірський будиночок і поволі працював над музеєм. Сьогодні тут можна побачити старовинні речі Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини, реліквії кількох часів, амуніцію вояків УПА, рідкісні книги, нагороди, картини, архівні фотографії. І, звичайно, справжню трембіту, виготовлену за всіма канонами — з громовиці, тобто з дерева, що росло в гущині й у яке влучила блискавка.

За годину розповіді пан Юрій перенесе людей, що завітали до нього, у 1015 рік, яким датується перший спогад про Славське, розповість про смерть князя Святослава. Переповість легенди, що залишилися з часів татаро-монгольської навали, про Першу світову й Січових стрільців, про Другу світову й боротьбу УПА.

Треба сказати, що до свого музею Микольський ішов усе життя. Образно кажучи, з того дня, коли багато років тому його батьки Любов з родини Кас’янюків та Микола Микольський познайомилися в місті Бересті на курсах української мови, організованих у 1918 р. гетьманом Павлом Скоропадським. На цих курсах було багато українських інтелігентів, які надіялися, що вже на даному історичному етапі воскресне Україна. В родинних архівах Микольського збереглися свідоцтва батьків про закінчення курсів і фотографія курсантів. Приємні обличчя, світлі, усміхнені очі. Практично в усіх цих людей життя склалося непросто…

Сьогодні Юрію Микольському вже перевалило за 80, і тому друзі, жартуючи, говорять, що він і сам нагадує музейний експонат, бо за його долею можна вивчати історію. Судіть самі: дід служив у російській армії, батько був сотником у петлюрівському війську, а після поневірянь у польських концентраційних таборах повернувся до вчителювання в рідному селі Заболотті, що над Бугом, адже в 1914 році закінчив учительську семінарію в Білій Підлясці. А Юрій Микольський народився в Бресті, в 1942 році воював із поляками та червоними партизанами. А з 1944 року був уже в радянській армії, звільняв Прагу, брав Берлін. Із болем розповідає, що тричі вояки УПА хотіли укласти угоду з радянською владою і воювати разом із радянською армією проти фашистів. Однак Сталін цього не дозволив… Тому останній період існування УПА він називає виживанням.

Завдяки тому, що Юрій Микольський чимало років будував у Карпатах витяги, він обходив горами силу- силенну стежок і весь час знаходив якесь військове причандалля. Часом йому здавалося, що Карпати ним просто начинені, такі серйозні там були бої. Нещодавно у зборі експонатів йому «допомогли» два польські студенти. Влітку вони мандрували Карпатами й вели розкопки. Все знайдене, звичайно, хотіли перевезти через кордон. Митники їх зупинили й через якийсь час передали речі Микольському, щоправда, для цього він обходив кабінети не один день.

— Приїжджали до мене і з російського телеканалу ГРТ, робили документальний фільм про бандерівський рух. Дві години спілкувалися, потім побачив, що москвичі доволі доброзичливо розповіли про УПА…

До речі, чималий резонанс викликають і книжки самого Микольського, досить гострі, останню з них проспонсорував професор Володимир Бандера. Тут дістається «на горіхи» багатьом відомим в Україні людям: і Славі Стецько, і Ярославу Кендзьору, й навіть професору Мирославу Поповичу — за деякі помилки у висвітленні історії ОУН та УПА… Що ж, Юрій Микольський був одним із творців Львівської філії Української Гельсінської спілки, завідувачем ідеологічного відділу Львівської обласної організації Української республіканської партії, заступником голови Української Міжпартійної Асамблеї, головою секретаріату Антибільшовицького блоку народів, членом Проводу ОУН, членом Головної Булави Братства вояків УПА й багато речей знає не з книжок, а сам спостерігав за подіями й брав участь у дискусіях, так би мовити, чимало на власній шкурі пережив… Хто бував на львівських чи київських мітингах революційних 90- х років, мабуть, і досі не забув виступи цього задиркуватого, енергійного й зовсім молодого чоловіка.

А що головне, як стверджують його друзі, — він ніколи не приховував своїх поглядів, часто загострених до некоректності. (Таких осіб, як відомо, поважають і свої, й чужі.) «Там, де інший промовчав би, щоб не нарватися на неприємності, щоб не нажити собі ворогів, пан Микольський рубав з плеча, безцеремонно випихав з трону тих, хто безцеремонно намагався залізти на нього», — так пише про пана Юрія письменник Роман Коваль.

…А односельці відправляють до нього своїх дітей — на уроки патріотизму. І ті, хто тут хоч раз побував, намагаються потрапити вдруге, щоб подивитися, що ще розкопав цей чоловік. Чим прикрасив ще свій музей, який можна назвати найкращим прижиттєвим пам’ятником і собі теж. Про таке багато хто може лише мріяти, адже треба здійснити гігантську роботу, постійно при цьому висловлювати власну позицію й думати не про себе, а про інших.