Пам’яті кота Яшка
Чорний на спині і по боках, з білими черевцем, манішкою і «шкарпетками» на лапах, Яшко мав напрочуд спокійну, навіть філософську вдачу і всі звички домашнього кота — вочевидь, за ним або недогледіли, або просто викинули на вулицю.. Його підібрали в під’їзді, він метався, шукаючи десь прихистку після того, як єдиний сховок — підвал — залило водою. Зі своїх семи з чимось років майже три останні він прожив у моїй квартирі. Вмер позавчора, за дві хвилини до десятої вечора. Можна багато про нього розповісти, але йдеться про дещо інше. Про жінку, кандидата медичних наук, — котра не стерилізує свою хатню кицьку, бо щоразу тішиться з новонароджених кошенят. А потім, як маленькі живі іграшки починають набридати, підкидає їх у під’їзди, причому власних дітей ставить на варту, аби ніхто не помітив, що там коїться. Йдеться про другу жінку: підібрала кошеня для розради своїй хворій дитині, а по видужанні дитини повернула кошеня у під’їзд. Про православних священиків, котрі, прийшовши в заповідану їм оселю, побачили кицьку, котра лишилася від спочилої у Бозі господині, і наказали, щоб через два дні ніякого звіряти в хаті не було. Про жахливу машину-будку, що знищує бездомних псів інколи просто серед білого дня на очах у перехожих. Про сумнозвісний притулок під Києвом, в якому тварини приречені на повільну, мученицьку смерть. Про державних мужів, котрі вважають такий, будково- концтаборовий підхід набагато гуманнішим, аніж стерилізація. Про всіх освічених, високодуховних, глибоко віруючих, вельми відповідальних, шанованих людей, в чиїй свідомості час від часу трапляється непоясненний і дивний збій…
Зовсім не святкова тема, згоден. Але хочеться, щоб свято не припинялося. Та, думаю, мало хто з тих, хто прочитає цей текст, не погодиться, що наша менша братія, всі ті наші яшки, васьки, бровки, мурчики — то єдине свято, що не залежить від календаря, від погоди чи від обстановки в країні. Однак вони — хвостаті й чотирилапі, чорно- білі і смугасті, руді та сірі — цілком залежать від нас, від нашої милості, від перепадів нашого настрою і нашого вміння любити. Притому вони також відчувають біль. І так само страждають від самотності.
Та все це загальновідомі, зрозумілі, ба навіть банальні речі... Один мудрий чоловік свого часу на цю ж тему висловився набагато коротше і краще: «Якщо собака заговорить — людина втратить останнього друга». Невже такому великому загалові розумних істот подобається втрачати друзів, та ще й із власної волі?
