Ніна ДЕНИСОВА: «Живопис — це як природа, котру ти оберігаєш»

Після розмови з Ніною Денисовою, київською художницею, чиї живописні полотна періодично експонуються, а чутки та розмови про її життя — розходяться колами «в певних колах», здається, що слідкуєш за створенням такого собі химерного плетива. Ніби закінчено вже, а можна зробити ще один душевний рух — і розмова продовжиться. Але Ніна така людина, котра, якщо працює, може сказати жорстко: «Ні, ніяких розмов та чаїв — зараз я працюю». Ніна може говорити про все, і вона може вибрати справді вишукані речі. Її дім — це місце авторського стилю. Як в одежі, так і в інтер’єрі, так і в стилі життя — це абсолютно сучасна, молода, вишукана жінка, котра не буде робити нічого «на перше враження». Коли в галереї «Персона» зібрали усю її нову експозицію під назвою «Неоліт» —відвідувачі відчули себе одночасно і в Україні прадавній, і в цивілізованому світі. Люди, котрі сюди приходили, ніби й не дивувались цим роботам, в тому сенсі, що сприймали їх як щось органічно-сучасне, як те, що притаманно і їм, і тому моменту, в котрому вони перебувають. Картини Ніни Денисової не справляють враження виклику, епатажу, різкої позиції, авангарду, прориву, але це, так висловилась одна художниця «… з чим Україна входить в європейський простір як органічна його частина».

І цей майже мереживний монолог дуже не хочеться переривати.

— Пані Ніно, довгий час ми знали вас як чудового художника дитячих книжок. Існують сім’ї, де ваші книжки збирали в своєрідну колекцію. Навіть найвідоміші народні казочки ви ілюстрували так незвично, що там ніби з’являлись інші сенси. А тепер ми частіше бачимо ваші живописні полотна, навіть — цілі серії, цикли. Це пов’язано лише з жалюгідним станом сучасної українського книговидання, чи має якісь інші причини?

— Книжка — це театр, рухливість, особливий простір, в якому працювати дуже цікаво. Але там є й таке, що художника стримує, наприклад — заданий текст. Хочеться інколи побути в інтимній ситуації, створюючи щось самому від початку до кінця. Тим більше, що те, що я хотіла втілити в книзі, так і не змогла зробити до кінця. Були книги, які я робила вільно, але дуже багато було й таких, які треба було переробляти, вносити правки під тиском редакції. Я інколи хитрила, пробувала переграти чиновника за рахунок якогось простору, який йому не підвладний, але все ж таки — то був компроміс. Зараз з’явились дуже інтелігентні редакції, з досить серйозними намірами і гарним ставленням до художнього бачення, котрі не тиснуть на художника, а радяться, але зі зрозумілих причин книжок зараз не виходить багато.

— Один японський письменник писав, що коли жінка народить дитину, тоді в неї з’являється справжня людська сміливість. В дитинстві я говорила дуже мало, а коли малювала, односельці, дивлячись на мене, просто завмирали, іноді — і з відкритими ротами. Певне, такий незвичний в мене був вираз обличчя. Лише після народження дитини я змінилась, і коли приїхала в рідне село, усі чудувались: «Боже, Ніна почала говорити!». Коли вчилась в школі — отримувала двійки-трійки, бо виходячи до дошки, думала, що треба говорити щось розумніше, ніж написано в підручнику. Наприклад, історію я дуже любила, але розповісти, переказати відоме перед всіма не могла. Такий внутрішній цензор мене оберігав від дурниць. З віком, дійсно, я змінилась і стала говорити дурниці.

— Малюнок, живопис, картина — це найчудовіша можливість людини бачити. Бачення неможливо замінити нічим, в цьому є щось справді релігійне: ще в зародку і людини, і тварини найменшого пуголовка, чи не найперше з органів, що формується — це око. Через нього ми отримуємо найбільше інформації, знань про світ, а безмежність відчуття кольору, його відтінків, градацій, сполучень просто вражаюча. Чому з’являється веселка, що таке білий колір, оця невагомість, «безсвітлість»? Адже коли є білий колір — світла немає, воно з’явиться, коли поряд ляже синій, червоний, жовтий. Білий — це смерть кольору, це — «ніякість», подібна до чорноти. Хоча білий-чорний — це різні вагові концентрації одного й того ж стану змішування усіх кольорів. З фізики ми знаємо, що розщепити світло неможливо, дібратися до його першооснов, виявляється, людині не дано. Тобто, відчуття кольору, світоносності є чимось містичним, позафізичним. Це — якась більша за фізику людини данність. І ще одне. Фізики можуть визначити що було і що буде, а от що саме зараз є — фізика не може вловити. Цю функцію виконує сучасне мистецтво — визначити, що таке «зараз», з’єднуючи, що було і що буде. Художники тому й стають «сучасними», що реагують на ці струси сьогодення, на дрижання миті, не відганяючи ні минулого, ні майбутнього. Взагалі, я не дуже релігійна людина, я — віруючий атеїст, розумію, що релігійні речі — більші, ніж я є. Мені ближче в іконі твори ХI століття, та мова мистецька, котрою пробували передати одночасно і рух, і почуття, і зовнішнє, і внутрішнє. В Києві це розписи Кирилівської церкви — прозорість, свобода, світло.

— Традиційних християнських сюжетів у мене майже немає, але я йду до створення сучасної ікони. ЇЇ поки що не створено, не тому, що це неможливо, а тому, що її не бачать. Вона — не з нами. Такий парадокс життя сучасного ока, що воно не вбачає ніде навіть елементів ікони. Тому я часто, коли роблю ікону, створюю її за зовсім іншими законами — і не так, як традиційну, відому нам ікону, і не так, як зрозумілу реалістичну картину. Я пробую створити відчуття важливості світла, відкритості, сміливості.

— Звідкись пішло, що я феміністка, мені навіть приписали фразу: «З чоловіками треба боротися таїною». Але я завжди вважала, що відокремлювати чоловіка й жінку — це насилля. Тому в тій радикальній феміністичній літературі, котру я (на жаль, не дуже багато) читала, мене багато що шокує. Наприклад, такі висновки, що коли ти фарбуєш губи — ти хочеш подобатись чоловікам, так і запитання на кшталт — чому Ви робите виставку не на Восьме березня? На таке я відповідаю: «А ми хочемо завжди». У ставленні до жіночої природи дуже багато профанації, невміння розповісти все тактовно і гарно, цікаво і доречно. В грубому, мужичому суспільстві культура також сформована чоловіками, тому жінки не можуть поки що говорити адекватно, вільно. Те, що фемінізм виник — так повинно було статись, відкриття свободи статі колись мало відбутись, але те, що зараз маніфестує фемінізм — не вирішує питання, роблячи з чоловіка — ворога. Щоб підняти на вищий рівень жінку, треба вивільнити чоловіка, захистивши його від нашого суспільства. Адже зараз для інтелігентного чоловіка жити — дуже тяжко.

Якось я ходила з фотоапаратом по місту, і мені дуже закортіло сфотографувати сільських жінок, котрі торгують біля базарів, в переходах. Адже це те, чого дуже скоро не буде, що зникне, і образу цих жінок — з їх гідністю і одночасною затурканістю, задавленістю і мудрістю — цих образів не буде в майбутньому житті. Але одночасно їх дуже важко, морально важко фотографувати — ніби це якась екзотика. І очі вони підводять на тебе такі, що соромно стає за свої бажання. А, натомість, дуже хочеться, щоб вони почали жити і працювати так, як я бачила в Німеччині, коли перебувала там недовго, на стажуванні. Сім’я з двох досить літніх людей обробляє майже три гектари землі, спокійно обробляє, не перевтомлюючись, усе встигаючи. Бо працюють вони вільно, з бажанням, а не з суворої необхідності. І тому мають час на себе, свої почуття, спілкування і з природою — також, без нарікань чи грубощів, без трагедій, злостивості чи образи. І в нас так буде, от побачите.