Нова гаряча точка

Збуваються найпесимістичніші прогнози щодо наслідків інтервенції Росії до Грузії 2008 року. Визнання незалежності Абхазії викликало підйом національної свідомості черкеських народів. У результаті чого різко загострилася ситуація в західній частині російського Північного Кавказу — в Карачаєво-Черкесії (КЧР).

Увечері 12 травня в адміністративному центрі республіки був убитий радник президента Карачаєво-Черкесії Фраль Шебзухов. На нього на вулиці напали невідомі з бейсбольними битами, а коли радник президента спробував утекти, в нього вистрілили. Від отриманого вогнепального поранення чиновник помер, а його вбивці втекли на легковій автомашині без номерів. Це далеко не перше вбивство високопоставленого регіонального начальника. У вересні 2009 року в Черкеську був убитий заступник голови Духовного управління мусульман Карачаєво-Черкесії і Ставрополя, ректор ісламського інституту Ісмаїл Бостанов. У січні 2010 року — депутат Народних зборів республіки Іслам Кримшамхалов. Він очолював депутатську фракцію «Справедлива Росія» в парламенті республіки, а також був членом президії парламенту республіки та заступником голови комітету Народних зборів КЧР із мандатних питань. Його називали лідером опозиції республіки. У березні 2010 року сталося вбивство одного з лідерів черкеської молоді, відомого спортсмена Аслана Жукова.

Проблеми Карачаєво-Черкесії значною мірою є спадщиною Кавказької війни, яку вів царський уряд із горцями. За радянських часів ситуація лише погіршилася. Черкеський народ (самоназва — адиге) в СРСР був штучно розділений на кабардинців, черкесів, адигейців, шапсугів і абазинів. Черкеси так і не отримали єдину автономію, виявившись на своїй батьківщині в шести суб’єктах Росії (Адигея, Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія, Краснодарський край, Північна Осетія, Ставропольський край). У трьох із них (Адигея, Кабардино-Балкарія і Карачаєво-Черкесія) черкеси є «титульними» народами. В останніх двох їх адміністративно об’єднали з чужими їм у етнічному й мовному значеннях народами: балкарцями й карачаївцями. Останні — теж один народ — також були розділені. До цього варто додати етнічно близьких до черкесів абхазів. Після Кавказької війни до 95% адигів попрямували до Туреччини. Нині багаточисельна черкеська діаспора проживає в Сирії, Йорданії, Туреччині, Єгипті, Ізраїлі, в Європі та США. Гвардія йорданського короля традиційно набирається виключно з черкесів. Усього в світі їх налічується до 5 млн. осіб.

У Карачаєво-Черкесії склалося певне розділення влади за етнічним принципом. Враховуючи те, що карачаївці складають 38% населення, посада президента віддається їм. Відповідно, голова уряду традиційно призначався з черкесів. Їх у республіці близько 18%. Головою парламенту обирався росіянин. Проблем це не знімало. Як карачаївські, так і черкеські еліти весь час намагалися, з одного боку, зберегти такий розподіл у чиновницькому апараті, з іншого — зайняти сильніші позиції в економіці. При цьому в кожній еліті були свої досить впливові групи, які мали в своєму розпорядженні великі зв’язки в Москві. На це накладалася характерна для Північного Кавказу корупція і пробуджена самосвідомість черкеського народу.

Кілька разів республіка стояла на межі вибуху. Центральна влада спробувала зняти напруження призначенням карачаївця Бориса Ебзєєва, члена конституційного суду Росії, президентом республіки. Передбачалося, що йому допоможе стабілізувати ситуацію рівновіддаленість від основних груп впливу. Досвідчений юрист Борис Ебзєєв спробував реалізувати принцип підбору кадрів за професійними якостями, відставивши вбік етнічний принцип. Так за його пропозицією головою уряду був призначений Володимир Кайшев — етнічний грек. Успіх цього експерименту повинен був стати моделлю для інших північнокавказьких республік. Проте не склалося.

Ситуація різко загострилася після того, як Народні збори відмовилися затверджувати сенатором — членом Ради Федерації — популярного та впливового черкеського бізнесмена В’ячеслава Дерева. У столиці республіки багато хто вважає це демонстрацією відмови карачаївських депутатів голосувати за кандидатуру, запропоновану Борисом Ебзєєвим. Адміністрація КЧР стверджує, що інцидент не мав етнічної ознаки — із зали пішли не лише карачаївці, але й інші депутати. Як було насправді, вже не мало жодного значення, оскільки на вулицях упевнені, що мав місце демарш карачаївців. Після того, як у січні був убитий близький Борису Ебзєєву депутат-карачаївець Іслам Кримшамхалов, мало хто з черкесів вірить, що президентові Ебзєєву, прихильнику повного етнічного рівноправ’я, вдасться серйозно змінити розклад політичних і етнічних сил — де, на їхній погляд, абсолютно домінує еліта карачаївців.

Мабуть, для того, щоб зняти зростаючу напругу, повпред президента Росії у Північнокавказькому федеральному окрузі (ПКФО), віце-прем’єр Олександр Хлопонін у категоричній формі вимагав призначити головою уряду етнічного черкеса. Борис Ебзєєв звільнив Володимира Кайшева, хоча він досить кваліфіковано керував урядом. Є відомості, що на його місце планувалося призначити Фраля Шебзухова.

У листопаді минулого року в Хабезі на полі для традиційних скачок черкеси зібралися на молодіжний форум, а потім приїхали до Черкеська й провели мітинг на площі. Там зібралося кілька тисяч черкесів і ще кілька сотень кабардинців, які до кінця дня пробилися з Нальчика попри спроби міліції завадити їм. «Нам неважливо, чого саме вимагають черкеси в КЧР, — заявив тоді Ібрагім Яганов, лідер кабардинської організації «Хасе». — Ми в будь-якому випадку їх підтримуватимемо, бо це наші брати». Його слова відображають усе зростаючі вимоги черкесів щодо створення єдиного державного утворення кабардинців, черкесів, адигейців, шапсугів, абазинів і включення його до складу Краснодарського краю. Все частіше звучать вимоги визнати геноцид черкеського народу під час і після закінчення як Кавказької війни, так і в радянський період.

У черкеську проблему активно втручається Грузія. Попри свої проблеми з Абхазією вона підтримує вимоги черкеських організацій. За словами депутата парламенту Нугзара Циклаурі, невдовзі найвищий законодавчий орган країни почне роботу щодо розгляду визнання геноциду черкеського народу в Російській імперії в 1868—1870 рр. Поза сумнівом, Тбілісі керує не бажання відновити історичну справедливість, а спроби впливати на слабкі місця Росії, у першу чергу, на Північному Кавказі. На думку тбіліських політиків, і розкручування проблеми черкеського геноциду, надання їй міжнародного звучання, за зразком геноциду вірмен, несе хорошу можливість. Крім того, в Тбілісі ніколи не приховували, що хотіли б завадити проведенню зимової Олімпіади в Сочі 2014 року. На думку багатьох грузинських політиків і експертів, проведення зимових олімпійських ігор у відомому російському курорті зробить відхід Абхазії безповоротним. До того ж Сочі — місце досить чутливе для черкесів. Тут 21 травня 1864 року в урочищі Кбааде — Червона галявина, де розташована літня резиденція президента Росії, була відсвяткована перемога над адигськими (черкеськими) ополченцями — остання перемога Російської імперії у майже півстолітній Кавказькій війні. Якщо парламент Грузії ухвалить рішення про визнання геноциду адигів (черкесів), буде створений прецедент, від якого Росії буде важко просто відмахнутися.

Москва не має чіткої стратегії вирішення своїх кавказьких проблем. При цьому Північний Кавказ у східній і західній своїх частинах вимагає особливого підходу. Оскільки Чечня й Дагестан за всієї схожості проблем усе-таки відрізняються від Кабардино-Балкарії і Карачаєво-Черкесії, слід брати до уваги й генетичний зв’язок адигських народів. Споріднена Абхазія, яка добилася самовизначення, є прикладом для прибічників відтворення державності адигського суперетносу, який усе збільшується. Поки ж у російській столиці вважають за краще діяти перевіреними апаратними методами. Олександр Хлопонін змінив систему управління в Північнокавказькому федеральному окрузі. Всі призначення в ПКФО тепер узгоджуватимуться особисто з ним. Він уже пообіцяв кадрові чищення. Навряд чи це розрядить ситуацію, мабуть, ще більше ускладнить. Але потік грошей із федерального бюджету вже точно перейшов під повний контроль повпреда. Можливо, саме цього він і прагнув, але яке це має відношення до проблеми адигських народів? Заспокоєння Північному Кавказу доведеться чекати ще довго...