Нехудожня самодіяльність

Мій колега фоторепортер зробив цей знімок у своєму рідному селі. І то — цілком випадково. На фото не передова доярка і знатний механізатор. Не дует шкільної вчительки та агронома. Не завклубом та сільська бібліотекарка.

Річ у тім, що в колгоспі майже не залишилося корів, доярки сидять без роботи — їм не до художньої самодіяльності. Власне, як і механізаторам, котрі два роки поспіль не отримують заробітної плати. Дует вчительки й агронома розпався: вона переїхала в місто, він став пиячити, продав усе з хати, навіть баяна. На клубі висить іржавий замок, а бібліотекарка працює в сільській крамниці — розважує оселедці. Авжеж, у селах тепер не до співу.

Проте знімок усе ж народився. І на ньому не бутафорна постановка, а живі люди — односельці мого колеги-фотографа, колишні учасники художньої самодіяльності — Ганна, котра ось уже чотири роки штукатурить дачі нових росіян у Підмосков'ї, та Володимир, який заробляє гроші, столяруючи в Чехії. Випадково з'їхалися до рідних домівок, згадали молодість, заспівали...

І хоч обличчя їхні були щасливі, слова пісень бадьорі, все ж вчувалися в голосах тужні, більше того — якісь відчайдушно приречені ноти. Нічого дивного: завтра їм їхати. Йому в один край, їй у інший. Невідь-коли ще стрінуться, невідь-коли заспівають...