Нашi люди на Алтаї

З поняттям «українська діаспора» в нас значною мірою асоціюється західна діаспора — канадська, американська... Бо політика «злиття націй», яка проводилася в інтернаціональному Союзі, позбавила наших співвітчизникiв, якi компактно проживають у Росiї, не тільки національних шкіл, видавництв, об’єднань, але й головного інструмента спілкування — власних ЗМІ, могутнього інформаційного лобі. Нині ситуація трішки змінюється — передусім, з ініціативи самих українців, які намагаються ліквідувати комунікативну прогалину, намагаються встановити контакти одне з одним і світом.

«День» сьогодні публікує листа читачки з Алтаю В. Смирнової, який розповiдає про життя українців у Росії. До речі, зацікавлені в контактах із жителями української алтайської діаспори можуть звернутися в газету — в нас є адреса нашої читачки з Барнаула.

«— Хлопці, рибу ловите? — Нє-є-є-а. Байдики б’єм».

Такий діалог почула я, сповнюючись радістю і гордістю за живучість рідної української мови в невеликому селі Кулундінського району на Алтаї. Знайомлюся. Цікавлюся, звідки знають українську мову. Відповідають стисло: «У нас так усі говорять». Багато дивного випало мені побачити і почути в цих спекотних степових районах, де велику кількість сіл засновано українськими переселенцями. Назви цих поселень здаються дивовижно знайомими: Новокиївка, Харківка, Білоцерківка, Златопіль, Попасне. Білі будиночки з великими квітниками перед вікнами дивовижно схожі на бабусину українську хатину. Але найдивовижніше було чути приказки, розмовні фрази, окремі слова живою українською мовою. Тут, у глибині Сибіру, в наш час.

Трохи історії. На Алтаї перші поселення українців з’явилися на початку XVIII століття. Наймасовіші переселення відбувались після селянської реформи 1861 року. Іноді це було добровільне переселення в пошуках ліпшого життя, іноді — вимушене заслання. Алтай, як і вся Росія, став для багатьох українців рідним домом або страшною каторгою. Останнє вимушене переселення пов’язане з депортацією українського та польського народів із Західної України і Західної Білорусії в 1940—1941 рр. Компактне розселення українських сімей у сільській місцевості сприяло збереженню рідної мови, культури, національних традицій. У перші роки радянської влади в місцях компактного проживання українців на Алтаї було відкрито національні школи, виходили газети. 1937-го все це було ліквідовано. За даними перепису населення 1959 р., кількість українців на Алтаї становила майже 111 тис. чоловік, 1979 р. внаслідок міграції населення та асиміляції, коли мали місце змішані шлюби, кількість українців скоротилася до 81,1 тис. осіб. Нині кількість українців досягає приблизно 76 тис. осіб, що становить 2,7% вiд загальної кількості населення краю. Українці є третьою за чисельністю національністю на території Алтайського краю — після росіян та німців.

За роки роботи в Алтайському краї мені випало познайомитися з багатьма людьми. І майже половина з них була нащадками українських переселенців або самі вони були родом з України. Наполегливість, працьовитість, бажання бути кращими за інших — ці національні риси характеру допомагали багато кому з-поміж них стати керівниками різних рангів, відомими вченими, фахівцями, зробити свій вагомий внесок в економіку регіону. Винахідник, теоретик космонавтики Кондратюк Ю.В., який народився в Полтаві, довго жив і працював на Алтаї. Савченко Я.Ф. — заслужений діяч науки і техніки Росії, народився в Сумській області. З ім’ям нащадка українських переселенців у Сибіру академіка ВАСГНІЛ М.А.Лисавенка пов’язано становлення алтайського садівництва. Українці керували багатьма колгоспами під час освоєння цілинних та перелогових земель на Алтаї. Прізвища багатьох сучасних керівників крайової та районних адміністрацій, заводів, інших промислових підприємств свідчать про українське коріння їхніх власників: Германенко, Назарчук, Ященко, Горюк, Гулак та ін. Навіть єпископ Алтайський і Барнаульський Антоній, у миру І.І.Масендич, родом із невеликого села Львівської області.

Українські переселенці принесли на Алтай не лише свою силу та знання, а й частину своєї духовної культури. Багато які традиційні для України звичаї та обряди, пов’язані зі святкуванням Нового року, Різдва Христового, із проведенням сватання, весілля, збереглися в алтайських селах до сьогодні. А прекрасні, задушевні українські пісні? Рідко яке гуляння обходиться тут без «Ти ж мене підманула», «Ой чий то кінь стоїть», «Ніч яка місячна...» тощо.

Сучасні переселенці, які ще поєднані родинними зв’язками з рідною землею, намагаються зберегти в собі її дух, її світлий образ. Вони зустрічаються, діляться новинами, розмовляють рідною мовою. Для моєї тітки Олі, евакуйованої на Алтай 1941 року разом із Дніпропетровським вагоноремонтним заводом, Україна — це рушники та сорочки, вишиті маминими руками, це пам’ять про дитинство. Моя подруга красуня Наталя із чернівецького Придністров’я, яка поїхала на Алтай за чоловіком-військовослужбовцем, уявляє собі Україну у вигляді рідного села, що потопає в яблуневому та вишневому цвіті.

Пробудження національної самосвідомості, яке скрізь помітне останніми роками, спонукає українців до об’єднання. Створення земляцтва має сприяти збереженню всього українського, що є в культурі й традиціях Алтаю. А поки що на відміну від німців на Алтаї українці не мають своїх газет, культурних центрів, не відчувають підтримки та зв’язків з історичною батьківщиною. Будь-яка інформація про життя України, приїзд нечастих українських артистів зустрічаються тут із радістю. І ще з надією на світле майбутнє в стосунках між прекрасною, сильною Україною та її дітьми, які живуть за кордоном.

А хлопчаки на березі ставка в Кулундінському степу, котрі вільно балакають українською мовою, про Україну майже нічого не знали. Для них Україна — це далека країна, де маленькі біленькі будиночки, де люди ходять у гарних національних костюмах і співають пісні. І ще, як каже моя бабуся, там тепло і добре.