Там, де Володимирська перетинає Жилянську, знаходиться чотириповерховий, зведений ще до революції будинок під номером 84. На стіні — меморіальна дошка: «У цьому будинку під час Вітчизняної війни діяла конспіративна явка Залізничного підпільного райкому партії». З літа 1942 року вся підпільна робота в місті замикалася саме на цю явку. Тут збирався третій за рахунком і останній підпільний міськком.

У цьому будинку досі живе господиня явочної квартири, що стала останнім штабом київського підпілля, Ольга Мойсеївна Світлична.

За традицією напередодні свята — Дня визволення Києва — у неї в гостях зібралися подруги воєнних років — Олександра Павлівна Бойко і Валентина Тимофіївна Шубіна. І, незважаючи на поганеньке самопочуття — все ж таки 88 років, — Ольга Мойсеївна рада гостям, тепло і зворушливо приймає своїх «милих дівчат». Прихід на явочну квартиру кореспондента «Дня» ветерани зустріли зі схваленням: «Молодь нас нечасто жалує...»

А скільки людей тут збиралося ще зовсім недавно! Спогади, сльози... Люди йдуть. Їх — найближчих і найдорожчих — із кожним роком стає все менше. Не так вже й давно не стало Броніслави Петрушко, котра очолила роботу підпільного міськкому після того, як влітку 1942 року гітлерівці заарештували і стратили багатьох підпільників.

...Залишитися в захопленому німцями Києві — дружині військового льотчика, єврейці, та ще й з двома маленькими дітьми на руках — вже було справжнім вчинком. До того ж, у Ольги Світличної не було в Києві ані друзів, ані знайомих. Напередодні війни вона з дітлахами жила в авіамістечку на Солом'янці, а чоловік Василь у цей час здавав вступні іспити до військової академії в Москві.

Евакуюватися разом з іншими сім'ями військових льотчиків вона не захотіла — не вірилося, що німці візьмуть Київ. Коли ж місто було захоплене ворогом, довелося їй вийти зі своїми дітлахами на вулицю й назватися «погорілицею». Завдяки чому вдалося знайти дах над головою — у цьому ж будинку, де на першому поверсі жив сам голова Ярославської управи міста, а по сусідству — поліцай.

Як прогодувати дітей? Після того як закінчилися речі, придатні для обміну на продукти, Ольга взялася пекти пиріжки, булочки, солодощі й торгувати ними на Євбазі, що на місці нинішньої площі Перемоги.

На базарі молода жінка вслухалася в розмови, намагалася зрозуміти, що робиться в місті — ніяк не хотілося вірити в те, що люди змирилися з «новою владою». Згодом з'явилися знайомі, вдалося на час торгівлі прилаштувати дітей у хороші руки. Однією з подруг Ольги стала Броніслава Петрушко, яка за підробними документами також звалася Ольгою. Через деякий час між жінками відбулася серйозна розмова. Броніслава запропонувала Ользі влаштувати в неї явочну квартиру Залізничного райкому. Світлична відразу погодилася.

Життя змінилося: з ранку — на базар, увечері — приймати «гостей». Так не просто приймати, а всіх нагодувати, кому зробити перев'язку, кому допомогти з одягом. Тут же підпільники писали листівки, зберігали зброю, ховали втікачів з полону і концтаборів. Коли ж переривався зв'язок з партизанами, Ользі доводилося брати дітей і з якоюсь легендою йти на лівий берег — «на контакт»...

З наближенням радянських військ все більше радості й надії несли підпільникам зведення «Совінформбюро». Влітку 1943 року всі вищі гітлерівські чини, а також служби СД і гестапо покинули Київ. У місті залишалися тільки частини польової жандармерії та військової розвідки. В цих підрозділах на німців працювало багато поліцаїв. Вони-то, боячись за своє життя і прагнучи вислужитись, і влаштували напослідок жорстоку травлю київських підпільників. Один за іншим посипалися арешти. Поліцаї обходили будинки, оточуючи цілі квартали, хапаючи всіх підряд. А наприкінці жовтня, коли наші війська підходили вже до Дніпра, нишпоркам удалось-таки вислідити й заарештувати «двох Ольг».

Той холодний мокрий жовтневий вечір, коли поліцаї прийшли забирати Ольгу і Броню, Олександра Павлівна Бойко досі пам'ятає в усіх найдрібніших подробицях. Здалеку помітивши біля під'їзду чорну машину жандармерії, вона зачаїлася у дворі навпроти.

— Броня кричала на всю вулицю, коли поліцаї вивели її з дому, — згадує Олександра Павлівна. — Вона виривалася й навіть намагалася бігти. Своїм криком вона врятувала всіх, хто в цей час iшов на явку, а також товаришів, які сховалися в іншій квартирі цього ж дому.

Олександру Бойко, яка до війни працювала в фінвідділі Ленінського райвиконкому, на квартиру до Ольги Світличної вперше привела її довоєнна подруга Зіна Мироненко. Вона й представила Шуру Бойко Броніславі Петрушко.

Олександра Павлівна сміється, згадуючи про це:

— Петрушко поглянула на мене і говорить Зіні: «А це ще що за фіфочку ти привела?» Я дуже хвилювалася перед цією зустріччю, тому зробила зачіску і вдягла свою найкращу сукню і туфлі...

Так Шурочка Бойко стала підпільницею. Працювала вона на залізниці, розповсюджувала листівки, виконувала різні завдання...

Разом з Петрушко заарештували й Ольгу Світличну; добре, що діти в цей час були у людей. Сама вона чудом залишилася живою: фашистам вже просто ніколи було розстріляти всіх заарештованих.

А Броніславі Петрушко на другий день вдалося втекти з-під арешту, її вже точно не помилували б. Крізь кватирку, під носом у охорони, вона вибралася на вулицю і сховалася у добре знайомих київських провулках. Смілива жінка ховалася в надійних підпільників, які жили неподалік будівлі «Абверштелле», на бульварі Шевченка, — у подружжя Тамари Підлісної та Олександра Кривця. До вечора наступного дня Олександр Кривець разом з двома молодими дівчатами-підпільницями вивіз Броніславу на «полуторці» до села під Васильків, де жили батьки Георгія Шубіна — керівника підпільної організації київського трамвайного управління. Однією з супроводжуючих була дружина Шубіна — Валя.

Ось як вона сама згадує про це:

— На виїзді з міста нашу машину зупинили фашисти. Поки Саша Кривець пред'являв документи, ми з Оленою Заніною вискочили з машини й почали співати, танцювати, посилати німцям поцілунки рукою, загалом — робили все, щоб якось відвернути їхню увагу від машини. А Броня, закутана в різне ганчір'я, лежала в кузові. Все обійшлося благополучно. А через тиждень усі разом поверталися до звільненого Києва.

П'ятдесят п'ять років опісля сидять у своїй колишній конспіративній квартирі три тендітні жінки і згадують роки окупації...

Свого часу вони врятували десятки людей від загибелі. Вони сьогодні навіть не пам'ятають, скількох дітей, скільки хлопців і дівчат за допомогою підробних документів уберегли від вивезення до Німеччини, щоразу ставлячи на карту свої молоді життя.

Для нас, кому сьогодні приблизно стільки ж років, скільки було підпільникам у роки окупації, по-новому звучали буденні для цих чудових київських стариків слова:

— Ми були молоді, зухвалі, любили життя, любили Батьківщину. І заради перемоги — Київ — НАШЕ МІСТО! — йшли на все, абсолютно не думаючи про небезпеки... Зараз це все вам важко собі уявити...

№213 06.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»