Націоналізація історії

12 листопада в рамках VI київського міжнародного ярмарку «Книжковий світ» відбулася презентація книжки «Війни і мир». Власне, це було знайомство київської публіки з третім проектом із серії «Бібліотека газети «День». До того перші сигнальні примірники побачили учні української гімназії в Сiмферополі. Потім видання було представлено на Форумі видавців у Львові, де отримало і першу нагороду — почесну грамоту президента Форуму Олександри Коваль, а на цій книжковій виставці — відзначене дипломом як «Оригінальний видавничий проект». Минулого тижня, за матеріалами книжки, на тему українсько-польських відносин пройшла читацька конференція у Хмельницькому.

У п’ятницю у столичному експоцентрі «Спортивний» зібралися студенти, викладачі, журналісти, видавці, перекладачі, серед яких чимало постійних читачів «Дня». І, звичайно, ж упорядники й автори книжки: головний редактор «Дня» Лариса Івшина, за її редакцією і вийшли «Війни і мир», Клара Гудзик, Віктор Горобець, Володимир Панченко, Станіслав Кульчицький, Ігор Сюндюков, Тарас Чухліб... Всі, хто мав слово, ділилися враженнями, результатами осмислення, говорили про новизну та актуальність проекту. А потім органічно розпочалася дискусія, виникли численні запитання, зокрема, про історію та сучасність українсько-польських взаємин, про особливості політичного життя України напередодні виборів і про українсько- російські відносини за матеріалами видання «Дві Русі». Пропонуємо найцікавіші фрагменти цього діалогу.

Лариса ІВШИНА, головний редактор «Дня»:

— Наша перша книжка «Україна Incognita» створювалася за місяць iз матеріалів, опублікованих у рубриках «Україна Incognita» й «Історія та Я». Друга — «Дві Русі» — вже писалася концептуально про відносини України та Росії. Третя «Війни і мир» — про наші відносини з Польщею. Якщо зараз ми хочемо відчути свою ідентичність, то це можливо, очевидно, через осмислення наших відносин iз найближчими сусідами. Українці повинні зрозуміти, якими вони є сьогодні, яка у них перспектива і якими хочуть бути у майбутньому. І книжка «Війни і мир» українською і польською мовами — це перша спроба разом iз поляками поговорити про ще зовсім недавно дуже болючі теми. Під час презентації книжки на Форумі видавців у Львові були гості з Польського консульства, викладачі Варшавського університету, українська професура, студенти... Чесно кажучи, я боялася, що у розмові діалогічна тональність буде втрачена всіма попередніми досвідами взаємних звинувачень. Проте все більше переконуюся, що суспільство подорослішало. Коли ми починали серію «Бібліотека газети «День», то багато хто казав, мовляв, де ваша аудиторія, для кого все це робите?.. Це запитання відбивало той загальний нігілізм, що тоді панував. Він, до певної міри, виходив саме з владних кабінетів, де не дуже звикли рахуватися з думками людей. Очевидно, й тому продивилися той час, коли виросла нова молодь, змінилися люди. Нині вони потребують нового погляду на себе, свою історію та сучасність.

Думаю, що це і заслуга тих, хто у ці роки працював на вироблення стандартів суспільного життя, зокрема, звертаючись до нашої історії, вказуючи на помилки, що приводили до втрати незалежності. Так у нашій книжці говоримо про Пілсудського і шанс Польщі, яка постала після багатьох розподілів, і про те, чому Україні це давалося складніше. Мені здається, що цей проект буде цікавий усім тим, хто хоче відчути, до якого народу вони належать. Бо зараз, власне, мова йде не лише про те, щоб здобути краще економічне життя, підвищити соціальні стандарти. Безумовно, це важливо. Однак йдеться й про те, щоб Україні здобути своє місце в історії і повернутися в цивілізацію. Мені здається, що в цій книжці є спроба осмислити цей шлях і зробити його коротшим і успішнішим.

Віктор ГОРОБЕЦЬ, завідувач Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України, один із упорядників книжки «Війни і мир»:

— Тематика українсько- польських стосунків була актуальна здавна як в українській, так і в польській історіографії. Проте, подана у конфронтаційному ключі, вона служила для розпалювання ворожнечі між нами. Особливо така традиція подачі матеріалів характерна для XIX століття, коли відбувалося формування історії як наукової дисципліни. Найкрасномовнішим прикладом може служити роман Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем». Немало прикладів можемо знайти й у тогочасній українській публіцистиці. У чому ж причина неприязні? То був саме час становлення польської та української націй. А ідентифікувати себе можна було, відмежувавшись від сусіда і звинувативши його у багатьох власних занепадах. Але такий спосіб ідентифікації неприйнятний у XXI столітті. Тому у нас виникла ідея подати історію українсько-польських взаємин в умовах нових запитів. Книжка «Війни і мир» у певній мірі унікальна. У ній відчувається позитивне сприйняття історії українсько-польських відносин, навіть тієї історії, що часто була деструктивною. До роботи над проектом було залучено відомих українських істориків, політологів, філософів, культурологів і польських інтелектуалів. Важливо ще й те, що видання — публіцистичне, а тому розраховане на широкий читацький загал.

Ідея взяти картину Яна Матейка «Вернигора» за обкладинку одночасно визріла у кількох упорядників. На ній дівчинка у білих шатах втілює образ примирення між Україною та Польщею і процвітання двох країн у майбутньому. Мені здається, це той момент, який завершує наше концептуальне бачення цих проблем.

Володимир ПАНЧЕНКО, віце-президент Національного університету «Києво-Могилянська академія», один із упорядників книжки «Війни і мир»:

— Хочу сказати про деякі матеріали, вміщені у цій книжці. Я був куратором розділу «Культурний простір», хоча у процесі роботи доводилося виходити за його межі. Збігнєв Бжезинський приїздив у Києво-Могилянську академію у травні цього року. Ще у 2000 році ми йому присудили звання почесного доктора нашого університету, але нагода вручити диплом і мантію трапилася тільки нещодавно. Пан Бжезинський виголосив промову на тему «Україна і світ», що дуже вписувалася в проблематику проекту «Війни і мир». Крім того, всесвітньо відомий вчений, поляк за походженням, народився на українських землях. І це давало нам підстави залучити текст його доповіді у книжку. Звичайно, ми гордимося, що туди увійшла стаття Оксани Пахльовської, в якій авторка роздумує про ситуацію в сучасній Україні на тлі європейської реальності. А саме, чому Польща досить стрімко змогла реалізувати свої європейські прагнення, а ми досі на роздоріжжі. Поруч зі статтею пані Оксани вміщено інтерв’ю з її матір’ю Ліною Костенко «Усе було в польській історії. Не було руїни духу». І таких унікальних матеріалів чимало. Приміром, у Німеччині живе дослідник і журналіст Богдан Осадчук — особа по-своєму легендарна: був близьким другом Єжи Гедройця і одним із співавторів паризького журналу «Культура». Він написав про Гедройця і феномен «Культури» для нашого проекту.

Багато польських мислителів і діячів культури так чи інакше пов’язані з Україною: представники польської школи в українській літературі Міхал Чайка-Чайковський, Міхал Грабовський, композитор Кароль Шимановський, англійський письменник польського походження Джозеф Конрад, який народився на Житомирщині, та інші. У проекті низка матеріалів про їхні життєві і творчі долі.

І насамкінець хочу додати, що усі без винятку матеріали «Війни і мир» — це історія мисляча, включена в наше сьогодення. Невипадково цілий розділ присвячений подіям на Волині у 40-х роках. Це вже та історія, яка дуже органічно переходить у політичну площину.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, заступник директора Інституту історії України НАН України, один із авторів книжки «Війни і мир»:

— Польща — особлива країна для нас. Особлива не тільки для Західної України, яка довгі роки була її частиною, а й для Східної, котра також перебувала у складі Речі Посполитої. Історія українсько-польських взаємин нас як об’єднує, так і роз’єднує. І більше, мабуть, роз’єднує. ХХ століття було невимовно складним. А у XXI маємо перспективу не просто мирного співіснування, а співжиття в Європі. І тепер Польща власним прикладом демонструє, куди нам іти.

Нині багато говорять про те, що досі поміж поляками й українцями відчутне неприйняття один одного на побутовому рівні. Але я думаю, що сучасні науковці мусять історію писати так, щоб ця неприязнь зникала. А ЗМІ їх підтримати. Кожного року по кілька разів я буваю у Польщі як член українсько-польської комісії з написання шкільних підручників, мета якої — не подавати історію так, щоби вона могла викликати заперечення сусіда. Вже вийшло двома мовами десять випусків збірника «Складні питання», надрукованих на кошти польської сторони.

Тому, очевидно, що роль третьої книжки «Дня», без перебільшення, дуже велика, адже в ній, попри підняті досі болючі для обох народів питання, увага акцентується все-таки на позитиві.

Петро ЧЕРНЕГА, завідуючий кафедрою історії слов’ян та українознавства Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова:

— У одному з досліджень, проведеному в Польщі, полякам ставилося запитання, до кого із своїх сусідів вони ставляться найкраще. Найперше вони назвали німців, хоча ті забрали їхні території. Далі — росіян, які брали участь у трьох розподілах Речі Посполитої, аж тоді — українців. Звідси стає очевидним той факт, що нам свій імідж самим треба творити.

Дійсно, українсько-польські відносини були драматичними і навіть трагічними. Проте такими вони були через об’єктивні причини — причини геополітичного становища обох народів. Настав час облишити розмови про ці жорстокі війни поміж нами, що їх описали польські поет Самуель Твардовський і письменник Генрік Сенкевич, а говорити про те, що нас об’єднує. І в цьому полягає унікальність третьої книжки «Дня».

Ми також у цьому напрямку працюємо з поляками. Провели разом уже кілька конференцій і видали збірник «Україна і Польща в ХХ столітті» про проблеми наших взаємовідносин.

Крім виступів пролунало багато цікавих, актуальних запитань.

Борис ФЛІПЧЕНКО, пенсіонер, постійний читач «Дня»:

— Книжка «Війни і мир» наголошує, власне, на тому, що об’єднує, а не роз’єднує поляків та українців. А що ви, Ларисо Олексіївно, думаєте про поділ України на Схід і Захід, який нині, як на мене, робиться зумисне?

Лариса ІВШИНА:

— Глибоке запитання. Якщо політики не можуть запропонувати ідею, яка об’єднає народ, вони беруться за найлегше. А найлегше — це задавнена побутова ворожнеча, спеціально культивована. Такі речі самі по собі заслуговують засудження. Вибори закінчаться, але залишиться занесена інфекція. Думаю, багато людей, якою б мовою вони не розмовляли, від того відчули подразнення. Бо, говорячи про стабільність, у суспільство вносять розкол, і роблять це дуже цинічно. Але наслідки всього цього перевершили наші сподівання. Ми побачили, що українське суспільство дуже зміцніло і відчуває цю загрозу. Ясна річ, що ми — діти однієї матері, але виховувалися у різних сім’ях. В той же час існують регіональні особливості. Східні й західні українці виховувалися в різних системах координат. Ця ситуація, можливо, десь віддалено нагадує історію західних та східних німців, які зараз докладають чимало зусиль для стирання відмінностей між собою. І в цьому якраз полягає роль держави, яка повинна бути інструментом зближення, а не розбрату.

Я багато разів була на Сході. Презентуючи наші книжки, зустрічалася зі студентами Донецького університету. Можу сказати, що студенти дуже часто виступають локомотивом змін. Тій прогресивній молоді щойно було 13 років на минулих виборах, а нині вона вже голосує. Думаю, що попри волю багатьох чиновників суспільство буде зближуватися, бо відчуває загрозу «спеціального» розколу.

Віталій ГАГАН, працівник журналу «Київ»:

— А польські історики, публіцисти, громадські діячі й пересічні читачі цікавляться українсько-польською тематикою?

Лариса ІВШИНА:

— Науковці, які присутні тут, підтвердять, що польські інтелектуальні кола дуже цікавляться цією темою. У Польщі набагато більше, ніж у нас, центрів із вивчення історії, більшість яких існують на державні кошти. Наприклад, Владислав та Єва Сємашки видали свою версію подій на Волині — книжку «Геноцид українських націоналістів щодо польської людності Волині 1939—1945». Того, що робиться на державні кошти в Україні, на мій погляд, недостатньо. Для поляків- обивателів ми нічого не зробили. Для нас дуже талановитий режисер Єжи Гофман зняв фільм «Вогнем і мечем». Ясна річ, як ми могли поставитися до картини?.. Хоча Богдан Ступка «витягнув» її з площини ризикованого сприйняття. Але все одно це поляки зняли про українців, чого до них пред’являти претензії?.. Ми повинні створити власні фільми, запропонувавши таке бачення нас самих, щоб сподобатися сусідам. А поки що поляки на побутовому рівні говорять такі речі, як ми інколи про них. Це не є вирішальним моментом. Інтелектуали цікавляться проблематикою відносин з Україною. А щоб це зацікавлення стало масовим, ми повинні цього захотіти.

Ірина НИЖНИК, студентка Київського педагогічного університету ім. Б.Грінченка:

— А які відгуки поляків на книжку «Війни і мир»?

Лариса ІВШИНА:

— Було немало відгуків одразу зі Львівського Форуму видавців від представників Генерального Консульства Польщі у Львові, викладачів Варшавського університету... Пізніше — від Надзвичайного і Повноважного Посла Польщі в Україні Марека Зюлковського, польських журналістів... Ми друкували їх у «Дні». Всі вони говорили про те, як важливо, що книжка вийшла обома мовами. А також відзначали, що «Війни і мир» — перша спроба, не оминаючи суперечливих, гострих, кровопролитних історичних подій, знаходити ту тональність, у якій ми можемо цивілізовано спілкуватися. Я спеціально підкреслюю, що для поляків важливо, що проект виданий на українські гроші. Бо всі ці роки існувала мода друкувати книжки на гранти. Це не пройшло даремно для репутації країни.

Думаю, що настає той час, коли нам потрібно переставати бути об’єктом впливів, а ставати самостійним гравцем і регіональним лідером.

Юрій СТАДНІЧЕНКО, пенсіонер:

— «День» презентує видання, присвячене українсько-польським відносинам. Перебуваючи нещодавно у Києві, президент Росії Володимир Путін сказав, що зараз дві групи українських та російських істориків намагаються створити єдиний варіант історії взаємин наших країн. Яким чином це відбувається, невідомо. Ваша редакція збирається створити книжку на тему українсько-російських відносин?

Лариса ІВШИНА:

— На початку нашої розмови я згадувала проект «Дві Русі». Із великим задоволенням зазначу, що «День» випередив події. Ми вже писали про те, що ідея створити спільний підручник можлива тоді, коли будуть записані повноцінні історії кожної з країн. У своїй передмові до цього видання я писала, що Росія приватизувала частину історії, яка їй не належить. Безумовно, в радянські часи була спроба це закріпити. Тепер українські історики дуже багато роблять для того, аби вказати — де чиє. Не знаю, хто з українського боку бере участь у цьому новому проекті. Очевидно, це може бути чергова кон’юнктура. Але існує історична правда, і треба їй слідувати, роблячи це популярно, щоб інші читали. На мій погляд, «Дві Русі» відповідає цьому баченню.

Пам’ятаєте, у Росії шукали «альтернативні кості» віщого Олега? І це невипадково. Росія по-своєму правильно робить, коли займається встановленням своєї ідентичності, прагнучи зрозуміти, що таке Росія колись і тепер. І нас це повинно так само турбувати, але не з точки зору того, що роблять росіяни, а з точки зору, що робимо ми. Чи достатньо докладаємо зусиль для того, щоб молодь, яка нині навчається у школах та університетах, знала історію, розуміючи, що історія — це абсолютно реальна політика. Чому ми робимо зусилля для популяризації наших книжок? Бо ми вважаємо їх сьогодні гостроактуальними. Тому що люди, які знають, до якого народу вони належать, не так просто віддають свій суверенітет.

Юлія НЕКРАСОВА, студентка Інституту журналістики:

— А про що буде наступний проект? Можливо, про відносини України з Туреччиною чи з Угорщиною?

Лариса ІВШИНА:

— Справді, Україна—Туреччина — той наступний проект, який ми обговорюємо. Це є логіка історичного трикутника Росія—Польща—Туреччина. За цією логікою має бути праця, присвячена Сходу. Крім того, Туреччина хоче бути членом Євросоюзу. А ми?..

Ольга РЄДЬКІНА, викладач історії Національного медичного університету ім. О. Богомольця:

— Я працюю зі студентами — майбутніми лікарями. Читаючи книжки «Дня» на уроках історії, мої учні вчаться патріотизму і поваги до сусідів — росіян чи поляків. Дякую за цю серію «Бібліотека газети «День».