Нечемна неділя
Треба купити картку поповнення для мобільного. Спускаюся в перехід на «Мінській» — там є ятка, де я купую картки. У віконці — досить молода білявка. Дістаю купюру:
— Картку, — називаю фірму-оператора — на 25 одиниць, будь ласка.
У відповідь замість стандартного «25 гривень» або чемнішого «25 гривень, будь ласка» звучить рубане:
— Гроші давайте.
Вбраний я ніби нормально, на вид не злодюжка й не жебрак. Не можу також собі уявити, щоби фраза про картку на 25 одиниць викликала обурення в особи у віконці. Цікавлюся, чи не сказав я, бува, щось не те, чи, може, пані просто нервується? Дівуля пояснює, що ось я картку попросив, а гроші не даю. Розмова на очах починає перетворюватися на діалог в стилі театру абсурду.
— Скажіть, а як вас звати?
Мовчання.
— Скажіть, а «будь ласка» можна було сказати?
Дівуля вишкірюється:
— Я така рада, що ви мені тут прочитали нотацію.
— Невже такі трудні слова? Важко «будь ласка» сказати?
Дівуля вишкірюється ще більше й крізь зуби цідить:
— Ви такий ввічливий!
Торговельне хамство донині не перестає бути для мене загадковим явищем. Здавалося б, як щось продаєш, то цілковито залежиш від людей, котрі до тебе приходять, від покупців, які начебто «завжди праві». І успіх твоєї справи грунтується саме на тому, яке враження в них лишиться, яке буде обслуговування, а обслуговування — це чемність насамперед. Нахамиш клієнтові — він піде до вихованіших продавців. Елементарні речі. Я ж цю ятку добре знаю. Купую там картки для інтернет-зв’язку і для мобілки, даю туди фотографії на проявку та на друк, кожного місяця лишаю там десятки гривень. Невже та білявка так зацікавлена в тому, щоб я перестав це робити? Щоб пішов до сусідніх кіосків, де слова «будь ласка» вміють вимовляти і поважають покупця?
Я переконаний прихильник капіталізму, вільного ринку та недоторканної приватної власності. І найбільші сподівання покладаю на малий та середній бізнес, тобто на всі ті ятки, крамнички, перукарні, аптеки, майстерні, невеличкі заводики тощо, бо саме вони, на мою думку, і принесуть Україні довгоочікуване процвітання, створять робочі місця, наповнять казну податками. І саме тому пишу це зараз — бо переживаю за долю нашої «дрібної буржуазії». Зрозуміло, що наша держава з її податковими, пожежниками, санепідстанціями мого ставлення аж ніяк не поділяє, і тим паче шановним підприємцям не варто нехтувати чи не єдиною опорою, яка в них є в суспільстві, тобто покупцями послуг і товарів. Адже моя пригода випадок непоодинокий, гадаю, не один наш читач не раз наражався на подібну нечемність саме у приватному секторі. При «совєтах» хамство породжувалося самою ситуацію тотальної монополії: справді, куди ти підеш, як усе довкола і так державне-колгоспне? Але ж нині, коли вже є справжня конкуренція, чи не задорого буде так чинити з клієнтами?
Та, попри все, я ідеаліст. Тепер, написавши, гадаю, що моя пригода таки поодинока. І як комусь закортить із дослідницькою, ясна річ, метою побачити на власні очі взірцево-совкове хамство, — завітайте на вищезгадану адресу: підземний перехід на «Мінський», якщо їхати з центру, то перший вагон. Ятка 5, третя зліва. Тільки приїздить у неділю. Тому що у будні там працюють цілком виховані, привітні жінки.
