Операція престижу могла б стати нормою

Свого часу академіка Амосова запитали: «Миколо Михайловичу, чим, на вашу думку, відстала країна відрізняється від цивілізованої?» Хірург, не довго думаючи, відповів: «Хороша ознака — пересадка серця». І тут же додав: «Українська медицина відстає від західної років десь на 30».

Говорив Микола Михайлович про трансплантацію серця тоді, коли в нас ще ніхто і не думав пересаджувати цей орган. А сьогодні Україна може похвалитися трьома подібними операціями. Почин дали в столичному Інституті хірургії і трансплантології в 2000 му.Щоправда, цю пересадку складно назвати успішною — з новим серцем пацієнт прожив усього десять днів. Другу операцію зробили через три роки в Запорізькому центрі. І, нарешті, третю — наприкінці жовтня минулого року — здійснили знову ж таки в Києві. Харків’янин Едуард Соколов — пацієнт відділення кардіохірургії Інституту хірургії та трансплантології — завтра виписується.

Йому справді пощастило. У черзі на донорське серце було ще 30 чоловік, але вони його не дочекалися. Сьогодні Едуард упевнений, що врятувала його тільки надія — перебуваючи дев’ять місяців у режимі очікування, він жодної секунди не сумнівався в благополучному результаті. Хоч лікарі і не приховували від Едуарда, наскільки хиткі його перспективи. Забрати серце, як відомо, можна лише тоді, коли фіксують смерть мозку. А родичам, як правило, здається, що якщо в грудях ще б’ється — отже, шанси є. А без згоди близьких, згідно з українським законодавством, забір органу заборонений. Проте знайшлися батьки, які не заперечували, щоб серце їхнього сина пересадили іншій людині. 26-літній парубок помер у лікарні.

У нього була природжена нейрохірургічна патологія, і в останні дні його життя підтримували штучно. Коли пролунав дзвінок у відділенні кардіохірургії, лікарі найбільше боялися не встигнути. Пересадку можна зробити максимум протягом трьох годин після смерті донора. А за цей час орган потрібно встигти забрати, обстежити за десятками параметрів і зіставити зі зростом, вагою та групою крові реципієнта. Медсестри розповідають, що всю дорогу за серцем вони подолали із заплющеними очима — машина рухалася через центр міста зустрічною смугою на швидкості понад 100 кілометрів на годину.

Загалом, зі слів хірурга Бориса Тодурова, який здійснив пересадку серця, процедура тривала 4,5 години. Коли Світлану Соколову через три дні пустили до чоловіка в реанімацію, вона не повірила своїм очам. «Пробувши тут 9 місяців, я знаю, як виглядають хворі після важких операцій. А в цьому випадку я побачила червонощокого та радісного чоловіка, який невимушено спілкувався і стверджував, що йому «заважає» киснева маска». Сам Едуард каже, що навіть у перші дні після операції відчував прилив сил. Не те що раніше — постійна задишка, синюшність, слабкість...

В Україні такі операції могли б стати нормою. Сьогодні в світі з новим серцем живуть близько 50 тисяч чоловік. За даними Регістра Міжнародного товариства з трансплантації серця та легенів, тільки за півтора року (січень 2000-го — червень 2001-го) виконали 4138 пересадок серця. У 73—91% випадків пацієнти виживають. А на Тайвані, коли в 2001 році відзначали десятиріччя з дня проведення першої пересадки серця, підрахували, що успішними виявилися 90% операцій.

А щодо України, то як не дивно, в цьому випадку проблема не тiльки в фінансуванні і в кадрах. В принципi, трансплантологи в нас є, вони проходять стажування в країнах, де ці операції не є чимось незвичайним. А на ту мізерну кількість пересадок, які роблять в Україні (це насамперед нирки і печінка), бюджетних грошей поки вистачає. Заковичка, швидше, в громадській думці та законодавстві. Проведене центром «Соціальний моніторинг» дослідження показало, що стати донором після своєї смерті погодилося б усього 34% українців. Більш того, адже ніхто не буде телефонувати до служб Міністерства охорони здоров’я та нав’язливо пропонувати свої органи після смерті. Зрозуміло, ніхто цього не робить і на Заході. Як розповідає Борис Тодуров, усі розвинені держави визначилися зі своєю моделлю підтримки донорства та трансплантології. У Польщі, наприклад, кожен громадянин країни — потенційний донор. Якщо тебе це не влаштовує або релігійні переконання не дозволяють здійснити цей вчинок — досить повідомити до профільної служби. Вони вносять відмовника до електронної бази даних, що автоматично виключає його донорство. Існує й інший варіант, поширеніший. При отриманні паспорта або водійських прав у людини цікавляться: чи згодна вона після своєї смерті врятувати життя іншій людині. Як правило, відповідають, що так. Але водночас право вибору залишається виключно за нею, а не її родичами. Крім цього, в країнах з розвиненою медициною постійно проводять тематичні інформаційно-пропагандистські акції. Результати не примушують себе довго чекати — після кампанії в Великій Британії кількість тих, хто забажав стати донором, зросла на 36%. А Іспанія (ця країна —лідер за кількістю мультиорганних заборів) своїм «дивом» зобов’язана знову ж таки активною роботою в цьому напрямі.

В Україні, вважає Борис Тодуров, необхідно змінити 16-ту статтю Закону «Про трансплантацію органів і тканин», у якій прописано, що донорство після смерті можливе лише зі згоди родичів. А останні, як правило, проти не тільки тому, що їх турбують у скорботний момент. Лікарі впевнені, що набагато більшу роль відіграє недовіра до вітчизняної медицини. Об’єктивні чинники посилює ще й кінематограф, який змальовує жахливі картини лікарів-катів, котрі торгують людськими органами. «Повірте, — говорить Б. Тодуров, — так звана «чорна трансплантологія» неможлива. Пересадка органу — настільки трудомісткий процес, що вимагає участі кількох десятків чоловік (крім хірургів, ще й анестезіологів, служби крові, реаніматологів), що здійснити це в напівпідвальному сирому приміщенні просто нереально. До того ж, і процедура ця дуже дорога, а отже, відсутній мотив злочину — прибуток».

На Заході тільки операційний етап трансплантації коштує близько 100 тис. доларів. У нас, природно, собівартість намагаються зменшити — замість імпортних препаратів використовують вітчизняний замінник, одноразове обладнання перетворюють на багаторазове, чим просто шокують зарубіжних гостей. Не враховується у вартість і зарплата медперсоналу. Скільки коштувало життя Едуарда Соколова — поки ще невідомо. Заздалегідь називають суму в 30 тис. доларів. А щодо трансплантації нирки, то вже зараз зрозуміло: вона економить бюджетні гроші. Справді, процедура коштує близько 30 тисяч гривень, але, з іншого боку, кажуть лікарі, людина стає повноцінним членом суспільства. В іншому випадку вона вимушена тричі на тиждень пройти очищення крові, яке за рік обійдеться вже в 60 тисяч гривень. При цьому їй ще й випишуть допомогу із інвалідності, регулярно викликатимуть «швидку» та періодично госпіталізуватимуть.

Сьогодні операцію, яку зробили Едуарду, називають «операцією престижу». Світова медична громадськість дізнається про те, що й в Україні можуть успішно робити пересадки серця. Показання для неї є щонайменше в 2—3 тисяч українців. У відділенні кардіохірургії кажуть, що якщо госпіталізувати всіх, хто цього потребує, то тут не залишилося б жодного вільного місця. Але Борис Тодуров зазначає, що він зі своєю бригадою готовий працювати мало не цілодобово — на ентузіазмі. Проблема лише в одному — чи знайдуться ті, хто погодиться віддати для цього свій орган пiсля смертi?