Петриківка потрапила під різак

Знамениту Петриківську фабрику народних ремесел «Дружба» спіткала сумна доля — днями її устаткування невідомі вирізали на брухт. І хоча виробництво на фабриці завмерло ще кілька років тому, місцеві мешканці все ж сподівалися, що з’явиться інвестор. Проте дива не трапилося, а сталося те, що є звичним у добу «дикої» приватизації. «У неділю, проїжджаючи повз фабрику, я почув шум різаків, відразу зрозумів, що відбувається щось недобре, — розповідає колишній керівник фабрики Сергій Манжос. — Адже територія фабрики не охоронялася, а металу там — на сотні тисяч гривень. Я викликав міліцію і з нею зайшов до цеху. Виявилося, що там орудували парубки, які пояснили, що розпилювати метал їх найняв якийсь бригадир. Працювали вони вже другий день, за цей час встигли порізати всі верстати». Приміщення за допомогою міліції опечатали, але тепер від фабрики практично залишилися стіни, а її устаткування відновити неможливо. Місцева влада не відкидає, що демонтувати устаткування вирішив сам власник підприємства, який перебуває в Києві. «Не виключено, що люди з «болгарками» були його представниками, — вважає голова Петриківської райдержадміністрації Володимир Муха. — Зараз міліція на всьому знається. Але хочу зазначити, що фабрику останніми роками здавали в оренду, вона не була пов’язана з петриківським розписом».

«Фабрика «Дружба» була заснована в Петриківці понад півстоліття тому — 1958 року, — розповідає народний художник Андрій Пікуш. — На ній робили дерев’яний посуд і предмети побуту під розпис, а продукція продавалася в сувенірних лавках по всій Україні й далеко за її межами — в десятках країн. Надалі Міністерство місцевої промисловості, якому підпорядковувалося майже тридцять підприємств із народними промислами, було перетворене на ВАТ «Укрхудожпром». Доля цієї структури, що розташована в Києві, не зовсім зрозуміла, а для нашої фабрики всі ці реорганізації закінчилися колапсом. Майже десятиліття вона фактично не працює, а територія позаростала бур’янами». Місцеві мешканці журяться, адже підприємство забезпечувало роботою кілька сотень людей, воно ще могло б існувати, якби держава не розпорядилась народним майном «по-хазяйськи».

І хоча по-варварськи знищену фабрику шкода, але А. Пікуш вважає, що її зруйнування зовсім не означає кінець петриківського живопису. За радянських часів на фабриці гнали масовий асортимент, розповідає він, а тарілки й скриньки пресували з тирси, що для народних умільців зовсім нетрадиційно. «Нам вдалося зберегти петриківський живопис в основному завдяки тому, що ще двадцять років тому ми створили Центр народного мистецтва «Петриківський розпис», — згадує художник. — Це було перше в Україні об’єднання народних майстрів, які стали співвласниками підприємства, його колективними власниками.»

Зараз у центрі працює близько 40 митців, які роблять виключно авторські роботи з неповторним та оригінальним орнаментом. «Ми вижили в найважчі роки, всупереч всім законам фізики, — каже А. Пікуш. — Працювали інколи на голому ентузіазмі й надголодь, але тепер ми твердо стоїмо на ногах, живемо без боргів і справно сплачуємо податки. З нами співпрацюють і майстри, зареєстровані як приватні підприємці, а також пенсіонери-надомники. Словом, народне мистецтво в Петриківці не вмерло і, можу вас запевнити, не вмре, а й надалі існуватиме й розвиватиметься».

...У Києві діє не так давно оздоблений петриківським розписом Свято-Юріївський храм. Його за кілька тижнів розписали художниці з села Петриківка Галина Назаренко та Ірина Кібець. Ця церква — перша, розписана в такому стилі й знаходиться на Михайлівській площі за готелем «Інтерконтиненталь». Ні настоятель храму ні самі художниці схожої оздоби релігійної установи раніше не бачили, хоча й кажуть, історично рослинними орнаментами свої церкви розмальовували ще козаки, а також ними розписували культові споруди митці багатьох релігій світу.

— Петриківка — це наша українська відповідь будь-яким релігійним орнаментам, що існують у світі. Нема такої релігії, де б рослинні мотиви не використовувалися в орнаментах. Подивіться, які квіти з каміння роблять вірмени; які красиві орнаменти з рослинними мотивами роблять юдеї; яка краса твориться в орнаментах ісламу. Петриківка — це наш погляд на псалом «дивні діла твої, Господи, все в премудрості сотворив єси». Тобто маленька квітка може свідчити про велику красу та мудрість Божу, — каже отець Сергій Станкевич, настоятель Свято-Юріївського храму (КП).

За словами духовного наставника, розписування храму відбувалося не на власний смак художниць, а відповідно до певних християнських звичаїв, де кожен знак і колір мають свої значення. Наприклад, символ Христа — це троянда, символ Богородиці — лілея. Виноград же — це ціла «історія» про те, яким має бути життя людини (адже в Біблії не в одній притчі виноград використовується в певному символічному значенні). Те ж саме стосується кольорів, які використовуються на іконах. За словами Отця Сергія, будь-яке оздоблення храму — прикраса не естетичного порядку, а специфічна молитва.

КОМЕНТАР

Наталка РИБАК, заслужений майстер народної творчості України, член Спілки народних майстрів України:

— Аналогів петриківки у світі немає. Це старовинний орнамент, який був дуже популярним ще за часів Богдана Хмельницького: тоді з Росії в Україну часто приїжджали купувати розписані скрині. Саме ж село Петриківка ніколи не було під панщиною. Нині ж воно є найбільшим центром мистецтв в Україні. Якщо говорити про фабрику «Дружба» (де вироби мали тисячні тиражі), то життя на ній не закінчується. У нас є центр народного мистецтва, де я працюю, і все тут рухається, живе і продовжується. Кожен наш майстер має свій стиль, і дуже часто вироби робляться тільки в одному екземплярі. Якщо ж вироби й тиражуються, то дуже «коротенько».

Раніше малювали і печі, і скрині, і сіялки, і віялки , і стіни. А зараз ми розписуємо речі, якими можна користуватися. Я їздила по Україні, була в Японії й Канаді, і скрізь одне і те ж: якщо художник продає невеличкі листівочки, то люди із задоволенням купують, але якщо митець починає розмальовувати виріб, то в будь-якій країні відразу утворюється черга за листівочкою, яка малюється зараз. Адже дуже цікаво подивитися, як виріб оформляється то пензликом, то сірничком, то загостреною паличкою. Самі інструменти не можна придумати раз і назавжди.

Технологія, за якою ми працюємо, передавалася з покоління в покоління, і кожне або втрачало щось, або щось додавало своє. Якби були кращі закони, воно б краще розвивалося (я маю на увазі податки, які з нас стягуються). Адже спостерігаємо дорожнечу і на фарби, і на лаки, і на енергоносії. Було би ліпше, якби держава повернулася до нас обличчям, все ж таки петриківка — це унікальне явище. Але, на жаль, виходить, що все тримається на нашому терпінні. У багатьох країнах світу народні ремесла, подібні до нашого, в основному зберігаються в музеях. А в нас і петриківка, і багато інших ремесел — живі, але за такого ставлення держави петриківка не довго існуватиме.