Перейти до основного вмісту

НЕРOЗМIННИЙ ТОВАР

Деякі спостереження над життям лівої ідеї в Європі
11 травня, 00:00
Деякі спостереження над життям лівої ідеї в Європі Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День». Фото автора

Потрапивши до Західної Європи, наприклад, до Італії, кожний, звичайно, побачить там своє, улюблене. Частіше на очі потрапляє Італія музейна, Італія-етикетка. Безперечно, вона прекрасна, особливо для пострадянського ока, красою не балуваного. Непоганий товар, привабливо упакований. Тут хочеться любити і померти, взагалі поводити себе відповідно до путівників і романів. Така доля у проїжджої людини — дивитися не розмірковуючи, бачити те, що дають. Важливий момент комфорту: красиві образи реальності, що транслюються нам (передавальним пристроєм служить поверхня культури), практично співпадають з самою реальністю, яку бачимо без посередників. Тобто у будь-якому випадку виходить та картинка, яку ми хочемо за свої кошти отримати. Виходить такий дивний візуальний товарообмін: я люблю Італію, тому що не можу її не любити, і, знаючи, що італійці поголовно артисти і люблять показувати все трохи краще, ніж є насправді, сам беру посильну участь у цьому театрі.

Проте є можливість побачити й іншу картинку. Її не завжди показують по ТБ і не описують у проспектах. Маршрути по ній не пропонують екскурсоводи, і придбати там нічого, однаково як і підзаробити важкувато. Це — Італія лівацька, та сама, що приголомшила весь світ терором «червоних бригад» і дала наймогутнішу на Заході компартію, що реально впливала на життя країни. Власне, мої спостереження — не цілеспрямована експедиція у лівацькі резервації, а лише нотатки з нагоди, що складалися з випадкових зустрічей, вихоплених на вулиці кадрів і відвідувань незвичайних місць.

Саме з «червоними бригадами» насамперед і довелося зіткнутися. У Римі друзі поселили мене у районі біля вокзалу і в той же день показали вельми цікавий провулок (назви навіть не пригадую — побачене настільки приголомшило, що вся географія геть вилетіла з голови) по сусідству. До речі, попередили, що краще туди зайвий раз не заходити.

Запобіжні засоби мали фундаментальне пояснення: провулок контролюють «червоні бригади», ті самі, жахливі і легендарні. Виглядає ця територія як зона бойових дій: купи сміття, суцільні графіті від бруківки до другого поверху, на яких зображено тремтячі від страху фізіономії буржуїв уперемішку з шаленими лозунгами. Особливо запам’яталися дорожній знак з перекресленою свастикою і завжди зачинена книгарня імені Рози Люксембург. Публіка, що товчеться там з самого ранку, ділиться на два типи. Перший — це дивні персонажі з харизмою знавіснілих доцентів-гуманітаріїв. Тобто окуляри і загальна витонченість рис у наявності, але в рухах, у манері розмови раз у раз мигтить щось дуже хиже, по-справжньому недобре. Дивлячись на них, охоче віриш, що який-небудь не в міру розгарячений інтелектуал здатний підкласти бомбу під прокурора. Другий різновид — масивні, без метушливих рухів здоровані, які прогулюються вздовж тротуару. З одним з таких ідейних важкоатлетів вашому покірному слузі, який намагався сфотографувати унікальний провулок, мало не довелося вступити в класовий антагонізм з сумними наслідками для здоров’я.

Після всіх цих страхів друзі мені роз’яснили, що справжні «червоні бригади», ветерани руху, що тероризували країну в 1980-ті, тут насправді не з’являються. Вони давно вже ховаються в Парижі, на революційній пенсії після трудів праведних. У провулку сидять так звані діти «бригатистів», їхнє друге покоління, новий призов. Спокійніше від цього не стало: якщо такі діти, то на що ж здатні батьки?

Звичайно, італійська компартія на цьому фоні виглядає дуже респектабельно, по-вегетаріанськи. Втративши після краху СРСР і моральну, і матеріальну підтримку, вона щосили прагне повернути хоч би частину минулої могутності. У назві з’явився додаток «Оновлена», на партійному прапорі — щось схоже на італійський триколор. По суті, сьогодні ця організація, що примушувала зважати на себе всі Апенніни, є певною сумішшю благодійної організації та шоу-бізнесової фірми. Дуже характерно виглядало відділення партії у славному місті Венеції — червоний прапор над входом, поруч на стіні — католицька ікона. Усередині — одночасно і кафе, і магазинчик книжок та атрибутики, де найпомітніше — величезне полотнище з головним лівацьким поп-ідолом — Че Геварою. Активіст, що знаходиться всередині, кидається до нового відвідувача з темпераментом продавця модного бутика. Повне відчуття дежа вю. І в тій же Пальмірі, і в інших місцях практично весь сезон шумлять різноманітні молодіжні вечірки, фестивальчики і фестивалі все під тим же майже червоним прапором.

Однак найбільш масова і одночасно парадоксальна форма існування нинішніх лівих в Італії — це так звані «центро соціале», або соціальні центри. Структури з такою узагальнено-незрозумілою (служба соціальної допомоги? нічліжки? місцевий аналог комсомолу?) назвою заполонили собою майже всі великі міста країни. У двох з них мені довелося побувати особисто.

Перший же центр виявився колишнім сквотом, тобто пустим будинком, захопленим місцевою продвинутою молоддю. Виглядав він як звичайний, злегка відремонтований будинок. З однією відмінністю — на всю стіну було намальовано гігантського кровососа-капіталіста в циліндрі і з сигарою у роті, який лізе прямо на глядача — жахливе враження, здається, ось-ось ця зморшкувата Годзилла ступить прямо на тротуар. Центр, як вдалося дізнатися, вже легалізований владою чи то як гуртожиток, чи то як осередок молодіжного дозвілля. Під’їзд, — справжня графітістська картинна галерея. Двері ліфта хотілося виламати і забрати на згадку як поштову листівку на довгий спомин про світову революцію. Окремо поруч з під’їздом на першому поверсі — багатокутна прокурена кімната. Кілька різних столів, які зіставлені в один, за ними — оглушливо- галаслива юрба. Усім героям вечора — добре за 20. Стіни зверху донизу обклеєні прокламаціями, плакатами і репортажними фото. Натуральна історія герильї у картинках. Особливо радує кількість проявів солідарності: з народом Палестини, з Кубою, з курдами, з басками, з іншим етнографічним пролетаріатом. Хроніка бойового шляху — анонси і фотографії демонстрацій. Документація з Генуї — на почесному місці. Тут же — підпільна бібліотека все на ті ж теми, купа злобного підривного чтива, причому добре виданого. Народ за столом глузливо погоджується на моє фотографування (хороший, з країни Рад, нехай і колишньої, приїхав червоний куток фотографувати!). П’ють вино, розрізають кавун, курять не лише тютюн, але й інше зілля, не дуже побоюючись відчинених навстіж дверей.

Мій провідник по цьому заповіднику антиглобалізму риється у скриньці з фотографіями. Знаходить фото дуже симпатичної дівчини, а потім розповідає слізливу історію, з якої постає образ чергової мучениці за ідею. Виявляється, ця панночка на ім’я Сильвія жила у США і товаришувала там з групою місцевих радикалів. Сама у бойових акціях участі не брала, просто з друзями не пощастило. Коли групу накрила поліція, то перед Сильвією поставили вибір — або вона свідчить проти своїх друзів, або отримує на повну котушку як терористка. Дівчина вибрала мовчання. Їй дали 30 років суворого режиму. Останнє десятиріччя в Італії не вщухали демонстрації — «поверніть нам Сильвію». Чутки свідчать про те, що всіх друзів-терористів давно вже відпустили, а її продовжували гноїти. Лише нещодавно, коли у нещасної виявилася невиліковна форма раку, Сильвію нарешті передали на батьківщину. Тепер вона згасає в одному з тюремних госпіталів в Італії.

Інший «центро соціале» вражав як розмахом, так і назвою — Леонкавалло. Проте знаменитий композитор мав до закладу вельми опосередковане відношення. Просто на вулиці Леонкавалло знаходився ще у 1974 році один з перших соціальних центрів. Влада його зрештою розігнала, і тоді буйна молодь захопила запустілу фабрику, де благополучно відбиває атаки поліції не перший рік. Поставлено тут усе на широку ногу, і в цілому Леонкавалло нагадує більше центр розваг, ніж антиімперіалістичну клоаку. Під’їжджати треба між якихось бетонних стін, знову замальованих графітістами на десятки метрів угору, на сотні у довжину. Товариші нонконформісти не соромляться брати плату за вхід — близько п’яти доларів. Усередині — стовпотворіння вавилонське. Штовханина геть усіх тусовників, яких завгодно національних меншин, безумців юних і старих. Відразу зліва за склом, під яскравою тепличною лампою в горщиках — ніжні паростки конопель. Як мене запевнили, офіційно продаж травки на території Леонкавалло заборонено, однак мало хто тут розлучається з люлькою, цигаркою або кальяном. Сама тепличка розташована при вході до книгарні. У ній — знову-таки весь цвіт друкованого радикалізму, але багато і просто хороших книг, і два кошики за зниженими цінами. Потрапив на очі навіть італійський Пелевін — «Життя комах».

Далі — чилл-аут, відгороджений поліетиленом закуток, озвучений трип-хопом і пом’якшений подушечками. Ну, а навкіс від книгарні, крізь чорний отвір — впритул два величезні розмальовані зали, явно колишні фабричні цехи, в одному гуркоче наполегливий електронний транс, в іншому — більш химерний хаус. У програмі наступного вечора — ді-джеї з московського «Аеродансу». У принципі, звідси можна взагалі не йти. За танцмайданчиками — їдальня — соціальні страви, соціальні ціни, дешевше ніж два долари — для дороговартісної Італії дійсно смішні. Причини такої благодійності також цілком соціальні, або, швидше, антисоціальні: з бурхливої торгівлі, яка тут іде, ніхто не платить податків. Узагалі, будь-який великий «центро соціале» як держава у державі: офіційні закони тут просто не діють. Красномовний напис на майці одного соціальника — «Always duty free». У дворі — звичні ще на Андріївському розкладки з пахощами, майками, фенечками, касетами. Ще кілька залів. У одному — сидять у колі півдесятка перкусіоністів і доладно шаманять на своїх тамтамах, нечисленна аудиторія шаленіє. В іншому залі напівтемрява, купа різнокольорових людей, якісь довготелесі чорношкірі у беретах, які немов щойно залишили свої автомати у гардеробі, танцюють під Боба Марлі.

Нарешті, відносно тихе кафе. Але відпочинок недовгий. Юна італійка з нервовим тиком на вродливому обличчі, дізнавшись, звідки я, довго і серйозно допитується, чому не пишу про проблеми українських іммігрантів. Виявляється, років зо два тому міська влада провела зачистку околиць і повикидала купу заїжджого народу просто на вулицю — у когось не в порядку було з житлом, у когось з документами. Леонкавалло підібрав частину з них, у тому числі багато українців, і допоміг з житлом і роботою. Через кілька хвилин мене знайомлять з однією з парій. Світлана родом з Чернівців, закінчувала тамтешній університет. В Італії живе вже майже три роки, говорить з помітним акцентом, забуває слова. При Леонкавалло працювала на кухні, зараз — при якійсь пристойній ресторації, допомагає куховарити. Господарі трапилися нормальні, допомогли з натуралізацією, так що вже й документи готові...

У моїх спостереженнях немає якогось ефектного завершального епізоду, суто репортажної розв’язки. Але, здається, у тому немає й потреби. Судячи з усього, ліва ідея на Заході набула того статусу, що їй пророкували ще у 1960 ті — безперервний карнавал, гра з лозунгами, весела і не дуже трудомістка вистава. Добре все-таки бунтувати у багатому і демократичному суспільстві, де і революція — ходовий, нерозмінний і давно вже нешкідливий товар.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати