Перспективи української участі в Iраку
Проходження всіх політико-правових процедур відправки українського контингенту для участі в стабілізаційних силах у польському секторі відповідальності в Іраку, безсумнівно, стало важливою подією зовнішньополітичного характеру.
Які обставини важливо враховувати в контексті політичної ситуації в регіоні Близького та Середнього Сходу і тепер уже певної участі України в міжнародному військовому контингенті в Іраку?
Насамперед — доцільно уникати ілюзій та ейфорії, і розглядати участь України в післявоєнному Іраку як передумову для прагматичного і твердого діалогу з союзниками та партнерами. Необхідно визнати, що загострення відносин, що спостерігається між США та арабськими країнами, створює в цьому регіоні досить складну обстановку. У цьому плані важливо відзначити фактичний провал американо-арабського саміту в Єгипті 4 червня 2003 р., принципову невирішеність палестинської проблеми і весь комплекс супутніх негативних чинників. Ці обставини змушують США залучати до участі в стабілізаційних силах в Іраку держави, які не мають репутації заангажованих союзників Ізраїлю.
У даному контексті інтереси України передбачають більш активну дипломатичну позицію відносно досягнення довготривалого арабо-ізраїльського урегулювання (зокрема, на основі визнання незалежності Палестинської держави і умовах останнього плану урегулювання «Дорожня карта»).
Ситуація в Іраку свідчить про можливості активізації партизанських виступів проти військової адміністрації США та Великої Британії. Слід відзначити, що акції протесту з боку іракського населення проходять на фоні практично повного безвладдя в країні та гуманітарної катастрофи мирного населення, що посилюється. У цьому плані, безсумнівно, уявляється доцільною підтримка ініціатив, направлених на посилення ролі ООН у формуванні нових іракських структур влади.
Найважливішим аспектом, від рішення якого багато в чому будуть залежати іміджеві аспекти та акценти участі українського контингенту в післявоєнному Іраку, є забезпечення безпеки українських військовослужбовців у складі стабілізаційних сил. З цього погляду уявляється необхідним вироблення, спільно з польською стороною, параметрів політичної лінії відносно місцевого населення, яка проводитиметься в рамках місії в польському секторі відповідальності в Іраку.
Що стосується доступу українських компаній до робіт з відновлення іракської економіки, то присутність українських військових у багатонаціональних стабілізаційних силах створює лише рамкові умови для їх допуску до всіляких тендерів та конкурсів, які будуть проводитися американською окупаційною адміністрацією. Передбачати досягнення практичних результатів у цьому плані поки що не уявляється можливим. При цьому не можна випускати з виду гостру конкуренцію, яка буде супроводити розподіл контрактів. На ці контракти будуть претендувати не тільки українські фірми, але також підприємства з країн Центральної Європи та Росії, якій США також обіцяли присутність на іракському ринку. Зрозуміло, якщо українські підприємства дійсно прагнуть отримати в Іраку прибуткові контракти, вони повинні бути готові активно брати участь у таких конкурсах і надавати адекватні і конкурентоспроможні бізнес-плани, що для українських підприємств завжди було «слабким місцем».
Якщо до рішення про участь України в багатонаціональних стабілізаційних силах іракське питання мало для офіційного Києва головним чином іміджевий характер, то зараз цей чинник набув суто практичного вимірювання. Йдеться не тільки про зміни в розстановці сил та домовленостях, досягнутих у ході петербурзьких самітів та зустрічі «вісімки» в Евіані, хоч цей аспект також повинен братися до уваги. Нова ситуація відкриває перед структурами влади України додаткові можливості для трансформації декларованих союзницьких відносин з Заходом у практичну площину.
У нових умовах, як видається, доречно максимально використати момент і зосередити увагу уряду на досягненні низки домовленостей зi США, країнами Західної Європи та міжнародними фінансовими організаціями. Предметом таких переговорів могли б стати реструктуризація або часткове списання державного боргу України перед міжнародними фінансовими інституціями, а також співтовариствами держав-кредиторів. Нарешті, необхідно більш твердо ставити питання і про визнання України державою зі статусом ринкової економіки, про сприяння при вступі до СОТ та відмові від іншої наболілої умовності напівдискримінаційної властивості. Принаймні, такі поступки Україні як реальному союзнику могли б хоча б частково компенсувати можливі ризики і труднощі, пов’язані з участю українського контингенту в складі місії міжнародних стабілізаційних сил в Іраку.
