ОПИТУВАННЯ «Дня»

Євген БИСТРИЦЬКИЙ, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження»:

— Так і ще раз так, але не в остапобендерівському розумінні допомоги «на халяву», а в чіткому усвідомленні сенсу будь-якої допомоги як посилення власного рятування. Іншої реальної допомоги в людей не буває. Захід абсолютно здатний допомогти нам через надання просвітницької допомоги (яка потребує величезних коштів, до речі), щоб посилити наше власне самоврятування через розуміння простих речей: верховенства права, прозорості влади, реформ закоснілого адміністрування, громадської та неприємної для них відповідальності владників тощо. Захід здатний допомогти нам тут і більш практично — через тиск європейських законів та суспільних норм на вади нашого керівництва та суспільного устрою — коли ми самі намагатимемося йти на Захід шляхами ринкової торгівлі, наукових, технологічних, культурницьких обмінів. Але тоді Захід буде здатний допомогти нам ще більше — силоміць, через жорсткі примуси всесвітнього ринку витягувати з нас приховані здібності, про які ми поки що лише пасивно здогадуємося, коли повторюємо про нашу велику духовність.

Допомога Заходу сьогодні така, якою вона є. Я певний, що, наприклад, фонд «Відродження», який оперує благодійницькими грошима Джорджа Сороса, є одним із яскравих прикладів того, як самим українцям — громадськості — можна найоптимальніше розпоряджатися західною допомогою. Про який «патерналізм» йдеться? Кожний отриманий від нас грант має бути згустком активності, суспільно значущої ініціативи, розвитком нас з вами.

Пострадянська залежність — це передусім залежність від своїх власних острахів, невлаштованості, негараздів, невмілих панів. Якщо хтось вважає, що Захід має намір підгодовувати останніх — тому вже нічим не допомогти. Згадайте арешт Лазаренка. Не варто створювати культ Заходу, як не варто дивитися на західну допомогу, як на велику спокусу світової змови проти нашої унікальної культури.

Дмитро ГОЛОВКО, студент, Київ:

— Однозначно відповісти на це питання, як на мене, неможливо, бо досі всі іноземні кредити використовувалися в нас під девізом: «А після нас хоч дефолт!» Якби за рахунок кредитів провести реформу бюджету, різко знизити його дефіцит, запустити процес збільшення в реальному секторі економіки — все це дозволило б фінансувати внутрішні й зовнішні борги, контролювати їх динаміку та ціни. Зрозуміло, що нічого цього зроблено не було, й тому Україна міцно увійшла в смугу потенційних дефолтів. Не можна сказати, що в Україні не було людей, які не розуміли крихкості тимчасового кредитного щастя. Й усе ж іноді пропонували законопроекти, які б вивели з економічної кризи. Але кому було такі закони приймати й виконувати?