«Несолодкі» проблеми цукрової промисловості
З 1990 року кероване мною підприємство займається реконструкцією та капітальним ремонтом цукрових заводів. У найкращі часи підприємство нараховувало 120 робітників, щорічно виконувало ремонтно-монтажні роботи більше як на десяти цукрозаводах.
За останні три роки, у зв’язку з занепадом цукрової промисловості, виробнича діяльність підприємства зійшла нанівець. Тепер займаюся тільки поверненням боргів від дебіторів за допомогою арбітражних судів.
У нашій державі, на жаль, склалася неприпустима ситуація з виконанням рішень арбітражних судів. Наведу тільки два приклади:
1. 13 травня 1999 року Рішенням № 5137196 Арбітражний суд Чернігівської області від імені України зобов’язав стягнути з рахунку АТ «Линовицький цукрокомбінат «Красний» на користь ПБК «Добриня» 31 320 грн. 64 коп. У зв’язку із браком коштів на рахунку відповідача ухвалою від 19 жовтня 1999 р. змінено спосіб виконання рішення: звернуто стягнення на майно відповідача. Наказ передано виконавчим службам Мін’юсту у Прилуцькому районі Чернігівської області, але й донині нічого не зроблено.
2. 18 листопада 1998 року Рішенням № 2/2033 Арбітражний суд Хмельницької області зобов’язав стягнути з рухунку ВАТ «Вишнівчицький цукрозавод» на користь ПП «Добриня» 51005 грн. 60 коп. Ухвалою від 01.03.99 р. змінено спосіб виконання рішення: стягнення звернуто на майно відповідача.
Результат той же самий: обидва згадуванi цукрозаводи продовжують нормально працювати, а рішення арбітражних судів не виконуються. У результаті працівники нашого підприємства не можуть отримати чесно зароблені гроші ще з вересня 1999 року. (Копії обох рішень надіслані автором до редакції. — «День» ).
При цьому у вищевказаних арбітражних справах до Держказначейства нами перераховано держмита відповідно 2085 грн. 70 коп. та 2428 грн. 84 коп. Нами також авансом перераховано до бюджету 11 092 грн. ПДВ за виконані роботи, хоч розрахунок за ці роботи з нами не проведено й донині. Судові виконавці свою бездіяльність пояснюють тим, що податковими службами все майно і продукція цукрових заводів забрані у Державну податкову заставу.
Уже багато років в Україні діє давальницька схема переробки цукрових буряків, згідно з якою приблизно 65% виробленого цукру отримують колгоспи за буряк, а 35% залишається цукрозаводу за переробку.
За орієнтовними розрахунками, 2000 р. собівартість 1 тонни цукру для КСП становить приблизно 700 грн., коли врожайність 400 ц/га, або приблизно 1500 грн., коли врожайність 180 ц/га. На початку сезону цукроваріння КСП продавали цукор за ціною 2400 грн./т, тепер продають по 2000 грн./т. Таким чином, рентабельність вирощування буряку в доброго господаря досягає 200—250%, а загалом по КСП, ясна річ, самі збитки.
Для цукрового заводу цього року собівартість 1 т цукру очікується на рівні 1800 грн./т. Таким чином, закон про цукрову галузь, прийнятий Верховною Радою під тиском аграрного лобі, забезпечує керівництву на селі надприбутки, а цукрові заводи працюють із нульовою рентабельністю, аби не зупинилися зовсім.
Підприємці, що вже встигли оцінити вигідність цукроваріння, активно вкладають гроші в придбання цукрозаводів та довгострокову оренду земель прилеглих КСП, бо середня рентабельність вирощування буряку плюс цукроваріння може досягати 50— 60%.
Ці розрахунки доводять, що в української цукрової галузі, незважаючи на теперішні негаразди, добрі перспективи. Думаю, що і моє підприємство ще знадобиться — головне вижити.
Вважаю, що в той час, коли Президент і уряд докладають багато зусиль для залучення інвестицій в Україну, наведені мною факти про ставлення до підприємців та до верховенства закону неприпустимі.
КОМЕНТАР
Євген ІМАС, президент «Укрінтерцукор», заслужений економіст України:
— Указ Президента про землю створює передумови для того, що цукрова галузь, можливо, стане ще цікавішою. На деяких цукрових заводах вже з’являється ефективний власник. Водночас ситуація на ринку цукру залишається дуже складною: ми маємо відразу декілька груп операторів. І найбільший оператор сьогодні — це держава в особі податкових інспекцій, за ними йдуть Пенсійний фонд і Держрезерв. На цих трьох операторів сьогодні припадає 60% загальної реалізації цукру. Ці організації забирають у заводів продукцію за борги, й коли їм доводиться цукор реалізовувати, його ціна є непрогнозованою.
Іншу групу становлять нафтові й газові компанії, які забирають цукор за поставлені раніше нафту й газ. У цьому випадку цукор йде за будь-яку ціну, аби перекрити борги. До третьої групи належить той цукор, який було видано у вигляді зарплати. Ця продукція реалізовується, як правило, на вулицях теж за непередбачувану ціну. Наступна категорія — це контрабандний цукор. Минулого року з Білорусі було ввезено близько 140 тис. тонн цукру білого, переробленого із сирцю. І це при тому, що в Білорусі є всього лише чотири цукропереробнi заводи, а в Україні їх 191, з яких майже 40 можуть переробляти цукровий сирець. Тут має місце й порушення ашгабатської угоди, відповідно до якого будь-яка продукція, вироблена в країнах СНД, постачається в межах Співдружності безмитно. Однак перероблений цукор не є власне продуктом самої країни, ми ж заплющуємо на це очі, й в Україну надходить готовий білий цукор безмитно. Якщо врахувати, що, за неофіційними даними, Росія минулого року завезла понад 200—250 тис. тонн, то Україна отримала близько 400 тис. тонн білого цукру. Тільки тому в нас не відбулося різкого підвищення ціни, можна сказати, що 2000 року ми вижили за рахунок контрабандного цукру.
Цукровий ринок так влаштований, що в лютому—березні на Лондонській і Американській біржах встановлюється найнижча ціна на цукровий сирець. Український парламент у червні 2000 року ухвалив закон про закупівлю сирцю, а в липні того ж року уряд видав ліцензію на 260 тис. тонн сирцю, чинну до 1 вересня. Адже в червні—липні ціна на сирець найвища! Лише через спізнення з ухваленням цього закону й контрабанду цукру Україна минулого року втратила 140—150 млн. доларів. За нашими даними, вже зараз російська компанія «Альфа» запропонувала українському уряду віддати їй всю квоту (450 тис. тонн) з ввезення цукрового сирцю на 2001 рік. У такому разі компанія зобов’язується інвестувати в Україну близько 18 млн. доларів, заробивши на цьому 100 млн. доларів. Ми маємо завозити цукровий сирець не через імпортерів, а самі, власними силами, тоді ми створимо робочі місця в себе. При цьому слід дуже точно рахувати, скільки цукру необхідно для внутрішнього споживання.
З автором статті багато в чому можна погодитися. В умовах, коли з 191 заводу 100 фактично стоять, підприємство, що забезпечує обладнання для цукропереробних заводів, звісно, не має роботи. Але треба вижити й сподіватися на те, що цукрова галузь відродиться й підприємство знову матиме роботу.
