«Пастух» юних читачів

— Василю Панасовичу, наскільки відомо з історії, сам Гайдар ніколи не пояснював свого псевдоніма.

— Так. І тому сьогодні на рівних існують кілька версій про його походження. Найбільш уживаною є та, яку зі слів шкільного товариша Аркадія Петровича — Адольфа Гольдіна — переповів у своїй книзі «Голиков Аркадій із Арзамаса» син письменника контр-адмірал Тимур Гайдар. Пан Гольдін на початку 80-х побував у Каневі й на зустрічі з читачами нашої бібліотеки-музею розповів таке. Вони з Аркадієм сиділи за однією партою в Арзамаському реальному училищі. У той час гриміла Перша світова. Як і всі хлопчаки, вони любили гратися у війну, вигадували всілякі шифри, криптоніми. У кожному таємничому слові слід було зашифрувати якомога більше відомостей. Що ж означає слово «ГАЙДАР» за Гольдіним? «Г» — перша літера прізвища Голиков. «АЙ» — перша й остання літери імені Аркадій. «АР» початкові літери міста Арзамас, в якому Гайдар провів своє дитинство і яке вважав рідним. А пропущена літера «Д» — не що інше, як латинська «D». По-французьки вона означає (хлопці в училищі вивчали саме французьку) прийменник «з» або «із». Таким чином назва книжки «Голиков АркадіЙ із (тобто D. — Авт. ) АРзамаса» і розкриває хитромудрий «шифр».

— Інші версії менш правдоподібні?

— Чимало прихильників має версія Льва Кассіля, котрий художньо переосмислив легенду про те, що в монгольського народу був вершник-розвідник, котрий мчав попереду всіх і в разі небезпеки попереджав решту. Отже, Гайдар за Кассілем — це вершник, що скаче попереду. Інші виводять його від Байдарських воріт — місцевості в горах Криму над Чорним морем, де Голиков був у 1924 році. Буцімто, видерся він на самий вершечок Байдар, глянув униз на синє безмежжя й у захваті вигукнув: «Байдари-гайдари!» І начебто відтоді цей вигук став славнозвісним псевдонімом. Є й інші версії. Єдиний спосіб, за допомогою якого можна відмести «легендарні» нашарування в цьому питанні — це з’ясувати реальне походження загадкового псевдоніма.

— Вам це вдалося?

— У пригоді став його величність випадок. Колись жителька Канева Тамара Хоменко розповіла про те, як вона їхала автобусом зі своєю старенькою бабусею до Канева. По дорозі вони проїжджали село Ліпляве. Саме тут восени 1941 року від фашистської кулі загинув Гайдар. Вона сказала про це бабусі. Старенька аж руками сплеснула: «Гайдар? Чого ж ти мені раніше не сказала!» Річ у тім, що обидва її сини (у тому числі й Тамарин батько) наклали головами в роки Великої Вітчизняної, і місця їхнього поховання невідомі досі. Ось бабця й подумала, що онука розшукала могилу одного з них — адже в обох було прізвище... Гайдар. Між іншим, як сказала пані Тамара, в селі Чапаєвка (Черкаська область), звідки її бабуся родом, чимало людей мають це прізвище.

Саме цей сумний казус і наштовхнув мене на думку шукати походження псевдоніма «Гайдар» від українського прізвища Гайдар. Та хоч як я «копав» — ані сам Аркадій Петрович, ані його друзі та родичі в селі Чапаєвці ніколи не були і про тамтешнє розповсюджене прізвище, звісно, не чули. Ніяких слідів. І ось випадково взяв я до рук «Словарь української мови», укладений на початку століття Борисом Грінченком, розгорнув на літері «г». «Гайдар — пастух овець... це слово має вжиток у Зміївському повіті Харківської губернії». Коло звузилося. Я став шукати в біографічних довідках Аркадія Гайдара згадку про його відвідини Харківщини, зокрема, Зміївського району. Про Харків довідався швидко. Та із Зміївським повітом було складніше. Але в збірці Аркадія Гайдара «Історія про невловимий квиток» (видання 1965 року) знаходжу оповідання «Шляхи-дороги». Ось вона — розгадка! В цьому нарисі- оповіданні розповідається про те, як 1924 року 20-річний літератор Аркадій Голиков після тривалого і дещо нудного відпочинку в Гаграх вирішив трохи розвіятися. Допливши до Сочі пароплавом, він поклав собі рушити на Москву потягом. Проте грошей вистачило лише на квиток до Харкова: «Вийшов я з потяга в Харкові, зробив, не поспішаючи, коло по місту й побачив, що це справді хороше місто». Дійшов письменник до базару, купив за 20 копійок чотири пиріжки, сів на колоду і став міркувати, що ж його чинити далі. Звичайно, можна було гайнути до місцевої редакції, написати щось, заробити гонорар. Але йому закортіло романтики. А що, подумав він, коли забути про свою літературну професію і спробувати прожити це літо просто так?.. Сказано — зроблено. Аркадій поміняв у ганчірника свій курортний костюм на штани й сорочку з мішковини. Заробивши на цій «операції» 5 карбованців, купив собі два фунти хліба, старого солдатського казанка, натоптав кисет тютюном, запалив люльку та й рушив на південь — через Зміїв у Донбас. Вирішив спробувати шахтарського хліба. (Забігаючи наперед скажу, що йому вдалося попрацювати цілий місяць вагонником на глибині понад 400 метрів). А поки що він прошкував курними слобожанськими дорогами. «Дійшов я ввечері до станції Зміївки, хотів там переночувати, та коли мені сказали, що верст за п’ять попереду є маленьке село, — то закрокував я по шпалах...» Першу ніч Гайдар ночував у курені сторожа, котрий вартував колгоспний баштан. Згодом зустрівся з двома хлопчаками, які втекли з дитбудинку, і пройшов з ними чималий відтинок шляху. Були, очевидно, й інші зустрічі під час його подорожі Зміївським районом. Цілком можливо, була зустріч і з місцевими чабанами, яких у цім краю звали гайдарами...

Уперше псевдонім «Гайдар» з’явився через рік — 7 листопада 1925 року у пермській газеті «Звезда». Ним Аркадій Петрович підписав оповідання про громадянську війну «Наріжний будинок» — до речі, воно теж на українську тематику.

— Як ви гадаєте, чому Гайдар нікому не розповідав про походження і, власне, значення свого псевдоніма?

— Особисто я бачу дві причини, з яких Аркадій Петрович волів усе залишити в таємниці. Перша: це додавало ще більшої інтриги його біографії і творам. Друга: ймовірно, що він, захоплюючись фонетичною звучністю псевдоніму, дещо соромився його значення — пастух овець. Чи ж гідно було людині, яка в 17 років командувала полком, числитися «пастухом»? Хоча, на мою думку, в цьому не було нічого осудливого.