«Одноразова» бiльшiсть

Парламентські вибори 2002 року й, особливо, їхні результати, зміни всередині «корпорації влади» виявляють ряд тенденцій, що формують політичний і інформаційний контекст діяльності нового парламенту. Перший набір політичного та інформаційного контексту нинішньої ВР — це лінія відносин Президент — Парламент. Тут можна спостерігати низку тенденцій: Президент зміцнює виконавчо-адміністративну вертикаль, формуючи нову альтернативу двом альтернативам (блоку «НУ» та «За єдину Україну!»). Вища виконавча влада, виходячи з особливостей поствиборної ситуації та планування президентського електорального року, почала оновлення свого політичного базису, формування нової державної верхівки з числа «ефективних» адміністраторів, господарників, і інших високорівневих призначенців. Виходячи з останніх кадрових новацій та новацій, ймовiрних у майбутньому, наміри Президента очевидні — до 2004 року не зробити ситуацію заручницею протистояння двох елітних груп, ввести третю альтернативу, яка змогла б сплутати гру «НУ», але головне — забезпечити консолідацію й вивести ймовірний результат президентських виборів із зони ризиків і невизначеності. Оновлюючи адміністрацію, перевиголошуючи пріоритети, Президент, схоже, будує нову гру, вводить свіжих гравців, відправляючи одних у запас або в президентський «фарм-клуб» (парламентську фракцію «у зв’язку з переходом на партійну роботу в парламент»).

Протилежна тенденція полягає в тому, що результати виборів і особливо публічна дискусія з приводу маркування переможців-програлих, демонструє процес повзучої парламентаризації влади, що набирає обертів. Нова Верховна Рада стає майданчиком вибору моделі влади: або закріпиться нинішня модель надпартійного президентства, або складеться прем’єр-президентська республіка французького типу, або коаліційно-парламентська кабінетна система.

Наступний «набір відносин» — це Верховна Рада — Кабінет Міністрів. У нинішній Верховній Раді політичної більшості, як уже очевидно, не буде. Тому нинішній уряд — це фактично кабінет меншості. Отже, можуть бути сподівання на проходження лише мінімально консенсусних законопроектів. Фундаментальне законодавство, особливо економічного профілю, буде з самого початку потрапляти в сіті вето-ігор основних законодавчих гравців: Президента, Кабміну та парламентських фракцій.

Ще один піднабір взаємовідносин пов’язаний з тим, що повноваження Верховної Ради обмежують політичні партії лише статусом «партій законів», але не власне політичних партій, що мають реальну владу. У той же час, партії демонструють і активно прагнуть розширення свого саме політичного, а не лише «законодавчого» впливу. Й те, що в нинішній Верховній Раді буде розв’язуватися проблема сценарію реформи влади, а також необхідність підготовки до президентського передвиборного року — все це визначатиме домінуюче значення політичного законодавства, яке розширювало б ресурси й можливості партій як центрального інституту парламентської демократії. Йдеться передусім про закон про вибори на пропорційній основі, про Кабінет Міністрів (в напрямку підвищення політичної самостійності й відповідальності Кабінету), про слідчі комісії, про політичний і громадський контроль над ЗМІ тощо. Тобто фракції намагатимуться приймати «політичні закони», що розширюють їхні можливості та перехід до партизації влади взагалі.

Багато що свідчить про те, що Верховна Рада нинішнього скликання більшою мірою парламент, ніж ВР минулого скликання, незважаючи на відсутність стабільної більшості. Тобто в цьому парламенті «більше парламенту». У ньому сильніший вплив і роль стабільних партійних утворень, він більше прагнутиме розширення політичних функцій впливу, ніж власне законодавчих. Як законодавчий орган ВРУ буде малопрацездатною, але політично амбіцiйною, поступово трансформуючись з «фабрики законів» у політичний інститут представницької демократії. За безпосередньої участі парламентських гравців вирішуватиметься питання про владу нинішньої влади і модель української влади взагалі.

Оскільки в нинішньому парламенті не буде більшості, а створюватимуться лише одноразові більшості під конкретні завдання, то технологічні прообрази створення «одноразових» більшостей вимальовуються вже на прикладі кадрових торгів, що почалися відразу ж на першому пленарному засіданні новообраної ВР.

Класична парламентська більшість формується на базі створення коаліції виконавчої влади й навколо розподілу посад в уряді. Оскільки нинішня політична система не допускає такої можливості, то партійні фракції зосередили кадрові розрахунки навколо розподілу керівних і комітетських посад.

Якщо говорити про моделі так званих коаліційних портфельних виплат, то з погляду політології їх існує дві. Першу визначають як «норму пропорційності», коли фракція отримує пости, згідно зi своєю розмірністю, тобто кількістю місць, які вона контролює в парламенті. Альтернативний розподіл — «норма торгу», згідно з якою портфельні виплати формуються внаслідок коаліційної боротьби й розподіляються між основними учасниками сформованої під посади «портфельної коаліції».

Якщо говорити про нинішні інтереси та мотивації окремих фракцій, то найбільші фракції («За єдину Україну!», «Наша Україна») зацікавлені, звичайно ж, у «нормі пропорційності». Чим більша фракція, тим більше в неї прав і можливостей на отримання постів і інших «посадових ресурсів». У цьому зацікавлені й малі фракції, оскільки, не маючи «сили торгу», отримати пости вони можуть лише згідно «зі своєю порцією». З погляду «норми торгу», найбільш «зацікавлений гравець» — комуністи. Маючи так звану золоту акцію й будучи стрижньовим коаліційним гравцем (комуністи можуть брати участь у різних комбінаціях, руйнуючи одні й «склеюючи» інші коаліції), вони можуть отримати набагато більшу «виплату» від портфельної коаліції, ніж при простому врахуванні парламентських місць.

Здавалося б, враховуючи, що більшість партій і блоків в парламенті зацікавлені в пропорційному розподілі ресурсів, вихід зрозумілий. Проте відмінності між «Нашою Україною» та «За єдину Україну!» зводяться до розуміння того, якою має бути пропорція і як рахувати цю пропорцію. Судячи із заяв лідера НУ, він вважає, що пропорційність повинна розраховуватися, виходячи з результату, який отримала партія або блок у списочній частині виборів. «За єдину Україну!» пропонують враховувати чисельність фракції, що сформувалася вже в самому парламенті. Це суперечка не лише про місця, а про те, що вважати базовою одиницею парламентської структури. Звичайно ж, партійний список не може вважатися такою одиницею, оскільки він відноситься до виборчого процесу та партійної частини виборчого закону, а не до власне парламентської постелекторальної політики. Базова одиниця парламенту — фракція. І із цього погляду позиції «За єдину Україну!» вагоміші. Проте це питання зараз може бути розглянуте не стільки в теоретичній площині, скільки в контексті співвідношення сил і ситуативних альянсів — тобто тимчасових домовленостей, які можуть з’явитися в «трикутнику, що торгується» (між двома великими фракціями та комуністами). Враховуючи відсутність навіть мінімального консенсусу між основними фракціями щодо норми пропорційності, скоріше за все, спрацює технологія «норми торгу». Інша річ, у якому складі «склеїться» портфельна коаліція, які портфельні виплати отримає та чи інша фракція.

Щодо тактичного нюансу фракцій нинішнього парламенту, то тут ситуація характеризується крайньою невизначеністю, стимульованою багатомірністю й проблемністю внутрішньопарламентського простору. Ритміка вже близьких президентських виборів, безумовно, формуватиме особливий підпростір політичної боротьби як у парламенті, так і за його межами. Існує декілька вимірів і, відповідно, «змагальних зон» політики, і в кожній з них може складатися своя ситуативна коаліція з одних гравців, аж до того, що коаліційні партнери в одному вимірі в іншому будуть противниками. Наприклад, існують пропрезидентські сили, м’яко пропрезидентські й антипрезидентські (як «жорсткі» так і «м’які»). Є чотири фракції, що входять у широку «опозиційну сферу» щодо діючого Президента. Є фракції, зацікавлені в збереженні президентського характеру політичного режиму («За єдину Україну!» і, хоч як це парадоксально, «Наша Україна», оскільки, маючи реального кандидата на посаду президента, було б нераціонально, на їхній погляд, відмовитися від президентських владних важелів і повноважень). З другого боку, є фракції, зацікавлені в тому, щоб політичний режим трансформувався в бік більшої парламентаризації й парламентської кабінетної системи (це СДПУ(О), комуністи, СПУ, можливо, БЮТ). Класичне розділення на правих і лівих формує свою зону протистоянь і партнерства між фракціями. В цій зоні може формуватися інша коаліційна структура, інша тимчасова більшість і меншість. Геополітичний вимір ставить на одну сторону «НУ», ситуативно — БЮТ, СПУ й на другу — більш «проросійсько» орієнтовані партії та блоки. Більш локальні і менш тривалі коаліції можливі, наприклад, навколо закону про пропорційну систему. Резюмуючи — в цьому парламенті можливо все. Різні політичні підпростори й набори парламентських альянсів і розмежування стимулюватимуть утворення парадоксальних, з погляду політологічної класики, парламентських альянсів. Парламентська політика, скоріше за все, нагадуватиме кубик Рубіка, коли випадання одного гравця й «шматочка гри» радикально міняє загальну картину й структуру процесу. Робота ВР як законодавчого органу буде зім’ята локальними тактичними резонами, коаліційною грою, тимчасовими альянсами у зв’язку з висуненням того чи іншого набору політичних інтересів. Цей Парламент — гарний полігон для відточування тактичних нюансів, раціональних мотивацій і коаліційного інструментарію. Звичайно, в такому парламенті не може бути створена стабільна політична більшість, оскільки така більшість може бути створена там, де політика нараховує один-два виміри.

Зростання ролі комуністів у цих умовах не означає поразки центристів. Проблема в тому, що сам центр («корпорація влади») розколотий на дві великі коаліції магнітного типу, що претендують на те, щоб притягувати до себе всіх інших. Врахувати це принципово важливо, оскільки досвід пострадянських країн показав, що зміну влади, реалізацію проекту її спадкоємності здійснює не радикальна опозиція, а кандидат внутрішньоелітної альтернативи. Боротьба між цими владними угрупованнями може бути найбільш напруженою, особливо напередодні президентського електорального року. Звичайно, для комуністів це унікальний шанс — виступати в ролі балансира між двома елітними коаліціями. Це означає, що на даному етапі, в цьому парламенті комуністи опинилися в тактично виграшній позиції. Але якщо говорити про КПУ як про партію в довготривалій перспективі, як про ідеологічну й стратегічну альтернативу, то це саме характеризує втрату нею ролі стабільної i впливової сили.