Над бар’єрами

Федерація кінного спорту України, намагаючись відвоювати для верхової їзди те місце, яке вона по праву заслуговує у нашій країні, вже втретє проводить у Пирогово Київське дербі. Цього разу змагалися 28 спортсменів-професіоналів i 18 аматорів із України, Росії, Грузії та Німеччини. Коні, які з легкістю перестрибують через бар’єри, та їхні вершники, які так природно тримаються у сідлі, примусили глядачів понад чотири години простояти на полі. Але найбільш повне уявлення про майстерність вершників і вишколеність коней отримали ті, хто не полінувався прийти раніше та заглянути до табору, де коні у розбірних денниках чекали початку змагань. Найбільш цікавим, але незвиклим до коней хотілося бігти подалі та ховатися краще — багато коней настільки хвилювалися, що, здавалося, зараз вирвуться із ненадійних на вигляд денників і ніхто не зможе дати собі з ними ради. Безупинне іржання, удари копит по дерев’яних стінках і дверцях, шаліючий разом із кіньми вітер, запах сіна і молодого поля — так починалося Київське дербі.

У коней насправді були причини хвилюватися. Дербі — досить складний вид змагань. Як пояснила «Дню» відповідальний секретар Федерації кінного спорту України Інна Рябоконь, воно дещо відрізняється від класичних змагань з кінного спорту, зокрема, особливістю рельєфу. Переважно конкур відбувається на рівному майданчику, а дербі — на пересіченій місцевості. Дистанція на дербі удвічі більша, ніж на класичних конкурах, і кількість перешкод більша. «У світі відбувається не так багато змагань з конкурного дербі, — розповіла Інна Рябоконь. — Це Хікстетське дербі в Англії та Гамбурзьке в Німеччині». Найважчим вважається Гамбурзьке дербі. За всю історію його існування з 1920 року тільки 16-ти вершникам вдалося пройти маршрут без помилок і штрафних очок. Одним із них був наїзник із СРСР Ернест Шабайло.

Але, як виявилося, не нашим вершникам боятися горбів та ям на пересіченій місцевості. Спочатку завзятий настрій створили учасники кінноспортивного козацького театру під керівництвом Олега Юрчишина. Висіти вниз головою збоку коня, коли він мчить галопом, відкидатися на стременах та хапати шапку, що лежить на землі, схоплюватися та ставати на повен зріст на сідлі — погодьтеся, це набагато більше, ніж театр. Тут немає місця для «навмисно». Тут усе по-справжньому, і це справжнє прийшло від наших предків: скіфів, сарматів, запорізьких козаків. Є надія, що мужність та кураж українських вершників збережуться і в майбутньому. Загальну симпатію публіки та добру посмішку у незворушно суворих членів суддівської колегії викликав 13 – річний наїзник із Луганська Володимир Биков, який гідно виступив на змаганнях професіоналів. Мимоволі продемонстрував «каскадерський» номер один із учасників змагань серед аматорів — Володимир Бутко з Луганська. Він втратив стремена, але не відступив, і решту бар’єрів подолав, тримаючись на коні без них.

Усе по-справжньому — це, в тому числі, і падіння на тверду землю поля. На жаль, під час тренування отримав травму і не зміг взяти участь у змаганнях палкий прихильник кінного спорту і відповідальний співорганізатор Київського дербі, ведучий телеканалу ICTV Дмитро Кисельов.

Переможцем серед аматорів став київський бізнесмен, у минулому автогонщик Олександр Музика на коні Баклані, а серед професіоналів — Володимир Вощакін із Кіровоградської області на Хопрі — відомий в Україні та за її межами кінний спортсмен. На його рахунку, зокрема, звання чемпіона Радянського Союзу, чемпіона останньої літньої спартакіади народів СРСР, призера етапів Кубка Світу, участь у чемпіонаті світу 1994 року в Гаазі. Володимир Вощакін, як ніхто інший, знає, яка велика робота стоїть за тією легкістю, з якою наїзник перестрибує на коні бар’єри. «До будь-якого старту слід підходити досить серйозно. Найпростіші змагання — це найскладніше тренування, — сказав «Дню» переможець Київського дербі. — Змагання — це показник того, що ми зробили правильно, а що не допрацювали». Володимир Вощакін відзначив складність маршруту змагань: «Пересічена місцевість, стрибки під нахилом вниз, вгору — це своєрідне моральне навантаження і на вершників, і на коней». А загалом, на його думку, «дизайн курсу був цікавий, змагання пройшли дуже добре». «Єдине побажання, щоб такі турніри проводилися частіше», — посміхнувся Володимир Вощакін.

Дещо вибивався із загальної тональності змагань явний турист на дербі, його ведучий Діма з клубу «Freedom». Суддівська колегія була шокована: він наполегливо називав залізо у роті коня «вензелем» замість трензеля. У перерві між змаганнями професіоналів й аматорів публіку розважали група «Полюс» (двоє екс-«Іграшок») і балет «Арт-класик», який зображав щось на зразок кабаре «Crazy Horse». Балет іще нічого, але після «співів» багато глядачів з особливою радістю взялися знову дивитися на коней.

Найцікавішим у культурній програмі Київського дербі виявився номер, що вимагав найменших витрат, — вигаданий Дмитром Кисельовим конкурс капелюшків серед глядачок. Звісно, виявилося, що смаки нашої публіки вельми різні, і на подіумі перемішалися найрізноманітніші стилі та моделі — від ковбойських капелюхів до мереживних витворів із вуалями та чорними трояндами. Переможницю обирало і журі, і глядачі. Думка була єдиною — приз — шолом для їзди верхи — отримала юна жителька Санкт-Петербурга Каріна Прундар-Тудор, яка приїхала до Києва погостювати у своєї тітки. Як виявилося, про Київське дербі та конкурс капелюшків Каріна та її тітка дізналися з газети «День». Капелюшок Каріна — любителька шити — вигадувала сама. Будь-який модельєр позаздрив би її винаходу — закріпити навколо тулії цілий «табун» коней і на верхівку посадити коня-коментатора з рупором. Ідея конкурсу капелюшків Каріні відразу сподобалася. «Можливо, дехто не любить коней, але азартні люди захочуть взяти участь у конкурсі капелюхів. Добре, що влаштовують такий конкурс, можна не тільки сходити на дербі, але й самій взяти участь у змаганнях, похвилюватися, показати себе», — сказала вона.

Під час конкуру Каріна не відривала погляду від поля: «Взагалі я дуже люблю коней, але не можу на них їздити. У одному коні зібрано такі компоненти, як велика сила і велика любов, і я люблю малювати коней, люблю спостерігати за ними. Мені дуже шкода, що тут, скільки я не дивилася у бінокль, я не побачила жодного білого коня. Я дуже люблю білих коней, і я мріяла побачити такого коня, як Пегас. Крилатого коня, який літатиме у небесах». Каріна мріє стати наїзницею або художницею. Вона точно знає, що головне у стосунках між вершником і конем. «Необов’язково, щоб людина була добре навчена, добре їздила, — говорить Каріна. — Головне, щоб вона любила коня, і щоб він її любив. Якщо стосунки між наїзником і конем не складаються, мені здається, з цього нічого не вийде…».

Змагання стали відкриттям і для російського письменника і літературознавця, петербуржця Андрія Бітова, який уперше спостерігав конкурне дербі. «Паскаль одного разу сказав про людей, які витрачають багато слів, зокрема, про пишучу братію: «Навіщо говорити «благородне, красиве, чесне, безкорисливе» — чи не простіше сказати слово «кінь». Я в цьому випадку приєднуюся до розумної людини, яка казала це понад 300 років тому, — поділився своїми роздумами Андрій Георгійович. — Спорт є спорт, із нього складається, так чи інакше, все життя, включаючи і неспортивну діяльність. Будь-яка справа, будь- яка нова та складна мета, яку ставить перед собою людина, — це перешкода, яку треба пройти. Ніщо добре зроблене одне від одного не відрізняється, ні будинок, ні наукове відкриття, ні гарна книга, ні гарний виступ на скачках». Наскільки необхідний нам дух змагання і наскільки він у нас розвинений, — поцікавився «День» у Андрія Бітова. «Дух змагання — це досить природжена річ. Отже, її можна розвинути, можна виховати. Питання в тому, навіщо, — посміхнувся він. — У мене був один знайомий відомий московський кіннотник — Михайло Фінгеров. Одного разу, багато-багато років тому я разом із іншими цікавими спитав його, що таке кінь. Зрештою, ми йому набридли, і він сказав: «Гаразд, я вам відповім. Кінь — це те ж саме, що і ми». Недаремно існує англійський вислів про щось правдиве: «Вустами коня». Кінь не бреше, він, напевно, знає, навіщо людині скачки. Напевно, оскільки існує чиста поезія, існують і чисті скачки. Напевно, кінь це відчуває, і може відмовитися слухатися, відчувши корисливі чи марнославні помисли вершника. Думаю, що етична чистота наїзника відіграє якусь роль».

З етичною чистотою у наших вершників усе гаразд. Слід визнати — ті, хто сьогодні бореться за результат у кінному спорті, а отже, і за підйом української верхової їзди, — безкорисливі люди. Адже кінний спорт в Україні не приносить і десятої частки тих прибутків, які він забезпечує у країнах Західної Європи. Нехай комусь із наїзників не вистачило чистоти техніки, але всі вони довели, що верхова їзда в Україні — споконвічне, благородне і чисте мистецтво. Агресією не примусиш коня слухатися, потрібні терпіння, увага та повага до свого партнера і себе. Наполеглива боротьба без агресії, але й без права на невпевненість — чи не це нам сьогодні потрібне? І не тільки у спорті.