«Панські витребеньки»

В останнє десятиліття гасло так званої «європейської інтеграції» України стало ключовим мотивом зовнішньополітичної риторики. Розмови про рух на Захід, щоправда, обмежуються переважно обставиною «куди йти», не зачіпаючи водночас глибинного «до якої Європи йти». Зважаючи на географічний фактор, ми, власне, вже знаходимося у Європі, а отже інтегруватися в неї, здавалося б, немає потреби. Вочевидь, прихильники такої логіки забувають про більш визначальні фактори приналежності до європейського елітного клубу. Закономірно, виникає питання: то що тоді Європа? Які країни та народи належать до неї і за якими критеріями, а які — ні (навіть якщо поєднанi однією географічною ойкуменою)? Якими слід вважати критерії європейськості? Чи можна набути тієї самої європейськості, чи вона є лише прерогативою вибраних? Чого не вистачає Україні для того, щоб стати європейською державою?

Сьогодні Європу все частіше ототожнюють із такими інституціями, як ЄС, НАТО та СОТ. Власне, членство конкретних держав у цих організаціях дає їм ексклюзивне право називатися європейськими. Зрештою, як і навпаки, «європейськість» стає карт-бланшем до серйозних міжнародних клубів. Простіше кажучи, для того, щоб Україні, до прикладу, стати членом Європейського Союзу, необхідно виконати ряд політичних та економічних вимог, серед яких, насамперед — посилення боротьби з корупцією, захист особистих прав і свобод людини, створення незалежних ЗМІ, стабільне функціонування ринкової економіки, прийняття закону про загальнообов’язкове пенсійне страхування, закону про автомобільні дороги, внесення змін до закону про ПДВ. Перелік ускладнюють «критерії членства», що складаються з 31 пункту, зокрема, про вільне переміщення товарів, свободу у наданні послуг, податкову політику (до речі, прийняття Податкового кодексу України відкладено на невизначений термін), транспортну політику, малі та середні підприємства, соціальну політику та зайнятість, освіту та навчання, екологію, захист прав споживачів та охорону здоров’я, відповідальність стандартам промислової політики, охорону прав інтелектуальної власності тощо. Деякі з критеріїв Україна, до певної міри, вже виконала. Скажімо, ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, скасовано смертну кару, прийнято новий Кримінальний кодекс, скасовано інститут прописки (а точніше —замінено на інститут реєстрації), ухвалено новий Господарський кодекс України.

Однак за переважною більшістю «цивілізаційних» показників Україна суттєво поступається не лише країнам-членам ЄС, а й країнам- кандидатам на вступ у найближчому майбутньому (очікується, що в 2004 році членами Євросоюзу стануть Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Естонія, Литва, Латвія, Словенія, Кіпр та Мальта). Для порівняння, лише 2—3% українців користуються таким досягненням науково-технічного прогресу, як Інтернет, тоді як у Європейському Союзі цей показник складає 31%, а у країнах- кандидатах — 13%, у тому числі в Польщі — 10%, Словаччині — 17%, Угорщині — 15%. Якщо говорити про більш прості речі, то всім відома, наприклад, маніакальна (як для українця), закладена ще з пелюшок пристрасть європейців до економії води. Середньодобове споживання води на жителя європейського міста становить 100—200 літрів, тоді як в Україні цей показник — 320 літрів. Поступаємося також санітарно-гігієнічним станом води, наявніст ю належних очисних споруд, справністю водогінних та каналізаційних мереж, не кажучи вже про добове дозування, а то й взагалі відсутність гарячої води в регіонах. Проблемою для України залишається і давним-давно вирішене в Європі питання якості доріг. Не даремно у народному фольклорi говориться про існування двох вітчизняних якісних доріг європейського рівня: Київ—Бориспіль та Бориспіль—Київ.

Що робити? Одного бажання населення України інтегруватися до Європи як категорії цивілізаційного порядку (яке, за останніми соціологічними дослідженнями, сягає сьогодні позначки 77%), явно замало. Необхідно, перш за все, чітко усвідомити критерії «європейськості». Для чого за відлік останньої досить узяти рівень (соціально-політичний, духовний і матеріальний) життя населення європейських країн, що відображається в таких простих речах, як побутові умови та умови праці, обов’язки громадянина перед державою і держави перед громадянином, стосунки між людьми та ставлення людей до навколишнього середовища. А потім, усвідомивши, плекати їх у собі. Без цього Україна навряд чи зможе в найближчі десятиліття всерйоз задумуватись про європейське майбутнє.

Чого не вистачає Україні для того, щоб стати європейською державою?

Ірина СОЛОНЕНКО, Інститут «Схід — Захід»:

— Для того, щоб стати європейською державою, Україні не вистачає елементарного розуміння деяких речей. Перш за все розуміння того, що держава повинна дбати про своїх громадян, а громадяни, відповідно, — щось робити для своєї держави. Тобто має бути якийсь налагоджений механізм, скажімо, податковий, через який держава надаватиме певні соціальні послуги для своїх громадян. А оскільки такий механізм в Україні відсутній, ми маємо відповідні наслідки на побутовому рівні.

Чого не вистачає Україні для «європейськості»? Найперше — простих речей: якість тих же доріг значно поступається європейським, не кажучи вже про незадовільне сполучення між містами. І потім, в Україні надзвичайно мало опікуються розвитком туризму. Величезний потенціал прекрасних українських міст, карпатських і кримських курортів просто занедбується. Якщо створити відповідні умови та нормальний сервіс, туристи iз задоволенням приїжджатимуть до України. До речі, в цьому контексті існує проблема з візами для іноземців, отримання яких дуже часто перетворюється на справжню проблему в силу адміністративних перешкод. Думаю, процедуру варто було б спростити і дати можливість іноземним громадянам приїжджати в Україну без проблем.

Олександр ЯРЕМА, виконавчий директор Українського фонду підтримки реформ:

— Думаю, не вистачає декількох речей. По-перше, відповідальних чиновників різних рівнів. У європейських країнах останні у випадку допущення професійної помилки йдуть у відставку, тоді як у нас вони сидять, доки їх не виженуть. По-друге, адекватного рівня оплати праці. По-третє, інфраструктури (мається на увазі і дороги, і рівень туристичної інфраструктури, і зв’язок). І останнє — сервісу. Для тих, хто звик до нормального сервісу, дуже проблематично перебувати в Україні. Окрім того, в Європі на загал дуже великий рівень знання іноземних мов. І якщо в будь-якій європейській країні є можливість спілкуватися англійською, то в Україні з цим дещо складніше. Це, на мою думку, ключові питання. Поряд iз цим, актуальне до вирішення і питання кордонів. Власне тут, швидше, повинен бути крок не з боку України, а з боку зовнішніх країн, які не дуже хочуть відкривати кордони для українців. А без вирішення даного питанням Україні буде дуже важко стати повноцінною європейською країною.

Дмитро ВИДРІН, директор Європейського інституту інтеграції та розвитку:

— По-перше, бракує розуміння того, що для Європи є звичайнісінькою сакральною річчю, якимось артефактом, ледь чи не головною цінністю. Так ось, такою річчю для Європи є... туалет. Якщо попорпатися в європейській історії, яку ми майже не знаємо, то європейська демократія починалася з туалетів у Стародавній Греції. Громадський туалет був тим сакральним місцем, куди приходили городяни з вулиці для того, щоб обговорити ті чи інші проблеми, які стосуються поліса. Іншими словами, політика, власне, виникла в давньогрецьких туалетах. Туалет у Стародавній Греції, повторюся, був символом прозорості стосунків, символом оголеності і символом рівноправності (оскільки в туалеті, за визначенням, усі рівні). Отже, туалети для Європи є, в якійсь мірі, не лише цінністю, але й планкою, яка показує, чи готова країна бути європейською територією. Доки, скажімо, Угорщина, Польща, Словенія та інші країни не привели в порядок свої туалети й не дотягли їх до загальноєвропейського рівня, у них не було шансу потрапити ні до НАТО ні до ЄС. До речі, навіть така географічно неєвропейська країна як Туреччина одна з перших усвідомила це, й почала рух до трансатлантичних структур, в тому числі, з туалетів. Фактично за 10 років Туреччина зробила свої вбиральні дуже чистими і не звичними для турецької ментальності. Так ось, доки в Україні не буде таких туалетів, як в Угорщині, Польщі, Словаччині, або хоча б таких, які вже є в Туреччині, доки вбиральня на окружній трасі Вінниці, Бердичева чи Херсона відрізнятиметься від туалетів на окружній трасі Брюсселя чи Афін, доти в України просто немає ніяких шансів претендувати на якесь місце в Європі. Оскільки входження до Європи здійснюється не через парадний вхід, а через громадський туалет. Коли ми усвідомимо це, тоді Україна, можливо, займеться справжніми європейськими цінностями, за якими визначається готовність країни бути частиною Європи.

Олександр НАРБУТ, заступник глави Ради платників податків України:

— Сьогодні запитань типу, що заважає прибалтійським країнам iз розвиненою інфраструктурою бути європейськими, практично не виникає. Чому вони виникають щодо України? Схоже, відповідь потрібно шукати в ментальних особливостях самих українців. Так звана громадянська свідомість — один із тих елементів, який або наближує до Європи, або, навпаки, віддаляє. Власне, нам бракує ось цієї європейської свідомості, — свідомості того, що кожна людина цінна, що в неї є, передусім, права, а також уміння їх відчувати, відстоювати, реалізовувати щодня. Будь- який здоровий організм за своєю природою бореться з інфекцією, яка заважає йому нормально розвиватися. Тому, природне здорове суспільство — це суспільство, яке здатне виражати доволі сильне несприйняття будь-яких вирішень, які не несуть у собі здорового глузду. В Україні ж відсутнє природне для європейських країн обурення певними подіями в країні. До речі, не можна, наприклад, сказати, що суспільство якось відрезонувало з приводу ажіотажу на ринку зерна. Ті невеликі одиничні сплески — це, скоріше, результат дій політичних сил у суспільстві, які хотіли привернути громадську увагу. А люди, тим часом, побігли займати черги. Тобто, в цьому випадку громадяни відчувають себе відділеними, власне кажучи, від держави, а ступінь довіри органам державної влади — не що інше, як відсутність громадянської правосвідомості, підірваної в людях віри в свої посередницькі можливості керування державою. Ось ця дисгармонія в головах, діях і зв’язках між громадянином і державою — найістотніша перешкода нашому рухові до Європи.

В Україні відбуваються доволі дивні речі: ми замислюємося над тим, як створити інвестиційний клімат і здійснити зрушення в податковій сфері, говоримо, що це рух в потрібному напрямкові, але при цьому абсолютно забуваємо про свавілля митних органів. Тобто забуваємо про те, що будь-який «імпортний» рух товару супроводжується величезною кількістю узгоджень у різноманітних інстанціях: від санепідеміологічного до радіаційного контролю. Ці процедури незчисленні і створюють бар’єри, які начебто не високі, але дуже широкі, як у бігу з перешкодами, коли ти береш бар’єр, а попереду ще калюжа з водою. Власне, розмір цієї калюжі дуже великий. Тому, небажання і неготовність інвестувати в Україну — це, передусім, небажання долати наші ментальні та бюрократичні бар’єри, які ми із задоволенням у себе вибудували, даючи можливість кожному дрібному урядовцеві знаходити свій інтерес у процесі як експорту, так і імпорту. Ось це дуже сильно відділяє нас від європейськості.

Григорій ЙОФФЕ, головний редактор тижневика «Республіка Крим»:

— З погляду географічного, нашій країні робити, як відомо, нічого не треба — Україна є й завжди буде центральноєвропейською державою. Але з політичного погляду все зовсім інакше. Якщо термін «Європа» означає особливий спосіб життя і як результат — особливе світосприйняття, якщо «Європа» — це рівень цивілізації, досягнутий унаслідок багатовікового природного розвитку — то нам треба ще багато вдосконалювати й себе, й суспільство, щоб досягти рівня цивілізації. Про причини цього не втомлюються говорити наші політологи та економісти. Але мені здається, що вони забувають одну зі складових цього завдання. Річ у тім, що прості українці, проте, як і такі ж росіяни, білоруси, казахи й інші пострадянські народи, не знають і навіть не уявляють собі європейських принципiв життя, побудови громадянського суспільства, норми цивілізації. Адже в радянський період навіть побувати в Європі (виключаючи так звані країни народної демократії, вважати які європейськими тоді можна було лише все на тому ж географічному рівні) мали можливість лише одиниці людей з числа партійної або державної номенклатури. У зв’язку з цим усі основні європейські цінності все ще залишаються «терра інкогніта» для більшості наших людей, навіть для громадської думки. Вони не тільки незрозумілі, а й часто сприймаються як ворожі нашим українським «совком», що животіє в убогості й безправ’ї й сприймає все європейське як «панські витребеньки». Одним словом, у наш час особливого звучання набуває давнішня ідіома «пустили Дуньку в Європу…» Пустити її, напевно, можна, але Дунькою вона ще буде залишатися досить довго…

З другого боку, саме внаслідок цього Україні й українцям усіх національностей не вистачає простих речей — нам часто доводиться миритися з поганими побутовими умови, з незадовільними умовами праці, з таким приниженням, якого не повинно бути в цивілізованому суспільстві. Головне — ми сприймаємо всіх чиновників як начальників, від яких суцільно залежить усе наше життя, тоді як треба формувати таку державу, в якій кожний дотримується закону й чітко виконує свої обов’язки. Ми звикли до того, що є непорушні обов’язки людини перед державою, але ми ще слабо розуміємо, що є також непорушні обов’язки держави перед людиною, виписані цивілізованими конституціями, а це міняє всю систему відносин між людьми, саме це робить країну європейською. Отже, географічно ми весь час в Європі, юридично нас, можливо, приймуть туди через якийсь час, але незалежно від цього ми зможемо увійти в Європу і в світову спільноту фактично лише тоді, коли психологічно подолаємо «совковість» наших думок і нашого життя. Чергова перевірка (вірніше, самоперевірка) нас на «європейськість» відбудеться під час чергових виборів — вони визначать і курс, і людей, які його реалізовуватимуть.

Володимир МОРОЗОВ, політолог, консультант обласної громадської організації «Регіон»:

— Передусім, відстає від Європи наша законодавча влада. Уявіть — будь-який європейський політик, приймаючи те чи інше рішення, голосуючи за той чи інший законопроект, звертається до фахівців, всіляких інститутів підтримки парламентаризму, щоб мати максимально повну картину. Наші ж депутати, маючи в принципі ті ж можливості, користуються ними недостатньо. Я цікавився у консультантів, експертів, як часто до них звертаються народні обранці по інформацію. Виявилося, що вельми рідко. Адже серед депутатів не так багато професійних політиків. Хіба може законодавчий процес йти ефективно, а закони бути зваженими, продуманими, якщо вищий політичний менеджмент не спирається на об’єктивну інформацію? Поки немає належної політичної культури, неможливо говорити про повну відповідність європейськiй традиції, європейським стандартам.

Сьогодні ми не можемо йти шляхом проб і помилок, як змушені були робити країни, що вперше будували демократичні суспільства в Європі. Повинна бути чітка концепція, що спирається на світовий досвід.

І народу нашому ще не вистачає європейської ментальності. У нас високий освітній, професійний рівень населення. Але при цьому не вистачає особистої, побутової культури. Не вистачає усвідомлення власної відповідальності за своє життя. Хоч якраз люди адаптивніші, ніж держава, влада. Коли наша людина виїжджає на роботу за кордон або на постійне місце проживання, вона досить швидко засвоює нормативи життя в Європі, традиції спілкування, поведінки й мало чим відрізняється від корінних європейців. Тобто в нас є всі передумови, щоб стати по-справжньому європейською державою, й це станеться, хоч і не так швидко, як хотілося б.

Олександр УМАНЕЦЬ, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка:

— Передусім, хоч би трохи наблизитися до стандартів життя в тих країнах, що входять до Європейського Союзу, хоч би приблизно влаштувати своє життя так, як воно влаштоване в Європі. Треба жити за законами, у нас же поки що коїться свавілля, процвітає корупція. Треба підняти життєвий рівень і підняти рівень культури, починаючи хоч би із самої зовнішньої її сторони: з поведінки людей на вулиці, у громадських місцях, удома. У найширшому значенні треба підвищити інформованість людей, зробити більш доступними книги, насамперед книги для дітей. У нас же сьогодні книги дорожчі, ніж у Росії й Білорусі.

Звичайно, все це не вдасться зробити швидко, таке наближення до Європи має відбуватися поступово, але не треба говорити, що ми не з тієї глини, що нам це не підходить. Хоча треба усвідомлювати, що вступ до Європейського Союзу несе не тільки плюси — можливі й мінуси; можливо, він негативно позначиться на сільськогосподарському виробництві.

Світлана МАРКОВА, доцент Хмельницької філії Міжрегіональної академії управління персоналом, кандидат історичних наук:

— Маючи колосальні природні, трудові та технологічні ресурси, Україна, здається, останніми роками не наближається, а віддаляється від Європи. Посткомуністична модернізація сприяла утворенню в країні низки державно-політичних інституцій на зразок тих, які давно забезпечують ефективне функціонування західних демократій. Проте результат цих перетворень призвів до несподіваних для громадськості результатів: втрачено значний людський потенціал, майже зупинено вітчизняну економіку, знищено систему соціального захисту, криміналізовано владну вертикаль.

Рівень довіри населення до сучасної політичної системи суспільства та правлячої еліти впав до загрозливо низького рівня. А головне — країна втратила середній клас — основу будь-якого стабільного й прогнозованого суспільства. Наявність цих двох проблем і вiдрiзняє нас від сучасної Європи.

Як відомо, візитною карткою Європи, на відміну навіть від США, є високий рівень захисту соціально-економічних прав громадян, який досягається регулюючими функціями держави в сфері перерозподілу прибутків. Пом’якшення соціальної диференціації дозволяє майже всім громадянам західних країн брати участь у громадсько-політичному та культурному житті суспільстві, впливати в різний спосіб на регіональну та державну політику. Між суспільством і владою утворюється атмосфера своєрідної «суспільної угоди», яка примушує владу виконувати свої зобов’язання.

В Україні ж сьогодні державна влада виступає самодостатньою силою, якій немає з ким домовлятися, оскільки верхні щаблi суспільства і утворюють, власне, каркас цієї влади, нижні — жебракують і нездатні сформулювати позитивну концепцію буття держави, а середній клас надто слабкий, аби примусити iз собою рахуватися.

Збереження подібної тенденції протиставляє Україну Європі. Тому подолання розриву в доходах між вищими та нижчими соціальними групами є принциповим завданням держави. В умовах неефективної економіки пом’якшити соціалізацію капіталів можна поєднанням цих заходів із амністуванням та легалізацією активів тіньової економіки.

Інші фактори, в тому числі соціокультурні, на мою думку, не віддаляють нас від Європи, а, навпаки, вписуються в сучасну концепцію європейської політкоректності. Знайшли в Об’єднаній Європі своє місце і пострадянські країни Центральної та Східної Європи, і колишні радянські республіки Прибалтики, і православна Греція. Саме тому ментальні особливості українського суспільства гарантують йому гідне й помітне місце в європейському співтоваристві.