«ПЕКТОРАЛЬ» ЗАЛIЗОБЕТОННА. Артикул 2002
Найстаріша театральна премія як дзеркало політичного лицедійства
«Київська пектораль», найстаріша театральна премія в історії України, увійшла в своє друге десятиріччя. На жаль, її десятирічний ювілей співпав із передднем парламентських виборів, припав на самий пік політичної лихоманки, що дуже несприятливо позначилося на церемонії.
Вже вибір місця проведення свідчив багато про що — замість традиційного Національного театру імені Франка — парадний, по-радянському офіціозний Жовтневий палац (нині — Міжнародний центр культури і мистецтв). Відповідно антуражу було і саме дійство. Почалося все з велемовних преамбул високопоставлених осіб. Володимир Литвин детально розповів про свою любов до театру ще з самого дитинства — правда, залучення до Мельпомени відбувалося за допомогою радіоточки, що іменувалася «брехунцем», і при цьому, як особливо важлива деталь — завжди поруч з маленьким Володею був «його вірний пес». На щастя, на сцені Жовтневого пес не з’явився. Партнером Литвина по виголошенню здравиць виступив Олександр Омельченко. Роздавши людям театру черговий оберемок народних і заслужених, присипавши дари пригорщею орденів, високі гості квапливо залишили церемонію.
Однак, судячи з подальших подій, державні мужі наче незримо були присутні протягом усієї церемонії, яка була обставлена з максимально можливою пишністю. Оголошенню переможців у кожній номінації (а таких було майже півтора десятка) передувало декілька музичних, вокальних або хореографічних номерів. По двох екранах постійно крутилася неймовірна суміш із пейзажів Києва і найбезглуздішої комп’ютерної графіки. Все ж разом до ломоти в зубах, у найменших деталях, нагадувало звітно-виборний концерт у дусі тих, які неодноразово проходили у Жовтневому задовго до всяких «Пекторалей». Скучно, неймовірно затягнуто, недоладно, часто — кричуще без смаку. Обстановку дещо пожвавив відомий у певних колах поет-куплетист, який повинен був оголосити переможця в категорії «Камерний спектакль». Причиною смертельної образи стало те, що ведучі забули назвати його, поза сумнівами, видатну регалію — народний артист. Пообіцявши, що більше сюди не прийде, куплетист гордо пішов із розведеними руками. За цим малим винятком, уся решта вечора була схожа на незграбну і громіздку рекламу політичних блоків. Дмитро ДЕСЯТЕРИК, фото Анатолія МЕДЗИКА, «День»
Що до власне театру, то, на фоні такої масштабної демонстрації турботи про нього, він майже загубився. Проте роздача лаврів завжди має свою внутрішню драматургію. Ювілейна «Пектораль» не стала винятком. Інтрига, проте, прочитувалася не відразу. Деякий подив у більш-менш обізнаних театралів викликав, наприклад, той факт, що ряд спектаклів у найостанніший момент випав зі списку номінантів, і в той же час були введені найменування тих робіт, які, скажімо так, у минулому сезоні не стали сенсаціями. Більше того, таємничим чином з’явилася нова категорія, названа абсолютно незрозуміло — «Художня подія в культурному житті міста». Цю приголомшуюче конкретну «Пектораль» отримала Алла Рубіна за спектакль «Неймовірний бал».
Щирими аплодисментами зал зустрів артистів, удостоєних почесних призів за внесок у театральне мистецтво — Степана Oлексенка, Лідію Запорожцеву, Миколу Мерзлікiна. Цілком заслужено отримали свою нагороду Олександр Кохановський і Олександр Курій за музику до витонченої постановки Дмитра Богомазова «Sanctus». По частині сценографії перемога дісталася Сергію Маслобойщикову за продумане, повне вигадливих знахідок оформлення «Гедди Габлер» у Молодому театрі. Кращою жіночою епізодичною роллю визнали пані Монтрей у спектаклі «Маркіза де Сад», втілену Іриною Дорошенко — актриса ефектно провела свою партію всупереч досить спірному контексту постановки. У свою чергу, краща жіноча роль, на думку столичного ареопагу, — у Неоніли Білецької («Глядачі на спектакль не допускаються», Театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра).
А ось рішення з кращого чоловічого епізоду дещо здивувало. Цю «Пектораль» розділили між блискучим Дмитром Лаленковим (Пацієнт, «Sanctus») і Євгеном Шахом, що зіграв Омелька у, м’яко кажучи, невдалому «Мартині Борулі» (Національний театр імені Франка). Звичайно, сперечатися з рішеннями журі — справа даремна, можна спробувати зрозуміти лише мотиви (цілком можливо, що провальний спектакль, яким є «Боруля», показався не таким безнадійним, а, може бути, не хотілося ображати старше покоління; так чи інакше, рішення вже прийняте). Тим більше, судячи з усього, аналогічні мотиви вплинули і на рішення з інших категорій.
Так, із номінації «Краще виконання чоловічої ролі» безслідно зникли Станіслав Боклан і Олексій Вертинський, зате з’явився Богдан Ступка — Лев Толстой («Лев і Левиця», Молодий театр). Власне, нагороду і розділили між собою артисти, до слави яких уже і додавати нічого — Богдан Сильвестрович і Анатолій Хостікоєв (Отелло у Театрі імені Франка). Обидва тріумфатори на церемонію не з’явилися. Але схоже, у тому і не було необхідності. Адже у цьому випадку важливий не факт, але символ — журі не забуло про монументи нашого мистецтва, ранжир заслуг суворо дотриманий, а маловіри — осоромлені. У режисурі також випало двоє претендентів — Олег Ліпцин («Хто боїться Вірджінії Вульф») і Микола Мерзлікін («Лісова пісня»), зате з’явився Станіслав Моїсеєв, постановник вищеназваних «Гедди Габлер» та «Лева і Левиці». Він і названий кращим режисером.
І, нарешті, кращим спектаклем визнана постановка члена журі «Київської пекторалі» Юрія Одинокого «Глядачі на спектакль не допускаються». Без коментарів.
Лише декілька висновків, на які, очевидно, критик має право (на щастя, нам «Пекторалей» поки що не дають).
З усією очевидністю, премія, колись націлена на підтримку новітніх тенденцій, багатообіцяючих і перспективних режисерів, артистів, сценографів, нині пройшла повний цикл історичного самозаперечення, перетворившись на протилежність самої себе. Тепер тут немає ні яскравих, сліпучих проривів, ні приємно хвилюючих сюрпризів. Немає того стрімко пульсуючого життя, яким сильний саме театр. Залишилися тільки зашкарублі передвиборні лозунги, та шелест протоколів, та шепіт амбіцій. І все, загалом, тепер схоже на пам’ятник — «новодел», якими заставлений нині Київ — позолочена наліпка зверху і всепереможний залізобетон у всьому іншому.
