Зрозуміло, події такі трагічні, що приголомшують. Але на що спрямовано увагу? Чи цей галас саме й спрямовано на те, щоб відвернути увагу громадськості від них?

Нам дуже хочеться мати благопристойний вигляд, однак «зробити» його неможливо. В червні Рада Європи знову зверне свій погляд на Україну й запитає: чи є у вас незалежна судова влада, чи все добре з самоврядуванням, і що там зі свободою слова. І на жодне з цих запитань дати позитивну відповідь неможливо. Суди відчувають тиск, самоврядування міфічне, а про свободу засобів масової інформації, особливо електронних, і говорити не доводиться (який державний канал міг би показати опозиційного політика?).

Але всіх цих проблем у масовій свідомості не існує. Усе, чим невдоволена Європа, зводиться ніби до проблеми смертної кари. Скасувати її начебто не можна: громадська думка формувалася, схоже, не випадково.

4 червня 1997 року було оприлюднено рішення судово-психіатричної комісії про те, що Анатолій Онопрієнко «на душевні захворювання не страждає і застосування заходів медичного характеру не потребує». Але я на власні очі бачила історію хвороби Онопрієнка, що зберігається в спеціалізованій клініці. Якщо Онопрієнко здоровий, незрозуміло, чому 1994 року в київській лікарні імені Павлова йому було поставлено діагноз шизофренія й проведено чотиримісячний курс лікування? І кому було вигідно, щоб винесене експертами рішення про те, що Онопрієнко здоровий, залишилося остаточним?

Тут виникає ще одне питання: а судді, тобто експерти, хто? Про відомчу судову експертизу колишнього Союзу досі ходять страшні легенди, й понівечені долі — доказ тому. Відомчої експертизи в Україні не існує, але всі відомості про психіатрів, які мають необхідний статус, знаходяться в Міністерстві охорони здоров’я, так що незалежність експертів — це ще один знак запитання. Ми не лікарі й не судді, й не можемо стверджувати нічого категорично. Але обов’язок журналіста — привернути увагу до «незручних» запитань. Навіть якщо вони поставлені так різко, як у Сергія Головатого: «Сьогодні виконавчій владі вигідно не лише показати, що вона втілює в життя свої обіцянки, але й заразом відвернути увагу народу від прийнятої Асамблеєю Ради Європи резолюції. В ній визначено основну причину всіх проблем України, що полягає в спробах діючого уряду будь-якими методами, в тому числі й незаконними, зберегти за собою владу, — сказав кореспонденту «Дня» Сергій Головатий. — Цілком імовірно, що Онопрієнко психічно нездоровий, але виконавчій владі необхідно зробити його здоровим, оскільки, якщо Онопрієнко хворий і його слід не розстріляти, а лікувати, задумана вистава не вдасться».

Анатолій Онопрієнко перебував на лікуванні в міській лікарні імені Павлова з 31 травня до 16 вересня 1994 року. Доставив його в клініку міліцейський наряд. Згідно з історією хвороби, Анатолій привернув до себе увагу міліціонерів на залізничному вокзалі, де він понад годину стояв, не міняючи пози, перед касою й «гіпнотизував» касира. Під час огляду в приймальному покої, який проводила досвідчений лікар Ніна Волохова, було зроблено запис у медичну карту: «Пацієнт напружений, замкнутий, тривожний, галюцинує і щось шепоче...» Ті ж симптоми було відображено й у зроблених пізніше записах лікаря, який його лікував.

Під час чергового обходу Онопрієнка оглянула колишній начмед лікарні Галина Шуренок. Проаналізувавши результати спостережень лікарів, середнього медичного персоналу, а також стан пацієнта, вона поставила йому попередній діагноз — шизофренія.

Кореспондент «Дня» зустрілася з головним лікарем Київської психіатричної лікарні № 3 у Глевасі Галиною Шуренок:

— Онопрієнка я оглядала лише один раз і тому не можу наполягати на поставленому тоді попередньому діагнозі. Але пригадуючи сьогодні коротку зустріч із ним, його міміку, манеру поведінки, позу, в якій пацієнт сидів на ліжку, можу припустити: діагноз на той час був поставлений вірно. Тим більше, що тоді в Анатолія не було необхідності симулювати хворобу. Він поводився абсолютно природно й адекватно реагував на лікування нейролептичними препаратами. Організм здорової людини сприймає подібні ін’єкції абсолютно інакше. На місці експертів я б не стала так категорично заявляти, що пацієнт не страждає навіть на тимчасові психічні розлади.

Спостерігаючи за телевізійними репортажами про Онопрієнка, я як психіатр не можу зрозуміти, чому судово-експертна комісія ігнорує його розповіді про «голоси», космічні тарілки та інопланетян, адже ці заяви завжди розцінювалися в світовій психіатричній практиці як симптоми шизофренії. Не звертають уваги експерти й на його власну мотивацію злочинів: «Я убив дітей, щоб вони не залишалися сиротами». Я так само здивована тим, що експертиза проводилася не стаціонарно, а в амбулаторних умовах і на безпосереднє спостереження за пацієнтом було витрачено лише 28 годин. Тоді як, згідно із законодавством, пацієнт повинен був перебувати під постійним медичним контролем місяць. Викликає здивування й те, що експерти не запросили для консультації жодного з лікарів, які працювали з Онопрієнком 1994 року. Комісія навіть не проаналізувала проведене нами обстеження».

Така дивна поведінка судово-психіатричної комісії може стати зрозумілою, якщо брати до уваги той факт, що сьогодні в Україні всі психіатричні клініки, їхні фахівці, а також судові експерти підпорядковані одному відомству — Міністерству охорони здоров’я. На практиці членів судово-психіатричної комісії визначають не судові та слідчі органи, як це записано в Кримінально-процесуальному кодексі, а Міністерство охорони здоров’я.

Відповідальний секретар Асоціації психіатрів України Семен Глузман, сказав кореспонденту «Дня»: «Оскільки всі відомості про психіатрів, які мають статус судового експерта, акумульовано в Міністерстві охорони здоров’я, при виникненні необхідності проведення експертизи судові органи змушені прийняти зроблений Міністерством охорони здоров’я вибір експертів. Подібна «монополія», природно, призводить до використання судової психіатрії в особистих цілях і розвитку корупції».

Тим часом, у багатьох країнах світу судові органи можуть вільно вибирати експертів і за бажанням давати їм відвід. Для того, щоб ввести подібну практику в нас, необхідно, на мій погляд, створити при незалежній інстанції, наприклад Міністерстві юстиції, службу, де зберігатимуться відомості про всіх судових психіатрів країни».

На жаль, сьогодні в Україні судових психіатрів не так уже й багато, та й сама система підготовки судових фахівців, за словами С. Глузмана, залишає бажати кращого. Часто лікарі проходять тестування і здають екзамени лише формально, тому Асоціація психіатрів України за згодою Міністерства охорони здоров’я шукає незалежні матеріальні джерела для створення в нашій країні альтернативної школи судових психіатрів. Поки це лише проект, але, можливо, пройде декілька років, і в Україні з’являться нові судові психіатри. Владі стане набагато складніше маніпулювати долями і спекулювати на людській біді.