Не треба овацій...

Вiдзначати будемо з музикою, подарунками, хорошими побажаннями і, як годиться, безліччю обіцянок. Ось тільки незрозуміло, радіти нам чи зовсім навпаки. Так можна забути про головне, заради чого все це затівається. Тому давайте залишимо овації до кращих часів і пригадаємо, що День інвалідів, або людей з обмеженими можливостями, як прийнято називати їх у всьому цивілізованому світі, проводиться з метою звернути увагу урядів і громадськості на становище цієї категорії громадян. І кожна країна вирішує їхні проблеми по-різному. Все залежить як від добробуту держави, так і від того, наскільки готове суспільство надавати допомогу тим, хто її потребує.

Наше суспільство має досить слабке уявлення про інвалідів. Значною мірою винні в цьому вони самі. Їхні організації недостатньо пропагують свою діяльність. Мало хто знає, як вони живуть, чим займаються, які їхні успіхи. До сьогодні ще збереглася досить щільна завіса, що відділяє людей з обмеженими можливостями від іншого суспільства. Деяка ізольованість інвалідів ніяк не сприяє їхній соціальній реабілітації та інтеграції в суспільство. Це негативно позначається на їхньому співробітництві з благодійними організаціями. Ті іноді витрачають великі кошти не на найпотрібнішi справи. Відсутність належного контролю з боку держави призводить до того, що деякі організації та комерційні структури, нібито допомагаючи соціально незахищеним верствам населення, насправді займаються ледь не кримінальними злочинами. На превеликий жаль, у цих зловживаннях замішані й інваліди. Читачі, мабуть, пам'ятають, як років десять тому в пресі й на телебаченні з'явилася низка повідомлень, що сліпі, мовляв, не бажають лікуватися, щоб не втратити свої пенсії та пільги. Авторами їх були дуже відомі люди — письменники, вчені, громадські діячі і навіть медики. Безглуздість таких думок очевидна. Але, виявляється, не для всіх. А що вже казати про пересічних громадян.

Важко не погодитися з американкою Т.Кейтлінг, яка писала: «Більше за все мене дратує необхідність постійно боротися за визнання себе нормальною людиною, боротися з дискримінацією мене як людини. Головна моя проблема — це не моя сліпота, а ставлення суспільства до мене».

В Україні становище інвалідів вкрай незадовільне. Але гірше за все те, що не існує у нас ні державної програми, ні навіть принципових підходів до розв'язання гострих соціальних питань. Українські медико-соціальні експертні комісії (МСЕК) визначають інвалідність людини за ступенем втрати нею працездатності. У той час, як у розвинених країнах аналогічні відомства вирішують, як саме допомогти такій людині, щоб вона могла працювати нарівні зі здоровими людьми. Принагідно зауважимо, що в цих країнах інваліди одержують пенсії на рівні досить високого прожиткового мінімуму.

Щорічно в Україні сотні інвалідів закінчують спеціальні школи-інтернати. Їм виплачується так звана соціальна пенсія (до 46 грн.). Пенсії за інвалідністю вони можуть одержати лише за наявності необхідного трудового стажу. Природно, випускникам шкіл треба влаштовуватися на роботу. Але куди? Інвалідам зору, наприклад, МСЕК, як і раніше, рекомендує працювати в Українському товаристві сліпих (УТОС). Але підприємства товариства зараз практично не працюють. Частина молодих людей намагається вчитися далі, щоб потім спробувати знайти своє місце в житті. Причому без будь-якої гарантії на успіх. Незрячому влаштуватися на роботу поза системою УТОС завжди було нелегко. Тому багато хто з них, маючи університетські дипломи, змушені були працювати біля верстата.

На наш погляд — погляд людей із обмеженими можливостями — необхідно ухвалити ряд законодавчих актів, що стосуються впорядкування пенсійного забезпечення. Потрібен закон, в якому чітко було б сказано: інвалідність не може бути причиною відмови людині у влаштуванні її на роботу. Дуже важливо, щоб уряд визначив ряд пріоритетних професій для інвалідів. Хіба не зарекомендували себе незрячі (і не тільки вони) кваліфікованими науковцями, викладачами, програмістами, юристами, музикантами, масажистами тощо. Згадані вище документи є в багатьох країнах світу. В Україні, попри всі економічні та соціальні проблеми, обов'язково має бути створена відповідна законодавча база — найважливіша умова для розв'язання соціальних питань.