Нульовий прогрес за «нульовим варіантом»
Головна претензія депутатського корпусу до уряду полягала в тому, що за три роки з часу ухвали відповідної постанови ВР Кабмін так і не домігся отримання від Росії чіткої й підтвердженої інформації на тему: від чого, власне, Україна відмовилася, підписуючи в грудні 1994-го угоду про «нульовий варіант» по активах і пасивах колишнього СРСР. Тобто відома сума зовнішнього боргу СРСР (пасиви) на кінець 1991 року — $81 млрд., заборгованість за лендлізом — $0,8 млрд., за кредитами, наданими радянським підприємствам та організаціям, — $1 млрд., борг країнам РЕВ — 17,3 млрд. перевідних карбованців. Активи ж Союзу були такими: борги країн, що розвиваються — $74 млрд., майно за кордоном — 3,5 млрд. карбованців за балансовою вартістю, борги соціалістичних країн — 47,9 млрд. перевідних карбованців та 259 т золота. Оскільки частку України було визначено в 16,37%, то це становило, відповідно, $13,5 млрд. i 2,8 млрд. перевідних карбованців радянських пасивів, а активи — $12,1 млрд. та 7,8 млрд. перевідних карбованців плюс 42,1 т золота і на 0,6 млрд. карбованців закордонного майна (нерухомості). Це — без інформації про алмазнi та резервнi фонди СРСР, яку, як стверджують у Москві, дістати практично неможливо.
Все це було так само й три роки тому. Ті ж цифри, та ж констатація — Росія вимагає спочатку ратифікації угоди про «нульовий варіант», а вже потім погоджується розмовляти про можливість надання Україні приміщень в 36 країнах. Це було однією з умов «нульового варіанту». І воно, очевидно, не буде виконано ніколи — бо Москва не визнає українського права власності на ці об’єкти і погоджується говорити лише про довгострокову оренду. Так само не повернуто вклади українським юридичним особам — вкладникам «Внешэкономбанку» СРСР, так само не діє угода про вільну торгівлю. Тобто — жодного результату. В результаті можна констатувати: комісія, очолювана тодішнім віце-прем’єром Сергієм Тигипком, як і уряд у цілому, з цією справою не впоралися. Інше запитання — а чи намагалися?
Відомо, що досить довго політика щодо Росії розроблялася не в уряді і не в МЗС, і торкалася вона зовсім інших питань. Позиція Росії не є зовсім несправедливою — якщо угоду підписано, вона має виконуватися. А підписано її явно не в українських інтересах. Найвірогідніше, і нова комісія — вже під керівництвом першого віце-прем’єра Юрія Єханурова — навряд чи буде набагато успішнiшою. Маловірогідне й те, що справа навряд чи дійде до міжнародного арбітражу. Втім, краще спробувати відстояти якісь державні інтереси пізніше, ніж ніколи, і, можливо, за умови «високої планки» переговорів вдасться домогтися бодай чогось...
