Партії в регіональному розрізі

Головні завдання, які українські партії ставлять нині перед собою, схожі: кардинальне зростання лав, прискорене формування регіональних структур, оволодіння більшістю у в иборчих комісіях, повсюдне висунення кандидатів до органів усіх рівнів, інтенсивна інформаційна й агітаційна робота, пошук союзників і можливостей для блокування. І якщо тільки-но народжена Партія регіонів, яка нараховує нині в Криму всього 4 тисячі членів, ставить завдання терміново набрати не менш ніж 15 тисяч членів партії, то секретар Кримського рескому СДПУ(о) Юхим Фікс, відкриваючи нещодавно в Ялті засідання Республіканського комітету СДПУ(о) , в якому взяли участь заступники голови партії народні депутати Олександр Зінченко, Борис Андресюк, Нестор Шуфрич, вручив 11-тисячний кримський партійний квиток — таким темпам зростання може позаздрити будь-яка партія. Тим більше, що зростання триває також високими темпами й 15-тисячний рубіж кримські соціал-демократи подолають досить легко — їхні первинні організації сформовано вже у 80 відсотках кримських населених пунктів.

Партії вже сьогодні збираються оволодіти всіма низовими структурами, і чим вони менші — тим амбиційніше й експансивніше формулюють свої завдання. Наприклад, лідер кримської організації «Партії регіонів» Василь Кисельов на конференції поставив завдання «дійти до кожної сільради, навчального закладу, до кожного релігійного приходу».

Разом із тим, справжні масштабні амбіції властиві тільки дійсно сильним партіям, які сьогодні вже не схильні не тільки приховувати свої технології — адже в більшості випадків вони схожі одна на одну, а технології сильних не під силу слабким, — але вже й не схильні діяти в регіонах «тихою сапою», а прагнуть працювати відкрито й гласно. Наприклад, лідер СДПУ(о) Олександр Зінченко заявив, що партія не приховує: ми йдемо до президентських виборів 2004 року зі своїм кандидатом, і це лідер партії Віктор Медведчук. СДПУ(о) також із тих партій, за словами Олександра Зінченка, які не бояться чорного піару, оскільки «він може працювати лише тоді, коли рильце в пушку, а нам нічого боятися». Чорний піар у таких ситуаціях, стверджує народний депутат, буде працювати лише проти своїх авторів і розповсюджувачів…

Разом із тим, результати майбутніх виборів багато в чому залежатимуть не лише від того, наскільки поставлені партією завдання збігатимуться з тими завданнями, які стоять на даному етапі розвитку перед країною взагалі. Очевидно, що їх декілька: для успішного розвитку надалі Україна під час майбутніх виборів має розв’язати щонайменше три завдання: по-перше, провести декомунізацію органів влади й суспільної свідомості, по-друге, перейти до більш ефективних економічних і соціально-політичних реформ, по-третє, сформувати дійсно громадянське правове суспільство. Лише така країна в майбутньому зможе бути успішною й буде на рівних прийнята міжнародним співтовариством. Але якщо друге й третє завдання будуть розв’язуватися, звичайно, в ході повсякденної післявиборної роботи, то завдання декомунізації органів влади та суспільної свідомості має бути розв’язане саме в ході виборів.

Тому процес блокування партій, що розпочався, — наприклад, угоди 14 партій, де кістяком виступають НДП, «Партія регіонів», «Трудова Україна», Аграрна партія й інші, — виглядає вельми перспективним, адже, на перший погляд, тільки об’єднаними зусиллями центристи й демократи можуть забрати голоси у лівого блоку. Однак абсолютну правильність такого твердження ставить під сумнів одне вельми парадоксальне спостереження, яке доводить, що це правильно лише на перших погляд. На зборах у Сімферополі глава Балаклавської районної адміністрації Севастополя («Партія регіонів») Валерій Саратов сказав, що «в нас зараз немає проблеми, пов’язаної з тим, що люди поголовно голосують за комуністів. У нас є проблема явки на вибори: організовані прихильники комуністів, які становлять близько чверті виборців, поголовно приходять на вибори й віддають свої голоси, а прихильники демократів і центристів на вибори ходять не так організовано, а тому програють». Виходить, що комуністи й ліві отримують свої голоси зовсім не тому, що їхня ідеологія є переважаючою в суспільстві, — це вже давно не так! — а тому, що представники переважаючої ідеології не намагаються залучити на вибори якомога більший список виборців. Валерій Саратов вважає, що на майбутніх виборах, навіть за явки 50 відсотків виборців, у центристів і демократів немає шансів на виграш, тому лише шляхом блокування, об’єднання зусиль багатьох партій, максимальним залученням на вибори своїх прихильників — лише так Україна може бути декомунізована, й лише в цьому може полягати шанс для перемоги центристів і демократів…

Разом із тим персональні амбіції лідерів партій сьогодні є такими, що в результативність блокування мало хто вірить. Наприклад, якщо подивитися на наші партії, то очевидно, що багатьом із них природніше було б злитися в одну партію, ніж існувати окремо, й цього не відбувається лише через бажання лідера мати свою «особисту» партію. Це стосується більшості молодих партій, оскільки для їхнього створення винаходять вельми новомодні підстави й принципи, що дуже нагадує принцип, за яким створювалася «Партія любителів пива». Саме така ситуація пояснює стриманість СДПУ(о): по-перше, як сказав лідер її кримської організації Юхим Фікс, зважаючи на чисельність і організованість партії, «в суспільстві вже є політична сила, яка може на рівних протистояти компартії, й ця сила СДПУ(о)», по- друге, як зазначив представник Сімферопольської районної організації Олександр Малиневський, «не будуть ні Аграрна партія, ні НДП з нами працювати серйозно, тому що СДПУ(о) більш організована й дисциплінована сила, ніж усі вони разом узяті, а тому будь- яка із цих партій ставитиметься до нас з недовірою». Природно, що тактика слабких партій, при якій вони прагнуть не стільки перемогти разом, скільки скористатися перевагами сильної партії, а потім «відскочити убік і їсти свій пиріг окремо» після виборів, не може задовольнити не тільки СДПУ(о), а й усі інші партії, вже здатні проводити свою лінію та свою незалежну політику.

Про що свідчить соціологічний аналіз? Як видно з опитування Київського міжнародного інституту соціології, проведеного на замовлення Центру ефективної політики, через той факт, що в нас партій набагато більше прийнятної кількості й що партії створено на хаотичних, а не ідеологічних принципах, близько 30 відсотків виборців не знають, за кого взагалі вони голосуватимуть, плюс ще близько 20 відсотків визначаються ситуативно — за списком, на «смак», але саме ці 50 відсотків виборців, які не визначилися, за волею долі й вирішують результат виборів. Тим паче сумно, що 85 відсотків цього контингенту, як правило, не мають вищої освіти.

За тієї умови, що багатьом партіям, і насамперед тим, які створено за нетрадиційними принципами і котрі завжди залишаться дискусійними клубами й ніколи не оволодіють технологіями виборів, блокування тільки шкодить «дорослішанню» і породжує марні надії, вважає Олександр Зінченко. Наприклад, кримський досвід вже показує неефективність блокування. Що з того, що НДП і «Трудова Україна» підписали угоду на загальнодержавному рівні, якщо одне крило «трудовиків», усупереч угоді, фактично усунуло від влади НДП, щоб самим посісти їхні крісла? У результаті — виграли… комуністи. Якщо Сергій Куніцин був здатний протистояти і протистояв Леонідові Грачу півтора року, то, на думку Кримського інформаційно-аналітичного центру СДПУ(о), «новий голова Ради міністрів Криму Валерій Горбатов не буде мати великих можливостей провадити самостійну політику. Перше висловлювання кримського прем’єра з перших же днів звучить, як слабка луна рішучого голосу Леоніда Грача… Маючи в руках практично весь адміністративний потенціал, Леонід Грач не упустить можливості для проведення серйозної апаратної чистки. Незважаючи на публічні запевнення Валерія Горбатова в тому, що добір урядової команди здійснюватиметься за професійними, а не за політичними ознаками, вже перші призначення змушують ставитися до слів нового прем’єра вельми скептично. Введення до урядової команди таких осіб, як В. Тутеров, В. Казарін, І. Азаров, Л. Безазієв, демонструє яскраво виражений політичний підхід. А якщо мати на увазі, що сам Валерій Горбатов ніякої помітної ролі в антикуніцинській акції не відігравав, а лише спостерігав за тим, що відбувається, з Києва, то можна передбачити, що кадрова політика, котра проводиться зараз начебто з кабінету Голови Ради міністрів, насправді здійснюється і контролюється спікером ВР АРК», — вважають кримські аналітики СДПУ(о). До цього можна лише додати, що Валерій Горбатов у роки перебування в кріслі представника Президента України в Криму за часів Мєшкова не лише не намагався протистояти його антидержавним зусиллям, але попри навмисні образи з боку останнього, намагався бути якомога непомітнішим. Тепер абсолютно зрозуміло, чому на посади в уряді призначено далеко не професіоналів у своїй справі (а один з них не має навіть вищої освіти!) Це сталося лише тому, що так хотіли ті двоє людей, які посадили Валерія Горбатова в це крісло.

У кримській ланці багатопартійного українського ланцюга (НДП, «Трудова Україна», «Партія регіонів», Аграрна партія і подібні) випадають кримські «трудовики». Через специфічні економічні та правові інтереси кримських «трудовиків» вони влаштували більш зручний для себе блок саме з тими, кого розумні політики сьогодні вже обходять боком — з комуністами та націонал-радикалами (деякі вважають, що з націонал-фашистами), насамперед російськими. Природно, що кримські центристські партії ТАКИХ «трудовиків» до свого блоку не приймуть, але це може лише посилити боротьбу на виборах і виведення її на рубіж «не на життя, а на смерть». Це тягне за собою і політичне, і економічне, і кримінальне протистояння двох кримських політичних об’єднань, де з одного боку, як передбачається, стоятимуть комуністи і «трудовики», з другого — всі інші центристи. У такій схемі (а іншої поки що не передбачається!) успіх комуністів і «трудовиків» залежить від їх чисельності, в той час як успіх інших центристів залежить виключно від їхньої згуртованості, організованості і масовості. Як вважають аналітики СДПУ (о), монополію Грача в кадровій політиці скоро може бути порушено, коли учасники альянсу КПУ — «Трудова Україна» — «Союз» вичерпають запас компромісних, але непрофесійних кандидатур. Так чи інакше їм доведеться звернутися до тих, на кого вони сьогодні чинять тиск, і поставлять перед ними питання про зміну ідеології. І ось тут мають шанси вистояти лише ті партії, які мають тверді ідеологічні принципи.

З другого боку — принцип регіональності це абсолютно не твердий — партієстворюючий принцип. Із гасла партії «Сильні регіони — сильна держава!» зовсім ще не випливає сила держави — через прагнення тих же регіонів до відцентрових тенденцій. Як показав виступ ідеолога «Партії регіонів» доктора філософії депутата Івана Попеску, партія поки що не має своєї ідеології, чим звичайно й відрізняються партії одна від одної. У ній дійсно багато заманливого: на кшталт вимоги про формування регіональних бюджетів на рівні областей і залишення в них не менше за 60 відсотків податків (а Крим ось з ініціативи комуністів домагався собі 100 відсотків — так не вийшло!), вимог про підвищення зарплатні, зниження податків. Але це не ідеологічні стовпи, здатні тримати тіло справжньої партії, це основи, ознаки для розрізнення і блокування партії: ми не з комуністами, ми вже з центристами. Рано чи пізно ідеологи «Партії регіонів» повинні заявити про свою спорідненість чи з соціал-демократами, чи з народними демократами (якщо вони самі до того часу не об’єднаються з соціал-демократами), чи з ліберальною ідеологією. А це означає — злиття партії з іншими партіями. Але це можливо в тому випадкові, якщо вожді партії до того часу втратять зв’язок з адмінресурсною структурою.

У «Партії регіонів», як здалося кримчанам, це розуміють, і налаштовані передусім на блок партій. Але доля його залежить від безлічі обставин, в тому числі й від того, як обернуться події на партійних з’їздах. А це, всупереч очікуванням, феномен непередбачуваний внаслідок двох обставин: у нинішні партії посиленими темпами набирали кого завгодно, а тому на з’їздах немає чого й очікувати (природно, якщо без додаткових «цементуючих» заходів!) єдиної позиції та єдиної ідеології; з другого боку, на з’їздах центристів і демократів навіть треба передбачати цілеспрямовану розкольницьку діяльність комуністичних та інших агентів, які спробують що б то не було розколоти єдиний антикомуністичний фронт. Тому його створення та збереження — найголовніше завдання як взагалі демократів, так і центристів зокрема.

По-третє, «Партія регіонів» показала повну неготовність працювати в Криму. Як видно з виступу ідеолога партії Івана Попеску, партія має досить приблизне уявлення про національну ситуацію в Криму: і «змалювати» становище та ситуацію з кримськими татарами в Україні зі становища румун у країні — це зовсім не значить наблизитися до істини хоча б тому, що опора на Європейську хартію мов у Криму, котра сильно подобається Іванові Попеску, не дає розв’язання проблеми кримськотатарської мови в Криму, на відміну від проблеми румунської мови в Одеській області. Аналогічне стандартне розв’язання національних проблем в Україні «на основі рівності та справедливості», яке так пропагує Іван Попеску, не дає розв’язання проблем кримських татар у Криму, на відміну від розв’язання проблем національних меншин в Україні, з тієї простої причини, що проблеми кримських татар повинні вирішуватися не на засаді рівності, а на засаді відновлення насильно втраченої культури, мови, ідентичності. І лише на це згодні самі кримські татари. Лише після цього можна говорити про рівність цього народу, який не має, на відміну від румун, країни з метропольною культурою.

Статус Криму в унітарній Україні глава партії Петро Порошенко порівняв зі статусом Країни Басків в унітарній Іспанії, забувши про те, що Країну Басків створено заради самих басків, а заради кого створено кримську автономію — заради кримських татарів? Але якщо їх мова не є державною і навіть офіційною в їхній автономії, якщо їх не представлено в парламенті і уряді, якщо в них немає цілісної системи національної культури та національної освіти, якщо вони змушені провести акції протесту, щоб відстоювати свої елементарні права, — то чи є Крим їх автономією? Звичайно — ні. З другого боку, якщо росіяни, незважаючи на те, що багато хто стверджує, що Крим — це за своїм характером російська автономія в Україні, також постійно протестують, висловлюють невдоволення, змушені боротися за права російської мови і збереження російської системи освіти в країні, або хоч би в одному Криму, — то чи дійсно Крим це російська автономія? А якщо так, то тоді чиєю ж автономією є Крим: росіян, кримських татар, чиєюсь іще? По-третє, боку: що за дивина, про яку світ не чув, — територіальна автономія, про яку кажуть комуністи? Чи це автономія заради комуністів? Чи згодні з цим інші політичні партії? Серйозна партія, якщо вона не має відповіді на це запитання, не може вступати у вибори, принаймні в Криму …