Перейти до основного вмісту

Петро ТРОНЬКО: «До війни в Києві було 950 тисяч мешканців, після звільнення – близько 100 тисяч»

06 листопада, 00:00
Сьогодні, 6 листопада, виповнюється 59 років із дня визволення Києва від німецько-фашистських загарбників. Ще з вересня 1943 року від Лоєва до Запоріжжя на 750-кілометровому фронті розгорнулася битва за Дніпро. Два місяці на 25-ти плацдармах на його правому березі точилися кровопролитні бої. Вирiшальну роль при визволенні Києва судилося виконати Лютізькому плацдарму на північ від столиці України, якому спочатку надавалася допоміжна функцiя, на відміну від Букринського. З боку Подолу, Святошина й Солом’янки вранці 6-го листопада 1943 р. до Києва увірвалися танкові бригади 5-го гвардійського корпусу і полки 167-ї стрілецької дивізії. Про перші години і дні у визволеному місті розповідає людина, що пройшла дорогами війни від її першого дня до останнього – громадський і державний діяч, академік НАН України, Герой України, визначний вітчизняний історик-краєзнавець Петро Тимофійович ТРОНЬКО.

— Я на фронті був з першого дня війни і пройшов нелегкими шляхами від західного кордону, брав участь в обороні Києва, Ростова-на-Дону, Сталінграда, у звільненні Донбасу. Коли розпочалося звільнення Лівобережної України, постало питання відбудови народного господарства. Для цього потрібні були кадри. Серед відкликаних у розпорядження ЦК КПУ і уряду України в кінці жовтня 1943 року був і я — майор авіації, помічник начальника політвідділу 8-ї Повітряної армії. Коли ми прибули до Харкова, там я був затверджений за підписом Микити Хрущова на посаду першого секретаря міського і обласного комітетів комсомолу. Одержавши інструктаж, машину, я виїхав до села Гоголів Броварського району. Там був згрупований кадровий резерв для забезпечення життєдіяльності звільненого міста.

Ми вже знали, хто чим буде займатися. Я на чолі оперативної групи внiч з 5-го на 6-е листопада виїхав у Київ з району Дубечні, Пирново. Нас в дорозі наздогнала машина із Жуковим, Хрущовим, Довженком, Бажаном, Яновським. Ми в’їжджали до Києва через Поділ i біля філармонії піднялися на Хрещатик. Постав Київ, знівечений, але нескорений. Перша зустріч з киянами відбулася біля центрального універмагу, який не був зруйнований: Хрущов у формі генерал-лейтенанта, Жуков — маршала; всі були у військовій формі, навіть письменники Бажан і Довженко, які мали військові звання. Хрещатик був у такому стані, що не можна було проїхати двом машинам. Він був вщент зруйнований, особливо ліва сторона, якщо дивитися від готелю «Україна». Я бачив, як кияни плакали, звичайно голодні, майже роздягнуті. Бачив, як плакав Хрущов. Кияни дякували Жукову, Хрущову, армії. Після цього короткого мітингу ми поїхали до пам’ятника Тарасу Шевченку, що був весь у кулях, вклонились Кобзареві. Горів університет — храм нашої духовності, науки. Сам червоний і полум’я червоне. Гасити не було кому: гинули бібліотека, лабораторії... Я пам’ятаю слова Хрущова, мовленi ним біля пам’ятника Шевченку. Він сказав, що фашисти відповідатимуть за всі свої злодіяння, за наші зруйновані міста і села, за смерть наших людей. Такого розлюченого Микити Сергійовича я не бачив (знав його ще до війни). Жукова я бачив двічі. Мене дуже вразило те, що він, як і Хрущов, вклонився Шевченку до землі.

Потiм Хрущов і Жуков поїхали до пам’ятника Хмельницькому. Біля нього знаходився великий будинок письменників, він теж горів на наших очах. Пам’ятник Богдану дивом уцілів. Ми там сфотографувалися; це було приблизно об 11-й ранку 6-го листопада. Після цього всі поїхали на завод «Більшовик» — одне з головних промислових підприємств міста, що також було в руїнах.

Я того ж дня з власної ініціативи поїхав до Бабиного яру. Там стояв страшний сморiд. Німці, відступаючи, почали палити трупи замучених киян.

Після цього я поїхав подивитися на Лавру (моя бабуся двічі ходила на богомiлля зi Слобожанщини до Києва). Я не думав, що мені доведеться працювати над її відбудовою. Там все знаходилося більш- менш у нормальному стані, але Успенський собор фактично був зруйнований. Магазини працювали, людей на вулицях практично не було, чутно канонаду.

Ми в перший день, хоч і озброєні були, але побоялися залишатися в Києві. Заночували в районі Димера. А вже 7 листопада повернулися до Києва. У перші дні треба було відновити роботу електростанції, дати тепло в будинки, налагодити працю хлібозаводів; до того ж всі мости були зруйновані, але завдяки старанням киян і саперів за 26 днів відновили залізничний міст, по якому пішли ешелони з боєприпасами для фронту.

Треба було займатися дітьми- сиротами, пораненими. Працювали в основному дівчата, молодь. Почали збирати кошти на відбудову міста, для придбання літака від киян, закликали десять тисяч дівчат на відбудову Хрещатика. Працювали не тільки молоді люди: і письменники, і радянські працівники, і службовці. Пізніше з’явилася пісня «Ой, мій друже, мій братику, попрацюймо на Хрещатику» Павла Тичини. Я мав щастя працювати з ним на відбудові Хрещатика. І Довженка я там бачив, але його скоро відкликали до Москви. Після війни Довженко жив там, йому не дозволили повернутися на Батьківщину; ми ж думали, що він буде головою Верховної Ради України. Але після кінофільму «Україна в огні» за наказом вищого керівництва Довженка в Україну вже не пускали, і він залишився в Москві до кінця своїх днів.

Також працювали на Хрещатику і Яновський, і Бажан. Письменники на той час відігравали велику роль. У першу чергу Довженко, Корнійчук і Малишко. Вони своїми творами, своїм художнім словом піднімали народ на боротьбу із загарбниками. ...А далі почалися будівельні роботи. Треба було всіх дівчат прийняти, розмістити, а це ж десять тисяч людей! Я б їм спорудив золотий пам’ятник. Дівчата, недоїдаючи, недосипаючи, одержуючи похоронки з фронту, працювали денно і нощно, з ранку до другої-третьої години ночі, допомагали збирати теплі речі, харчі. Скільки сиріт було, треба ж було їх приголубити, а поранених скільки? Дівчата вдень працювали на своїх роботах, а вночі йшли чергувати до шпиталів.

Ми зазнали великих втрат. До війни в Києві було 950 тисяч мешканців, після звільнення — близько 100 тисяч. Зараз люди, які ходять Хрещатиком, милуються Києвом, не повинні забувати про тих, хто відбудовував Київ, хоч він і втрачає свої неповторні риси. Я хочу, щоб молоде покоління не забувало людей, які віддали себе для Перемоги.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати