Нотатки про звук і сп’яніння

Манхеттен, 3 листопада. Сиджу в «Білому коні» на Хадсон-стріт, п’ю лагер «Сем Адамс».

Повз мене проходять трійко строкатих геїв у в’язаних шарфах, худорлявий джентльмен і маленький песик, суворий мачо з двома японськими шавками, літня леді з візерунчастим ціпком, товстий тінейджер, заглиблений у телефон; робітник в уніформі потягнув складальну драбину, вродлива дівчина пронесла банджо в наплічнику.

Тут Ділан Томас напився востаннє у житті.

Від лагера і Нью-Йорка гуде в голові.

У дочірній будівлі Музею сучасного мистецтва довелося — практично випадково — побачити й почути звукову інсталяцію Джанет Кардіфф «Мотет із сорока частин».

Ця канадська художниця записала хор із 40 осіб, що виконує надзвичайно гарну вокальну п’єсу англійського композитора ХVI століття Томаса Талліса. Кожен голос записаний на окремий канал і відтворюється так само. У залі по колу на стійках на висоті людського зросту розміщено 40 динаміків. У кожному звучить голос одного хориста. Спочатку чутно, як вони готуються до виконання: перемовляються, жартують, сміються, розспівуються. Потім починають співати.

Чистота звуку ідеальна, тому можна сісти на лаву в центрі зали і, заплющивши очі, опинитися в самому осередді хору. Можна також йти по кругу і чути кожен голос окремо на фоні інших.

Мені здається, що життя в місті і є оця злагодженість хору, де чутно кожного, і кожен співає своїм голосом, але всі голоси гармонійно зливаються в унісон, не втрачаючи відмінностей, створюючи ту саму єдність несхожих, про яку казав Арістотель.

«Когда я встал,
город устал,
Но не перестал
Говорить на всех своих языках:
Птицы, часы с разных
сторон
И колокольный звон...»

Своєю мовою місто вчить шукати одне одного, домовлятися, жити поруч, любити. Кожен тиран, прийшовши до міста, намагається навчити його мовчанню, серед якого звучав би лише монотонний і оглушливий голос однієї, нічим не обмеженої влади. Але рано чи пізно хор вулиць і передмість, і площ перемагає.

Колись у дитинстві я прочитав оповідання Олександра Гріна, з якого нині пам’ятаю лише назву: «Солодка отрута міста». Вже тоді не погодився. Місто не отруює — п’янить, і від цього хмелю життя стає по-справжньому осмисленим і тому — довгим.