Орбіта, розімкнена у нескінченність

Настала весна, і захотілося зробити щось бешкетне й нестандартне. Або побачити. Чи бодай почути. «Я став дивитися на предмет і довкола мене і зрозумів, що то все — картина. Я взяв і до полотна приклеїв земну кулю. Я — планета Земля, Сонце — мій орган. Без Сонця, як без серця, я не можу жити, якщо воно згасне, то я також помру. Я в цьому сенсі відчуваю, що й планети різні, і Всесвіт, — у них я вічно житиму… Той, хто володіє Україною, володіє світом. Є таке поняття: і на нашій вулиці буде свято. Ось і на нашому меридіані буде свято. Нескінченність — це я. Тільки через «я» людина може усвідомити все.

Природу я сприймаю як чисте полотно. Планета Земля, сам грунт для мене ніби полотно, на котрому будь-яка пам’ятка, будь- яка споруда — це сміття. І навпаки, будь-яке сміття — це пам’ятник.

Є Академія оригінальних наук і винаходів, а я там — у цій академії — одне відділення. Відділення тілології. Моє нескінченне тіло...»

На маргінесах культури існує багато такого люду, котрий під жодну категорію не підпадає, слави й визнання не здобуває, та й нічого геніального, на перший погляд, не робить. Але ці «польові дослідники» завше цікаві, оригінальні й зовсім випадають із буденного устрою. А головне, вони тестують культуру на її здатність до змін, до діалогу, до вміння освоювати нові території. Бо людина кордону, людина межі саме своє існування перетворює на суцільний мистецький витвір, на безперервну виставу, жити без якої було б набагато сумніше.

Ось без одного такого чоловіка весну в Києві уявити не можна. Щойно все починає зеленіти й гарнішати, а спраглі за теплом городяни виходять на вулицю, де-небудь на строкатому Андріївському узвозі з’являється він — у неймовірному вбранні, з довгим шлейфом, з деренчанням порожніх бляшанок і проголошенням магічного гасла:

— Фріпулья! Фріпулья!

Іноді він прямо посеред вулиці з підручних скелець і кавалочків дерева споруджував дивакуваті «зорелети». Без нього не обходилася жодна авангардна акція в місті. Фріпулья являвся туди, вбраний у своїй феєричній манері, і виглядав при тому органічно — ще більш авангардно, ніж усе навколо.

Можна б сказати, що Фріпулья — то стихія, то частина міської природи, щось на зразок травневого цвітіння каштанів, а не чоловік із плоті й крові. Проте він мав ім’я Федір Тетянич, мешкав у заміському будинку, перетвореному на музей його стихійного мистецтва, а зблизька страшенно був подібний до довгобородого чаклуна-ворожбита з дитячих казок. Ну і говорив, звісно, такі речі — далеко до них якимось заклинанням. Інтерв’ю з ним опубліковане у «Дні» 5 березня 2004 року.

Нинішнього березня Федора Тетянича не стало на Землі. Фріпулья знайшов іншу орбіту у вічності.

— І останнє запитання. Чи хотіли б ви, щоб на вашу честь спорудили мавзолей?

— Ну, це вже ваша ідея. Я готовий, щоб мені там вічно продовжували життя якимось чином, але тільки щоб ні в якому разі не забальзамували ще живого…

Я йшов нескінченно сльотавим Києвом, а вслід мені чулося проникливе, піднесене й наївне:

«Куда мыслью не перенесусь —
вершу бесконечности дело
Повсюду мой вечный дом,
Точнее, мое бесконечное тело
Учись во всем себя увидеть,
почувствовать, понять...»

Земна куля розквітала прямо на очах, а небо відпускало довгу чорну бороду, обсипану зорями.