Невже вони не заслужили, щоб померти в спокої та достатку?

Фото колоритне, чи не так? І повною мірою відбиває ті реалії, якими живе сьогодні українське село. А вони, ці реалії, позначені здебільшого чорними кольорами. У цьому довелося зайвий раз переконатися, навідавшись із місяць тому разом із В. Стародубом до його давніх знайомих і почути з їхніх вуст розповідь про своє життя.

...Народившись у селі, ці люди рано залишились без батьків, змалечку заробляли собі на хліб власними руками. Пережили голодомор, війну, після якої Антоніна Федотівна 28 років пропрацювала бригадиром місцевої рільничої бригади, а Павло Юхимович більшу половину свого життя через день їздив за 30 км у Суми, де працював машиністом крана в об’єднанні імені Фрунзе. За словами старих, у той час вони не мали нестатків, однак подружжя не тринькало зароблене по-дурному: в кожного з них була своя ощадкнижка, на якій загалом лежало близько 25 тисяч карбованців. Думали допомогти цими грошима своїм двом дітям, які живуть в інших областях. Забезпечити власну старість. Проте розпочаті 8 років тому так звані «реформи» перетворили всі заощадження на попіл, а їхніх власників — на старців.

Гроші сьогодні в їхній сім’ї — нечастий гість. Тих 40 гривень пенсії, які їм до того ж приносять із затримкою у 8 місяців, вистачає хіба що на хліб. У цій ситуації виручає власний город та якась живність у дворі. Хоча з кожним роком обробляти землю стає дедалі важче: як-не-як, а на двох вони мають 165 років, і хвороби до них чіпляються, мов реп’яхи. От і в день нашого приїзду до села якась болячка пристала до Павла Юхимовича, прикувавши його до ліжка.

На запитання, чи цікавляться їхнім життям-буттям керівники колгоспу, сільради, старі лише махнули рукою: «Крім сусідів, у нашу хату ніхто більше не заходить». На жаль, не так часто, як, можливо, хотілось би Павлові Юхимовичу та Антоніні Федотівні, відвідують їх і діти. Очевидно, мають свої проблеми, свої клопоти. Із цієї причини, певно, й не хочуть дід із бабою переїжджати до них у місто, твердо вирішивши доживати свого віку у власноруч збудованій хаті.

У розмові з господарями ми свідомо уникали вести мову про політику, однак старі самі зачепили цю тему. Дуже вони вже ображалися на нинішню владу, яка, зробивши їх злидарями на власній землі, продовжує висмоктувати старечі сили. «Невже ми не заслужили того, щоб померти в спокої і достатку?» — зі сльозами на очах запитувала Антоніна Федотівна. І справді: невже?

...Коли ми вже прощалися, гостинна родина знову й знову повторювала: «Не забувайте нас і нашу Штанівку». Виявляється, таку назву раніше мало село Зарічне, і його мешканці тепер домагаються, щоб вона була офіційно узаконена у відповідних довідниках. Знаючи наполегливість селян, немає сумніву, що вони свого доб’ються. Було б, однак, добре, щоб влада водночас подбала і про те, щоб жителі цього та йому подібних населених пунктів України на той час узагалі не залишилися без штанів.

Р.S. Коли цей матеріал готувався до друку, В. Стародуб привіз із Штанівки сумну звістку: на 83-му році життя не стало Павла Юхимовича Штаня. Смерть розлучила подружжя. Наші глибокі співчуття Антоніні Федотівні.