Олександр ТИМОЩУК: На матчі сина ми з дружиною беремо український прапор

Минулої середи прихильники футболу уважно спостерігали за фінальним матчем кубка УЄФА між російським «Зенітом» і шотландським «Глазго Рейнджерс». Перемога пітерського «Зеніту» у кубку УЄФА у серцях волинських вболівальників залишила особливий відгук. Адже за російський клуб виступає лучанин Анатолій Тимощук. Здобувши поки найважливіший у своїй кар’єрі трофей, Анатолій привіз його у рідне місто. Цієї події у Луцьку чекали з нетерпінням: ще вранці того дня, коли мав приїхати Тимощук із кубком, на місцевому стадіоні, був повний аншлаг, якого останніми роками годі було й побачити. Щоправда, деякі корективи у програму візиту Анатолія вніс Президент України Віктор Ющенко. Коли машина капітана «Зеніту» рухалася з Києва до Луцька, на під’їзді до Житомира до Тимощука зателефонували з президентського Секретаріату і запросили на зустріч із главою держави. Довелося розвертатися і знову їхати у столицю, де йому в урочистій обстановці присвоїли звання заслуженого працівника фізичної культури України. Аби не залишити Луцьк не побачивши кубка УЄФА, Президент надав Анатолію власний гелікоптер, аби «наздогнати» зламаний графік візиту.

В Луцьку Тимощук iз кубком побував у Замку Любарта. На Замковій площі відбулося театралізоване дійство. Далі проїхався на машині вулицями міста і прибув на стадіон «Авангард», на якому Тимощук разом iз місцевим ФК «Волинь» робив свої перші дорослі кроки у футболі. Тут вболівальники отримали можливість сфотографуватися з кубком, а самого Анатолія взяли в облогу в надії отримати автограф. Увесь цей час неподалік Тимощука скромно стояв його батько Олександр Іванович. Того дня він так і не зміг поспілкуватися з сином.

— Не ображаєтесь, що Анатолій не має часу на рідних?

— Та ні, уже звик. Анатолій людина зайнята, я це розумію. Він ще має приїхати у червні на кілька днів, тоді й побачимось. А взагалі, своєю увагою старається нас не обділяти. Телефонує щодня.

— Ви були на фінальному матчі кубка УЄФА?

— Так. До Манчестера ми з дружиною Надією і сватом Ігорем потрапили транзитом через Санкт- Петербург, — розпочав розповідь Олександр Тимощук. — Річ у тім, що там нам відкривали візи. Аби оформити документи усім бажаючим поїхати на фінал кубка УЄФА, працівники англійського консульства у Санкт-Петербурзі десять днів цілодобово видавали візи. Окремий день був призначений для рідних футболістів команди «Зеніт». У нас процедура оформлення документів забрала не більше тридцяти хвилин. Чартером, який замовив «Газпром», дісталися Англії. Потім ми усі разом сиділи неподалік лави запасних «Зеніту».

— Хто був поруч з вами на секторі?

— На стадіоні познайомилися з дружиною Горшкова і з батьком Погребняка. Разом з нами вболювал і друг Толика Андрій Воронін, який приїхав з Ліверпуля. Особливо потоваришували з Михайлом Боярським, який є запеклими фаном «Зеніту». Наш Толик допомагав йому дістати квитки. Тож на секторі він був поруч з нами. Взагалі, Михайло Боярський справив дуже приємне враження, навіть здивував своєю простотою.

— Який матч за участi Анатолія за напругою емоцій можете прирівняти до фіналу кубка УЄФА?

— Хіба що гру збірної України на Чемпіонаті Світу зі швейцарцями. Цього разу, як і тоді, спочатку дуже переживали, бо майже до самого кінця не було голів. У перемогу повірили, коли рахунок став 2:0 на користь «Зеніту».

— У більшості гравців є прикмети, які підказують їм можливий результат матчу. А у батьків футболістів є якісь передчуття?

— Чесно скажу, у мене нічого подібного немає. Інша справа — моя дружина, у неї є внутрішній голос. Надія практично завжди вгадує результат матчу, в якому бере участь Анатолій. На гру з «Глазго Рейнджерс» вона прогнозувала перемогу «Зеніта» з рахунком 1:0. І казала, що гол буде під кінець гри.

— Якими були перші слова Анатолія, коли побачили його після матчу.

— Тільки-но пролунав фінальний свисток, він одразу прибіг до нас поділитися радістю. Що він казав, не пам’ятаю. Ми усі на нього налетіли, ледь не задушили.

— Кубок Тимощук-молодший приймав, загорнувшись в український прапор. Він спеціально захопив його з собою?

— Цей прапор йому привіз я. Він для нашої сім’ї пам’ятний, адже був з нами ще на Чемпіонаті Світу в Німеччині. Ми тоді жили в окремому будиночку, і один великий стяг вивісили на фасаді, а менший, який передали Толику в Манчестері, брали із собою на матчі.

— Що означає патріотизм для Анатолія?

— Ми з дружиною старалися щеплювати йому це почуття. Здається, спрацювало. Він любить український прапор. У Росії з дружиною Надією вдома розмовляють тільки українською. Взагалі Толик пишається, що народився в Україні.

— Які якості, на вашу думку, дозволяють Анатолію досягати таких високих результатів?

— Він дуже наполегливий і непоступливий. Коли Толик був малий, ми з ним вдома грали у футбол. Мені воротами слугував диван, а йому — міжкімнатні двері. Я йому ніколи не піддавався. І коли Толик програвав, то трохи навіть ображався і жалівся мамі. Пізніше, вже коли почав займатися футболом у секції, то не пропускав жодного тренування за будь-якої погоди.

— Виграш кубка УЄФА — надзвичайно велике досягнення. Але після таких перемог у багатьох футболістів втрачається мотивація. Про що зараз мріє Анатолій?

— Він хоче виграти Лігу Чемпіонів. Звичайно, із «Зенітом» це буде важко. Тому Толик не проти змінити команду. Йому імпонує англійський футбол. Кілька пропозицій з прем’єр-ліги уже було, але не від тих клубів, з якими чогось можна досягти. Анатолій чекає більш прийнятних варіантів і вже вивчив англійську мову. Якщо пощастить, то Луцьк матиме шанс побачити Кубок чемпіонів...