Непередбачувана та чарiвна
Сьогодні по-справжньому радісна подія і для України, і для її кінематографа: нашому — без перебільшень — великому режисеру, Кірі Муратовій, виповнилося 70 років.
Часто дати, найкругліші та найефектніші, стають не більш ніж приводом для чергової протокольної довідки: народився, навчався, зробив те-то, наші вітання. Однак у випадку з Кірою Георгіївною усі стандарти летять шкереберть. Тому що сама вона — справді «нетиповий випадок», суцільне порушення рамок і правил. Весь час, поки вона знімає, особливо останніми роками, навколо її творчості вирують дискусії з найвищим градусом емоцій; кожен її новий фільм сварить ледве не до смерті критику, публіку і взагалі усіх, хто більш-менш регулярно дивиться кіно. Жодного добросердя, жодної корифейської заспокоєності (що маскує творчу імпотенцію) — але постійний сплеск енергії, життя у всіх його протиріччях і проявах, невсипуще напруження інтелекту і вибухи пристрастей.
У Кіри Георгіївни є одна унікальна властивість, яка у світовому кінематографі була властива, може, тільки ще Луїсу Бунюелю. Звичайно розквіт режисера нетривалий: ефектно дебютувавши, досягнувши апогею у зрілому віці, велика кількість постановників потім немов втрачає легкість, починає самоповторюватися, ідейно вичерпується. Протилежних випадків — одиниці, я їх уже назвав. Муратова і на порозі восьмого десятку продовжує залишатися непередбачуваною і надзвичайною: кожен її новий фільм відрізняється від попереднього — і стилістично, і композиційно, і у режисерських рішеннях, у кожному новому фільмі відкриваються акторські таланти. Варто, до речі, відзначити, щодо акторів помилок взагалі немає — все на своєму місці, навіть якщо виконавець епізодичний, з’являється у кадрі усього на кілька секунд; а найяскравіше з подібних відкриттів, справжній подарунок Муратової масовому глядачу — звичайно Рената Литвинова.
Більше за те — в останніх фільмах помітно, що ніби зійшлися рання і пізня Муратова — періоду «Коротких зустрічей» і «Трьох історій» відповідно. Наразі на виході — вишукані чорно-білі історії, кожну з яких створено немов у своєму особливому, окремому світі. Так, радикалізм і безкомпромісність «Чеховських мотивів» відтіняється видимою легкістю й ігровим характером останньої на сьогодні картини — «Настроювача». Проте якщо зараз почати заглиблюватися у ці фільми, то не вистачить жодної газетної площі...
Залишається лише повторити те, що давно і багато разів сказано: про жодне згасання вітчизняного кінематографу не може йтися, поки в Одесі живе і вигадує свої нові історії ця невисока, зосереджена і неймовірно талановита жінка. Власне, вона одна і замінює весь горезвісний національний кінематограф. А ось ще парадокс — у тій же Росії, на яку прийнято кивати, за усього її показного кінорозмаїття, майстра такого рівня немає — і поки що не передбачається.
Нам же, зі свого боку, залишається лише привітати Кіру Георгіївну і побажати їй, щоб і надалі легко і безперешкодно здійснювалося її найголовніше бажання, що не раз висловлювалося: «знімати, знімати, знімати»!
А також — пообіцяти нашим читачам, що у найближчих номерах «Дня» з’явиться велике інтерв’ю з майстром.
