Незавершена вiйна

— За офіційною статистикою, за час бойових дій на території Афганістану пропало безвісти чи потрапило в полон 417 радянських громадян. До 1992 року вдалося звільнити 119 осіб. Операції зі звільнення кожного з них гідні окремої оповіді. Болісніше інше — двадцять двоє з тих, кого ціною неймовірних зусиль і навіть ціною життя товаришів по службі вдалося витягнути з полону, відразу після звільнення поїхали не на Батьківщину, а на нові місця постійного проживання — до США, Канади, Швейцарії, Німеччини та інших країн.

На сьогоднішній день у списках тих, хто пропав безвісти чи потрапив у полон залишаються 288 учасників афганської війни. У тому числі 137 росіян, 70 українців, 23 узбеки, 20 казахів, 12 білорусів, азербайджанці, молдовани, туркмени, киргизи й таджики, вірменин, грузин і латиш.

Після розпаду Радянського Союзу до України було передано список, у якому нараховувалося 80 наших співвітчизників, які зникли безвісти чи потрапили в полон. За 11 років копіткої праці цей список вдалося скоротити на десять прізвищ.

— Чи відомі вам долі інших сімдесяти чоловік?

— Хоч як це сумно, але більшість із них загинули. Не встановлено лише «факт» їхньої фізичної смерті, тобто не знайдено тіл чи останків, або ж невідоме їхнє місце поховання.

— Як складалася доля тих, хто потрапляв у полон?

— Це залежало від багатьох обставин. Але неодмінною умовою збереження життя було прийняття мусульманства. Одні йшли на це. Інші гідно приймали смерть, не міняючи своїх життєвих принципів.

Свого часу широкого розголосу набула трагедія, яка розігралася навесні 1985 року в таборі для військовополонених у маленькому пакистанському містечку Бадабер. Увечері 26 квітня 1985 року десять радянських і афганських полонених солдатів і офіцерів, скориставшись нерозторопністю охорони, захопили в’язницю та склади зі зброєю та боєприпасами, що були на цій же території і належали бойовикам Бурхануддіна Рабб ані. Чіткого плану дій у колишніх бранців, серед яких було сім радянських військовослужбовців, не було. Та й шанси на успіх в прориві в невідомість були практично нульовими. Їхню в’язницю, яка стала одночасно і укриттям, і пасткою, досить швидко оточили моджахеди з сусіднього табору. На вимогу душманів здатися наші хлопці в ультимативній формі зажадали викликати представників Посольства СРСР для проведення переговорів. Відповіддю душманів був ураганний вогонь по в’язниці з усіх видів зброї. Наші бійці, які вже стали не полоненими, а військовим підрозділом, що зайняв кругову оборону, мужньо відбивали всі атаки душманів протягом усiєї ночі — зброї та боєприпасів на складах було досить. Моджахеди почали не лише нарощувати сили, але й калібр зброї. А на світанку пролунав вибух такої сили, що осколки, уламки будівель і останки людей було розкидано на декілька тисяч метрів довкола. У цьому пеклі вціліти не зміг ніхто…

У листопаді 1994 року в Бадабері побувала спеціальна місія уряду України на чолі з послом з особливих доручень МЗС Андрієм Озадовським. Пакистанська сторона передала нашим представникам список радянських військовополонених, які перебували у в’язниці «Бадабер». На жаль, після трагедії, яка розігралася тут у квітні 85- го, ніхто не збирав і не ховав останків, а місцевий декханин, розчищаючи арик, в присутності української делегації не раз розкопував залишки потемнілих кісток.

Серед тих, хто в «Бадабері» вступив у нерівний бій із моджахедами, був і українець Сергій Коршенко. До Афганістану Сергій потрапив служити навесні 1983 року. У лютому 84-го в провінції Бадахшан під час проведення бойової операції його підрозділ потрапив у засідку. Коли рядовий Коршенко прикривав відхід своїх товаришів по службі, його захопили моджахеди, які згодом утримували його в «Бадабері»…

Так стала відомою доля ще одного нашого співвітчизника. А в лютому минулого року Указом Президента України Сергія Коршенка було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня посмертно. В урочистій обстановці, за дорученням глави держави, цю високу урядову нагороду матері Сергія вручив голова Ради міністрів АР Крим Сергій Куніцин, який також брав участь у бойових діях у Афганістані.

— Пошук тих, хто зник безвісти і потрапив у полон, — турбота лише Держкомітету у справах ветеранів, чи ще якісь організації беруть участь у цій благій справі?

— Зусиль одного Державного комітету у справах ветеранів було б явно недостатньо. Звичайно, основне навантаження в цій справі лежить на нашому комітеті та Українській спілці ветеранів Афганістану. Але велику допомогу Держкомітетові також надають Міністерство закордонних справ, Міноборони, Держкомкордону, СБУ, Червоний Хрест і особливо Посольство України в Ісламській Республіці Пакистан. Йде постійний обмін інформацією з Комітетом у справах воїнів-інтернаціоналістів при Раді глав урядів держав СНД. Надають допомогу і представники афганської діаспори в Україні... 1993 року на Батьківщину вдалося повернути маріупольця Віктора Назарова. Наступного року на рідну землю після десятирічної розлуки ступив колишній охоронець «Панджшерського лева» Ахмад-Шаха Масуда луганчанин Микола Бистров. Вже після виведення радянських військ із Афганістану Масуд декілька разів пропонував Бистрову з’їздити в Україну відвідати родичів, але Микола весь час відмовлявся. Проте він повернувся і тепер не може собі цього пробачити. Вважає, що якби він не поїхав, то Ахмад-Шаха не вбили б бойовики-смертники Усами бен Ладена.

У травні 1996 року на київському летовищі «Бориспіль» родичі та знайомі, працівники Держкомітету у справах ветеранів і МЗС зустрічали Валентина Дубину та Миколу Виродова. Літак із Москви прилетів вчасно, але хлопців на його борту не було. Ті, хто їх зустрічав, були в шоковому стані. Всю ніч тривали пошуки, на ноги було піднято працівників української амбасади в Москві. Вони й знайшли наших хлопців у родички одного з них. Виявилося, що ті, хто супроводжував Валентина та Миколу проконтролювали їхній шлях лише до лінії паспортного контролю летовища, а у хлопців було неправильно оформлено транзитні візи. Ось і пішли вони до тітки одного з них. Прямо від неї їх знову доставили до аеропорту й посадили на київський рейс.

— Ви згадали про допомогу нашого посольства в Пакистані...

— В роботі щодо повернення Валентина Дубини та Миколи Виродова активну участь брав працівник МЗС, а нині Надзвичайний і Повноважний Посол України в Ісламській Республіці Пакистан Володимир Пономаренко. Відбуваючи на дипломатичну роботу до Пакистану, Володимир Степанович визначив для себе ще одне, доволі важливе, поле діяльності — пошук і повернення наших співвітчизників.

По крихтах збираючи інформацію про наших військовополонених, Володимир Степанович і його колеги об’їхали Афганістан і Пакистан вздовж і впоперек. Зустрічалися не лише з офіційними представниками влади, а й із польовими командирами, старійшинами племен, і навіть з амбасадором талібів у Пакистані. У місцевих газетах періодично друкуються статті трьома мовами — українською, російською та урду — зі зверненням до наших співвітчизників. Незабаром з’явилися й помічники з числа місцевого населення. Робота, пророблена нашою амбасадою в Ісламабаді, дала свої плоди. Ще 2000 року вдалося розшукати Геннадія Цевму, який працював водієм на летовищі міста Кундуз. До того часу він уже створив родину, народилося троє дітей. Війна талібів із військами «Північного альянсу» та країнами антитерористичної коаліції, здавалося, обірвала налагоджений зв’язок. Але тут на допомогу прийшов колишній український військовий спостерігач у Таджикистані, а нині працівник Місії ООН у Афганістані (UNAMA) Сергій Ілларіонов. Він знову розшукав Геннадія Цевму і організував його зустріч із послом Володимиром Пономаренком у Кабулі в липні 2002 року. На Геннадія і членів його родини було оформлено всі необхідні документи, замовлено квитки за маршрутом Кабул—Ісламабад— Дубаї—Київ. У Донецьку, рідному місті Геннадія, розпорядженням тогочасного глави облдержадміністрації Віктора Януковича для родини Цевми виділили трикімнатне помешкання. Незважаючи на всі ці зусилля Геннадій відмовився. Свою відмову він мотивував небажанням дружини полишати Афганістан.

У середині 2002 року до Посольства України в Пакистані зателефонував Олександр Левенець, який потрапив у полон у жовтні 84-го. На жаль, батьки Олександра в Луганську так і не дочекалися звістки, що їхній син живий. Його життя в Афганістані склалося доволі непогано. У нього свій невеликий бізнес і за місцевими мірками він, м’яко кажучи, не бідує. Повернутися на Батьківщину він наразі ще не вирішив. Працівники амбасади передали йому телефони та адреси його родичів.

— Як склалися долі тих, хто повернувся на Батьківщину?

— По-різному. Микола Бистров переїхав до родичів у Росію. Валентин Дубина живе в Харкові, одружився, в їхній щасливій родині підростає дочка. А ось доля Миколи Виродова склалася інакше. Батьки його до того часу померли, незважаючи на всебічну підтримку, Микола до нових реалій життя пристосуватися так і не зміг і незабаром повернувся до Афганістану…

Народна мудрість каже: війна закінчується лише тоді, коли додому повернеться останній солдат чи буде поховане тіло останнього загиблого. Є достовірні дані, що шестеро наших співвітчизників, які є у списку тих, що пропали безвісти чи потрапили в полон, живі і перебувають у Афганістані…