Немає інформаційного простору — не буде країни

Після годинної розмови про реформи уряду Миколи Азарова «Велика політика» вирішила взяти «високу ноту» — поговорити про Тараса Шевченка. Уже за кілька хвилин у студії програми Євгенія Кисельова виникла бійка між одіозним «шевченкознавцем» Олесем Бузиною та художником Сергієм Поярковим, який виступав у ролі адвоката Тараса Шевченка. Такий вибір спікерів для шевченківської теми навряд чи можна назвати адекватним, утім і, на жаль, доволі очікуваним. На зауваження відносно гостьової політики Євгеній Кисельов, перефразовуючи Сталіна, із викликом заявив: «Других спикеров у меня для вас нет». Чому? Тема окремої розмови.

Власне, стоп-кадр, де Бузина та Поярков місять один одного, а телеведучий за цим усім спостерігає, може дати уявлення про те, хто чого вартий. І самі гості, і рівень обговорення теми (тема Шевченка в інформаційному просторі не звучить тому, що вона комусь здається несучасною, чи тому, що вона аж занадто актуальна?), й Євгеній Кисельов —журналістський авторитет «із самої Москви!». Усе очевидно. Але не для всіх. У тому числі і не для українських телебосів, які, здається, застрягли в російському інформаційному просторі десятирічної давності, через що просто не здатні побачити талановитих людей у своїй країні.

Але винним в усьому зробили тільки Євгенія Кисельова. Саме йому виносять нищівні вироки, забуваючи про те, що це — тільки вершина айсберга, основа якого сформувалася у зледенілому океані відсутності власного інформаційного простору. Немає інформаційного простору — немає країни. Це перше правило для тих, хто прагне вижити та бути успішним в інформаційну добу. І це чудово розуміють у Кремлі.

Що стосується Євгенія Кисельова, то він, здається, ніколи не приховував свого глибинного розуміння того, що таке для нього наша країна. Зокрема, під час одного з інтерв’ю в ефірі «Эхо Москвы» він цитував із цього приводу російського поета Іосіфа Бродського: «Если выпало в империи родиться, лучше жить в глухой провинции у моря...» Что я и делаю. Живу и работаю в городе Киеве», — сказав телеведучий.

Навряд чи Євгенію Кисельову цікаві глибинні контексти поезії «провінційного» Тараса Шевченка. Інакше його програма не була б такою, якою вона є, і спікери інші у нього знайшлися б. Дивно було б докоряти іноземному журналістові в тому, що він чогось про нашу країну не знає. Але проблема в тому, що, судячи з усього, він і знати нічого не хоче. Нічого, що виходить за межі банальної політичної актуалки. Хіба за любов до України заплатять? Ось чому «других спикеров нет». Бо, як це не парадоксально, України для Євгенія Кисельова — ведучого найпопулярнішого каналу цієї країни — також не існує.

«Чи потрібні взагалі Україні моральні авторитети?» — звучало у сюжеті-підводці до шевченківської дискусії на «Інтері». Усе роблять для того, щоб були не потрібні.

КОМЕНТАРI

ПРОБЛЕМА В ТОМУ, ЩО МИ НЕ МАЄМО УКРАЇНСЬКОГО ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:

— Я не є пуританином чи ретроградом, а якраз прибічником того, щоб такі теми обговорювалися в найнесподіваніших контекстах за участю найнесподіваніших персонажів. Ясна річ, також і за участю сподіваних персонажів. Але те, що Поярков і Бузина були виставлені як головні експерти, інтелектуальні антиподи, вже було підозрілим. Бузина має упереджений, одноплановий, вузький, кон’юнктурний погляд на постать Шевченка, взагалі на історію України. Хоча я ні в якому разі не обмежую його право на власну точку зору. На здоров’я, він її може мати. А от другий персонаж — у помаранчевих штанах — взагалі немає ніякого поняття про те, ким був Шевченко і що це за персонаж. Тому, як учасник цієї програми, я вбачав у цьому мордобойному дискурсі певну провокацію, навіть якісь театральні елементи. Хоча мене переконували, що все не заплановано.

Уся біда полягає в тому, що за допомогою подібних ситуацій, в учасників формуються певні стереотипи і уявлення про те, ким був Шевченко. Якщо уважно почитати все, що писалося напередодні в інтернеті, то можна було побачити, що Шевченкові дорікають у тому, що він був людиною низької культури, амбітним і егоїстичним, п’яницею... А підсумок робиться такий: ця людина не може бути батьком нації чи претендувати на якусь інтегральну роль в українському суспільстві. Мені видалося, що участь Пояркова і Бузини у програмі повинна була наочно підтвердити цю тезу. Звісно, це неадекватна думка щодо Шевченка.

Як не дивно, цю передачу дивляться дуже багато людей. Це я відчув на собі через рефлексійні дзвінки знайомих і незнайомих. Це і є найголовніший мінус. Такі шоу, в першу чергу, несуть у собі політичний заряд, вони розставляють акценти в політичній атмосфері, адже чомусь так сталося, що чи не наймудрішим в цій програмі був представник Партії регіонів. Я думаю, що ті, хто організовував це шоу, не мали права робити такі речі. Це або нерозуміння того, ким насправді є Шевченко для України, або навпаки — повне стовідсоткове розуміння. Це робиться для того, щоб накинути на Шевченка якусь іншу роль, амплуа, ніж він був насправді. Це щось таке споріднене до зусиль оголосити його «русскоязычным» письменником, які були здійснені ще на початку XX століття й успішно продовжуються нинішнім міністром освіти України. Взагалі це спроба довести, що Україна не має персонажів, гідних поваги. В цьому сенсі, на жаль, ті, хто влаштував це шоу, в певній мірі домоглися свого, створивши відразливе, нереальне, неадекватне уявлення про Шевченка. У мене від всієї цієї ситуації було почуття абсолютної відрази, недовіри і розуміння того, що я опинився в небажаному для мене контексті.

В цілому, проблема полягає у тому, що ми не маємо українського телебачення. Чи могли, наприклад, поляки у такому ключі обговорювати значення постаті Адама Міцкевича або угорці — Шандора Петефі? Ні. Я думаю, що французи навіть Артюра Рембо не могли обговорювати в такому ключі. Але я не знаю, як назвати наше телебачення, тому що воно і не російське, хоча там і багато російськомовних людей. Я не думаю, що якась російська програма могла дозволити собі такі речі щодо Пушкіна, Толстого чи ще до когось.

ЩОБ ЗБАГНУТИ ШЕВЧЕНКА, ПОТРІБНІ РЕАЛЬНІ КРОКИ

Людмила ШЕВЧЕНКО, директор Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка»:

— У мене в усій цій ситуації виникає питання до журналістів, які організовують подібні програми — невже для вас сенсація важливіша за суть? Як можна з такого делікатного, тонкого питання, як творчість Тараса Шевченка, робити шоу? Щоб уникати таких ганебних речей, ми повинні зробити наступне:

По-перше, видати повне зібрання творів Тараса Григоровича Шевченка в сучасному вияві. Тому що у мене, наприклад, зараз на столі лежить повне зібрання творів поета ще від 1961 року.

По-друге, скласти навчальну програму в школі так, щоб діти добре засвоїли — хто такий Тарас Шевченко для українського народу, світової культури, і не тільки як поет, а й художник. Діти повинні розуміти, чим і ким можна пишатися.

По-третє, впорядкувати всі місця, які пов’язані з Тарасом Шевченком — його дитинством, перебуванням у Санкт-Петербурзі, вічним спочинком в Україні тощо.

По-четверте, кожного року видавати змістовний, гарно оформлений, доступний «Кобзар». Ця книга повинна бути на столі у кожного.

По-п’яте, наші земляки і люди із-за кордону повинні бачити оригінали художньої спадщини Тараса Григоровича. Не копії, репродукції, а саме оригінали. Те, що фрагментарно вони виставляються до ювілейних дат у нашому музеї — це добре, але вони повинні бути доступними кожного дня. Тому що найкраще спілкування з автором — це споглядання його робіт. Там ти побачиш його почерк, глибину думки...

Усі ці реальні кроки в подальшому дозволять нам збагнути сутність творчості Тараса Шевченка. Все інше — це розмови довкола.