Передвиборний синдром: у пошуках стратегічної «упаковки»
За зауваженням політолога Миколи Томенка, в ідентифікації політичних організацій вирішальним прийнято вважати ідеологічну ознаку. Тим часом, на перше місце для перемоги на виборах вийде не стільки ідеологічний зміст програми партії, скільки розробка конкурентоспроможних стратегій політичної боротьби. Цю тезу підтвердили з’їзди Соціалістичної партії, Організації українських націоналістів, партії «Трудова Україна» і Трудової партії України, які відбулися на вихідних. У програмах перших двох організацій сталися значні зміни. Це дозволяє говорити про те, що навіть організації, які мають стабільну підтримку свого електорату і відомі своєю консервативністю (здебільшого, це стосується ОУН), прагнуть розробити привабливі і конкурентоспроможні програми та стратегії.
Очевидно, лідер Соцпартії Олександр Мороз нарешті усвідомив той факт, що подальше суперництво з комуністами на одній ділянці електорального поля малоперспективне. Саме цим можна пояснити те, що він піддав критиці керівництво КПУ і СелПУ, присутнє на з’їзді і дистанціювався від своїх союзників по лівому табору. Політична стратегія О.Мороза останнім часом полягає у налагодженні співпраці не тільки і не стільки з ідейно близькими лівими, а й з ліво- і правоцентристськими партіями. Це наводить на думку, що насправді реальна проблема Соцпартії і її керівництва полягає не у розробці «легкотравної ідеології», а передусім у створенні неідеологічного об’єднання. Якщо розглядати ситуацію у контексті парламентських виборів, що наближаються, то цілком можливо, що глава соціалістів бачить себе лідером передвиборного блоку. Цей блок може бути створений на основі об’єднання Соцпартії з дрібними угрупуваннями лівоцентристського та правоцентристського спектру, оскільки «вагоміші» політструктури навряд чи погодяться віддавати лідерство Морозові.
На з’їзді було також прийнято нову програму СПУ. Вона стала своєрідною декларацією лівоцентризму. Однак старі «ноти», особливо у коронній для Олександра Мороза темі — села — залишилися. Продекларувавши у програмі традиційну «багатоукладність», соціалісти відразу зауважують, що на землю сільськогосподарського призначення умови купівлі-продажу не поширюються (згадується жартівлива реклама з «Кукол» кандидата у президенти Зюганова, який не міг вимовити «частная собственность на землю» і весь час говорив «честная собственность»). Вони також укотре повторили, що земля повинна належати тим, хто на ній працює. Примусове ж введення в повному обсязі відносин приватної власності на сільгоспугіддя має на меті не підвищення ефективності виробництва, «а зовсім інші цілі: не випадково вже існують секретні плани скупівлі і розподілу українських земель між провідними державами світу». Лексика і підходи соціалістів в «аграрному питанні» практично нічим не відрізняються від комуністичних: і ті, й інші сягають коренями далеких радянських часів. У зв’язку з цим можна відзначити лише одну обставину: саме ліві, зокрема й у ті часи, коли і лідером лівої більшості, і спікером був О.Мороз, блокували прийняття будь- яких законів, спрямованих на реформування АПК. Зрозуміло, чому соціалісти прямо не зацікавлені у реформі на селі: як тільки селяни отримають у власність землю, кількість тих, хто підтримує на селі «усуспільненців» — комуністів і соціалістів — різко скоротиться. Таким чином, на ділі у земельному питанні соціалісти демонструють вірність комуністичному, а не соціал-демократичному підходу.
З іншого боку, СПУ не могла відразу закріпити в програмі різкий «крен» у бік соціал- демократичних настанов: якби керівництво СПУ заявило зараз про радикальний розрив з «традиційними» цінностями, можна бути впевненим, що це не обмежилося б виходом із партії кількох сотень чоловік (за словами О.Мороза, з СПУ в «Солідарність» пішло 212 осіб).
У ці вихідні відбулися з’їзди ще двох партій, які претендують на лівоцентристські стратегії.
Якщо брати хронологію подій у стані «трудовиків», то новостворена партія «Трудова Україна» у проведенні свого засновницького з’їзду на один день випередила Трудову партію України. Віддалившись від столиці («нові-старі» «трудовики» Ігоря Шарова поспішно зібралися в Пущі-Озерній, просто «старі» «трудовики» Михайла Сироти провели позачерговий з’їзд у Запоріжжі) опоненти провели заочне розлучення. На публіку практично не виносили ні скандалів, ні взаємних звинувачень, хоча важко повірити, що без цього обійшлося. Суть конфлікту між тепер уже двома партіями, а зовсім нещодавно між однопартійцями до банального проста: лідер партії Михайло Сирота не погодився з правилами гри, які в партії, як і у фракції, встановлював не стільки він, скільки де-факто «другий ешелон» партійців. Не погодився, зазначимо, не до того, як про ці правила дізнався, а пізніше, коли правила «розподобалися». Утім, для сьогоднішнього дня істотне не «чому», а «що» за цим сталося, адже пішов Сирота, як не парадоксально, з більшістю партії. І якби, ризикнемо передбачити, ще недавно «другий ешелон» не надав би цьому особливого значення, то зараз, з озиранням на можливі дострокові вибори до парламенту, народні депутати, які залишилися без партії, вирішили не здавати позицій у публічній політиці і створили партію «Трудова Україна», яку очолив Ігор Шаров.
Партія стала «плоттю і кров’ю» однойменної депутатської групи, не випадково більшість народних депутатів, що до цієї групи входять, вступили до неї. Юлій Йоффе очолив політраду, Андрій Деркач керуватиме партійним Секретаріатом, а Віктор Пінчук та Олександр Єдін увійшли до складу політвиконкому.
У коментарі «Дню» народний депутат Юлій Йоффе зазначив, що партія, як і наявна депутатська група, спрямує свої зусилля на гармонізацію відносин у трикутнику «трудящий — роботодавець — влада». Соціальною базою партії він назвав «усіх трудящих», а ідеологію «Трудової України» визначив як лівоцентристську.
Варто зауважити, що при роздвоєнні партії насамперед були використані типові прийоми стратегічної, а не ідеологічної, як намагаються показати партійці, боротьби. І «приховані» від сторонніх очей з’їзди, і використання чинника «хто перший, того й правда», і всі ті ж самі лівоцентристські і дуже привабливі для передвиборної кампанії лозунги — все це показує, що партії мають гарний передвиборний тонус. Те, що партію «не віддали» Сироті, крім іншого, говорить і про точний розрахунок: на виборах із двох однаково привабливих заготовок вистрілить та, яка зіпреться на більш стійку фінансову платформу.
