Ностальгія й цінності

Минулої суботи в Житомирі пройшов круглий стіл, присвячений 20-річчю установчої конференції Громадянського фронту сприяння перебудові (відбулась 8 липня 1989 року) — демократичного руху, який у 1989-1991 роках підняв у місті потужну хвилю боротьби з компартійною владою. Сформувався він на початку 1989 року на основі боротьби за висунення кандидатом в народні депутати СРСР місцевої журналістки Алли Ярошинської (Згерської) та її обрання в окрузі, який включав Житомир і приміський район. Місто сколихнули багатотисячні мітинги, організовані її командою, на яких крім вимог забезпечення права на вільні вибори, були висунуті спочатку гасла підтримки перебудови радянської політичної й економічної системи, започаткованої тодішнім Генсеком КПРС Михайлом Горбачовим, відставки міськкому й обкому КПУ. Дещо пізніше — соціальної справедливості, необхідності демократизації суспільства, обмеження всевладдя Компартії, забезпечення прав і свобод громадян, засудження злочинів більшовицького режиму, заперечення комуністичного тоталітаризму як антилюдської ідеології й практики здійснення влади. Тобто декларувалась прихильність до цивілізованих загальнолюдських цінностей. Автор цих рядків гаряче поділяв їх, тому без роздумів приєднався до руху. Про ті події дізналися у всіх куточках СРСР. У результаті масової боротьби А.Ярошинська була зареєстрована кандидатом, а в день виборів за неї проголосувало 90% тих, хто прийшов на дільниці, що було найкращим результатом серед всіх кандидатів. Так вона стала народним депутатом СРСР.

Поруч з А.Ярошинською, амбітною й вольовою жінкою, керівне ядро склали тоді журналіст Яків Зайко, інженер Олександр Сугоняко, кандидат економічних наук Віталій Мельничук, які виявили неабиякі лідерські й організаторські якості. Навесні 1990 року, і знову після відчайдушної боротьби, вони стали народними депутатами України по трьох житомирських округах. Звісно, без прошарку свідомих людей, які їх підтримали, проводили агітаційну роботу в трудових колективах, рух не зміг би змагатися за успіх, отже ресурс фронту складав не менше 500 активних «багнетів», і навколо них гуртувались тисячі мешканців Житомира та області. Серед визначних досягнень перемога в тому ж 1990 році на виборах до Житомирської міської ради, в результаті чого В .Мельничук був обраний її головою. До безумовних здобутків міськради першого демократичного скликання, які мали далеко не місцеве значення, слід віднести рішення про встановлення синьо-жовтого національного прапору (це був перший акт подібного роду за межами Західної України), організацію спротиву гекачепістському путчу в серпні 1991 року, розгром в ході тих подій міському й обкому КПУ, які підтримали антиконституційний заколот. 24 серпня того ж року всі троє депутатів Верховної Ради від Житомира проголосували за прийняття Декларації про державну незалежність України, чим, безумовно, внесли свої імена в історію нашої країни. Серед принципово важливих кроків міськради наступних років започаткування ринкових реформ у місті (раніше за багато інших).

За подіями 1989—1991 років укорінилась назва «житомирська революція». Тобто ГФСП є чим пишатися і його феномен рано чи пізно стане об’єктом уважного дослідження істориків. Але фактом є й те, що з від’їздом лідерів до столиць, а також у зв’язку зі спадом народного підйому, за кілька років фронт як організована структура припинив своє існування. Головне питання, яке постало перед ним, як і перед іншими подібними рухами, які з більшим чи меншим успіхом діяли в деяких містах України: залишатися регіональною організацією чи влитися до якихось загальнодержавних структур, того ж Народного Руху України, який на той час був найпотужнішим серед громадсько-політичних утворень національно-демократичного спрямування.

Реально справа пішла за іншим сценарієм — більшість активістів фронту в індивідуальному порядку розійшлась по різних партіях, стали членами того ж Руху, інших загальноукраїнських партій часто з дуже різними ідейно-програмовими установками. Утім найбільш стійкі (раніше сказали б — ідейні) фронтівці наприкінці 2004 року взяли участь у помаранчевій революції, де знову продемонстрували свої кращі якості.

Але деякі нині демонструють прихильність до цінностей, протилежних тим, за які повстав Громадянський фронт. Власне подібний шлях пройшло багато політиків так званого першого ешелону. Проте це вже питання не стільки ідеологічного, скільки морального вибору.

І ось ювілей. До Житомира прибула вся четвірка лідерів — А. Ярошинська зараз є громадянкою Росії, живе в Москві, перерахувати її титули й звання взагалі не можливо, крім того, вона є автором низки книг, серед них із проблем ядерної безпеки, наслідків Чорнобильської катастрофи, а ще романів, підготувала до друку книгу про ті події. Я. Зайко зараз активно працює в Асоціації депутатів Верховної Ради попередніх скликань, В.Мельничук є віце-президентом компанії «КІНТО», а О.Сугоняко очолює Асоціацію українських банків. Зібралось також більше сотні тих, хто піднявся в ті роки на демократичні барикади. Переважали, що й зрозуміло, ностальгічні спомини в стилі, які ми були класні. Водночас від лідерів прозвучали певні оцінки й меседжі.

А. Ярошинська: «Україна стоїть на краю прірви й я дуже непокоюсь за її долю».

Я. Зайко: «Політичний цикл замкнувся й потрібно починати все спочатку на засадах нового духовного прориву».

О. Сугоняко: «Нинішня влада це молох страшніший радянського (?!). Час створювати Україну, як її задумав Бог. Необхідно розширювати сферу довіри й добра».

(У цьому контексті видається дивним, що дещо раніше з його вуст звучали похвали режиму білоруського президента Олександра Лукашенка. Бо відомо, що нині той активно шукає співпраці з Європейським Союзом для модернізації економіки, тому що технологічно Білорусь явно відстає від розвинених країн, внаслідок чого вичерпані резерви стабільності. І, виходить, слід забути, що в свій час зникли з лиця землі лідери білоруської опозиції, а прокурорські слідчі, які емігрували, наводили докази, що вони були вбиті за розпорядженням влади).

В. Мельничук: «Нинішні партії не є виразниками волі народу, державна машина залишилась сталінсько-радянською в своїй суті, необхідна громадянська активність знизу, отже мова може йти про започаткування нового громадського руху».

І практично всі говорили про необхідність повернення мажоритарної виборчої системи, приведення до влади нових людей і сил. Що дало привід для настирливих запитань журналістів на кшталт, чи не зібрались вони самі в якісь депутати? І чи зможе ГФСП, образно кажучи, «другий раз увійти в ту ж річку?» На це А. Ярошинська зауважила, що поки про таке не йдеться, але вона в даному контексті може подумати про прийняття українського громадянства. На жаль, зібрання і четвірка мляво відреагувало на проблеми, які озвучив автор: щодо загрози для незалежності України з боку Росії, яка стає особливо небезпечною в умовах тривалого конфлікту між українськими керманичами й різними політичними групами; щодо можливості відновлення довіри, коли навколо четвірки лідерів є люди, готові міняти свої принципи в залежності від кон’юнктури; стосовно необхідності координованих дій із іншими проукраїнськими силами (звісно, якщо не на словах, а на ділі слідувати принципу «Україна понад усе!»). Бо в разі, коли Росії вдасться «підім’яти» Україну, майже із 100-відсотковою впевненістю можна спрогнозувати, що нам буде нав’язана модель «суверенної демократії» по-російськи, коли народ позбавляють свободи вибору, а реальну опозицію витісняють із влади. Або ще гірше — нам повернуть радянську модель, яку зараз активно реабілітують в Росії з відмиванням іміджу тиранів на кшталт Сталіна. Наслідки для України відомі з історії — масовий терор, голод, утиски української культури, прогресуюче відставання в розвитку від успішних країн. Отже виникає запитання, чи усвідомлюють це колишні лідери Громадянського фронту, чи адекватно сприймають нинішню ситуацію в світі, в країні й в Житомирі зокрема? Чи не сталося певної трансформації їхніх цінностей?

Показовими видаються в цьому зв’язку тези А. Ярошинської, висловлені в бліц-інтерв’ю для «Дня» вже після закінчення зібрання. Для точності цитуємо. «Кожна держава піклується про свої інтереси і Україна повинна мати свою власну політику. Те, що керівництво Росії робить якісь заяви, кроки, це здійснюється в інтересах своєї держави. І воно робить це набагато ефективніше ніж українське керівництво для України. В Росії існує так звана «суверенна демократія». Добре це чи погано? З точки зору, що там стало більше толку, може й добре. Але стало менше свободи слова, це безумовно. Те, що анклави свободи слова в Росії існують, це теж правда. Я сама пишу й друкую на інтернет-сайтах статті про російську владу, про свободу слова, як знущаються над журналістами. Водночас, із точки зору владної, державницької керівники вважають, мабуть, що чим менше свободи слова, тим більше стабільності. В Україні я б ще подумала, як повестися із свободою слова. Тому що те, що тут так називається, то не свобода слова, а якесь болото, де всі в’язнуть. Влада нічого не чує, більшість журналістів заангажовані. Це не та свобода слова, за яку ми боролися, як я її собі уявляю. Те, що Росія має імперські амбіції, це ні для кого не секрет, ми не можемо завадити або не завадити цьому. Це держава, і вона має право: імперські чи не імперські — нехай Україна має свої амбіції. Чому вона їх не має? Хоче приєднатися до Європейського Союзу? Нормально. Але чому Україна не хоче бути лідером пострадянського простору? Чому Росія цього хоче? Це її право. А стосовно рівноправності, то її не може бути в змагальності. Узгодження інтересів може бути тільки з тими, з ким у спілці. Коли міністр закордонних справ України, здається, Борис Тарасюк, заявляв, що Росія наш ворог, якої рівноправності може хотіти Україна, що ви хочете почути від Росії? Такого міністра треба було давно виганяти».

Без коментарів. Зауважимо лише, що звичка вказувати Україні, як їй діяти, кого слід призначати або не призначати міністром, і так в багатьох інших питаннях, глибоко в’їлась в світосприйняття російської еліти. Хоча це виключно справа українських громадян.

І ще. До згаданого зібрання з ініціативи лідерів ГФСП було видано великий збірник «Житомирський прорив» із спогадами безпосередніх учасників «житомирської революції» про ті події. Книга і круглий стіл мають нагадати, за що піднялись на боротьбу тисячі й тисячі людей 20 років назад, які цінності їх надихали. Тим більше, що з боку нинішньої влади вже виявилась тенденція суттєво применшувати роль демократичних рухів, започаткованих у кінці 80-х років ХХ століття, в завоюванні незалежності України і становленні засад демократії. Наприклад, проголосувавши за відзначення 90-річчя українського комсомолу, Верховна Рада до цього часу не ухвалила рішення про державне вшанування 20-ї річниці Народного Руху України.

І насамкінець. Зібрання ухвалило рішення про звернення до міської влади з клопотанням про присвоєння Аллі Ярошинській звання «Почесного громадянина Житомира». Слід зазначити в цьому зв’язку, що його вже давно отримав колишній перший секретар Житомирського обкому КПУ Василь Кавун, на совісті якого затримка з евакуацією людей, і насамперед дітей, з тих районів області, яких під час аварії на ЧАЕС уразила радіація, і відставки якого домігся Громадянський фронт. Крім нього, звання почесних громадян міста присвоєно ще кільком компартійним керівникам кінця 80-х, початку 90-х років ХХ століття. Воістину, за що боровся ГФСП?