Пельмені для «Пончика»

«Ні, ви не розумієте. Адже це супер, коли вікно розбивається і скло розлітається фонтаном. Красиво! Весело! Та нам цей кіоск і не потрібен був. Просто з хлопцями з інтернату вкрали ящик горілки на ринку. Самі випили, частину вихователям віддали, щоб не заважали Новий рік гуляти. На вулицю пішли, в снігу валялися, потім вирішили до кіоску залізти, тільки там грати були. Взялися вікна бити. Просто, щоб повеселитися, — свято все ж таки. Потім нас менти пов’язали, побили та закрили на три дні. Та це дурниці, ми не ображаємося. Головне — Новий рік класно відгуляли».

Колька розповідає, захлинаючись, кривляється, розводить руками, поступово починає прибріхувати. Йому явно лестить увага слухачів і хочеться якнайдовше продовжити момент виступу. Незадовго до минулого Нового року бабуся з дідом здали його до інтернату в Балті під Одесою. Мати на заробітках, брати так само, годувати нічим. Та й характер у хлопчика явно норовливий, в очах бісенята шастають. Ось родичі й позбулися. Він плакав спочатку, потім нібито освоївся, стих. А пізніше втік до Одеси. Бродяжив, крав, потім потрапив до «Світлого Дому», де ми з ним і зустрілися.

Це місце в Одесі й околицях знають усі безпритульники. Організований вісім років тому зусиллями католицького священика отця Олександра притулок за своїми основними принципами докорінно відрізнявся від державних закладів. Тут приймають усіх, але нікого не втримують насильно. Годують, лікують, одягають, навчають. Тут вихователям кажуть «ти» і не бояться їх. Тут вчать слово Боже, математику та гарні вірші. А ще запалюють свічки на вікнах у переддень Різдва. Звідси іноді йдуть, але не втікають. А навіщо втікати, якщо двері й так відчинені? За вісім років у «Світлому Домi» побувало понад 2,5 тисячі дітлахів. Одні жили роками, інші відігрівалися кілька днів та йшли. До підвалів, бункерів, на теплотраси. Туди, де живуть такі, як вони, вигнанці. Але їм завжди було куди повернутися.

Ми сидимо з дітьми у новій відремонтованій бібліотеці. Книжкові полиці рябіють великими іменами, блимають монітори комп’ютерів. На столах розкидані дитячі малюнки, залишки печива та бананової шкірки (комусь за неї пізніше перепаде). Мої співрозмовники — звичайні хлопчиська. Молодшому, Янику, на вигляд не більше чотирьох, насправді майже шість. Старшому, Кості, майже 16. Почуваються трохи скуто, хоча щосили демонструють незалежність.

— То яким був ваш минулий Новий рік?

Коля:

— Хороший був Новий рік. Я зустрічав його з батьками. З татом з’їжджали з гірки на санчатах, веселилися. А мама подарувала мені «тетріс». Я давно хотів «тетріс». Накрили стіл, гості були, співали. А потім батько заснув та впустив недопалок. І згорів. І мама з ним згоріла. А мене міліція до притулку відвезла, а звідти до інтернату відправили. Тільки там погано було, і я втік. Краще вже на вулиці, самому. А той Новий рік хороший був.

Саша:

— У мене поганий був Новий рік. Адже я з дому в серпні втік. В одних штанах і светрі. Так до зими і проходив. Біля магазину жебракував, у підвалі жив. А Новий рік разом з охоронцем із магазину зустрічав. Йому одному скучно було, і він мене покликав. Пивом пригостив, про життя поговорили. Додому мені не можна було. Там мати п’є, а вітчим мене мало не придушив. Ось я і втік на вулицю, а потім сюди, до «Світлого Дому», прийшов.

Костя:

— Я раніше всі свята дома зустрічав. А потім якось одного разу позичив у сусідів велосипед, поїхав до магазину, потім зайшов до комп’ютерного клубу. Поки я там був, велосипед украли. А сусіди такі, що не зрозуміють, вирішать — сам украв. Ось я і не повернувся додому, поїхав до Одеси гроші заробляти, щоб велосипед купити і віддати. Як зароблю — повернуся.

Ще один Костя на прізвисько «Пончик» у «Світлому Домі» є вічним об’єктом насмішок через свій невгамовний апетит. Що зовсім не позначається на його субтильній фігурці. «Він, коли до нас потрапив, ніяк наїстися не міг, — розповідає вихователь Михайло. — Весь час повторював: «А ще яєчко, а ще котлетку». І на Новий рік «Пончик» мріє про пельмені і холодець, як найкращий подарунок. Щоправда, потім схаменувся, що в очах друзів має не солідний вигляд, і додав до них ще кінокамеру...

Вулиця швидко перетворює дітей на дорослих. Зворотний процес відновлення віри, надій, ілюзій займає набагато більший термін. Опиняючись на вулиці в ранньому віці, діти дуже швидко втрачають і елементарні побутові навички. Організатори одного благодійницького табору для бездомних дітей ніяк не могли второпати, куди зникають шкарпетки, білизна і навіть штани підопічних. «Привезли цілу коробку, а через кілька тижнів уже немає», — розводили вони руками. Але незабаром з’ясувалося, що безпритульники просто викидали брудні речі, не вміючи їх прати. Звичайно, розуміючи при цьому, що буде звідки отримати нові. Більшість хлопчаків, із якими автор розмовляла у «Світлому Домі», не довго жили на вулиці. А деяких сюди привели самі батьки, не будучи в змозі прогодувати своїх дітей.

Жора:

— Я вже четвертий Новий рік тут зустрічаю. Тут добре, весело. У нас після служби в церкві завжди святкова вечеря, гості, концерт. Нас із братом сюди бабуся чотири роки тому привела. Грошей нас годувати вона не має. І батьків ми не маємо. Ось ми тут і живемо.

Маленький брат Жори Яник увесь час вертиться біля нас, притискається до мого плеча, заглядає до блокнота. Йому так хочеться бути потрібним, значущим, любимим. Чотири роки тому, коли Янику було два роки і бабуся привела його з братом до «Світлого Дому», він навіть не вмів ходити. «Я би хотів, щоб мені на Новий рік подарували мішок із машинками, — довірчо шепче мені на вухо Яник. — Я би тоді ходив і всім їх роздавав». «То ти хочеш бути Дідом Морозом і всім робити подарунки?» «Так!» — радіє він моїй догадливості і щасливо мружиться від радісного передчуття свята. А я дивлюся в його всміхнене личко і розумію, що буду останньою сволотою, якщо не з’явлюся на Новий рік тут у «Світлому Домі» з мішком машинок...