По кому подзвін?
Завтра, 15 лютого, в Берліні прозвучить молитва. За гетьмана Мазепу та українське кіно.
Світова прем’єра фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» відбудеться в рамках Берлінського міжнародного кінофестивалю. Здається, більше за всіх на подію очікують акредитовані тут московські критики та журналісти. «Ну що, битимемося?» — спитав у мене один із них і зайняв бойову позу (натяк на протистояння Мазепи й Петра). «Невже в Іллєнка щось вийшло?» — спитав інший і запитливо поглянув мені в очі. Не вірить, мабуть... Третій «зглянувся»: «Гаразд, нічого ж не залишається... Наші ж у фінал не пробилися. Уболіватимемо за Іллєнка». Замість цього я пообіцяв уболівати за російську збірну на світовому чемпіонаті з футболу.
Склад фіналістів берлінського кіночемпіонату викликає суперечливі почуття. Одних забагато — американців, звичайно ж (хоча при новому директорові Дітері Кеслику в конкурсі їх число поменшало), німців, що й зрозуміло (їх виділено в дві програми: «Німецьке кіно» і «Перспективи німецького кіно»), китайців з японцями. Останніх, як завше, напхали досить багато до «Форуму» і, треба віддати їм належне, кіно у них цікаве, захоплююче, сильне. З решти Азії — майже нічого. Африку також майже не репрезентовано — щось скисла. На весь континент два невеликі фільми в «Форумі». Ось Австралія виставилася гідно...
З колишнього соціалістичного табору також зовсім не густо. У «Панорамі» і в «Форумі» є російські, казахські, киргизькі і один молдовський фільм. У конкурсі — угорські «Спокуси» Золтана Команді. Історія про просунутого в суперсучасних технологіях юнака, який дивним чином поєднується з циганським шаманством, містикою. Від поляків — три, в тому числі часова документальна картина Анджея Вайди «Я згадую» про стосунки поляків і євреїв під час Другої світової війни. До речі, єврейська тема є й у фільмі «Пил» незнаного мені Міхала Боганіма, вродженого ізраїльтянина, про одеське єврейське товариство (картину позначено в каталозі як британсько-українську — он як!).
Зрозуміло, що досить багато французьких та британських картин, менше італійських, іспанських та шведських. Загалом, світове кіновиробництво зменшилося до розмірів буквально декількох країн — іншим доводиться в основному експортувати чуже. Здається, що вони з цього приводу не дуже й переймаються. Та й у виробляючих регіонах не рідко те, що робиться, фінансується американськими кінокомпаніями — тим же всюдисущим «Мірамаксом», наприклад. Прикуповує помаленьку! Геть усе! Україну, окрім Штатів, що об’єдналися в боротьбі за світове кінопанування, бере в оборот Росія. Але якщо ми не хочемо вкладати гроші в кіно, то будуть інші. Що там говорити, на Берлінському кіноринку в черговий раз нас не було. Малий обсяг виробництва — не аргумент. У прибалтів він ще менший, а прилавок свій обладнали. Нашого «Мазепу» розмістили на своєму стенді поляки, й від цього в черговий раз було соромно за всіх нас.
Багато що сьогодні в кіно залежить від техніки, технології. Ось навіть старі фільми тепер реконструюють, переводять у сучасний формат — за звуком, зображенням. А Мілош Форман запропонував до того ж авторську версію свого «Амадеуса». «Повернув» у нього близько 20 хвилин, колись видалених на прохання продюсерів. Я вирішив був подивитися хвилин зо тридцять і піти, але так і залишився до кінця тригодинного сеансу: картина, як і раніше, тримає.
Вразила робота британця Річарда Ейра «Айріс». Найдосвідченіший театральний і кінорежисер в історії відомої письменниці Айріс Мердок вміло використовує блискучих акторів Джуді Денч, Джима Вродбента, Гейт Вінслент та багатий арсенал виразних засобів: рівнобіжний монтаж, крупний план, несподівані стики, шумові ефекти. До речі, найвища якість плівки і величезний екран дозволяють по-новому оцінити можливості крупного плану. Це майже атракціон — всі ці подробиці тілесної карти, вигини шиї, рук, стегон... А якщо ще до цього додати, як у тому ж «Айрісі», дивовижно ретельно виписану історію особистості, то й виходить деякий космос окремо взятої людини. І тому таке гірке, таке нестерпне видовище її розпаду й загибелі.
Смертей у фестивальних фільмах багато, хоча не завжди ставлення до них належне. «Вісім жінок» француза Франсуа Озона пропонують оглянути труп чоловіка, навколо якого особи жіночої статі влаштовують «цирк на дроті». Знамениті акторки Катрін Деньов, Ізабель Юппер, Еммануель Беар, Фанні Ардан, Даніель Дар’є чого тільки не виробляють: співають, п’ють, танцюють, навіть намагаються покохати одна одну в рожевому світлі (в одному з епізодів Ардан і Деньов катаються підлогою, і лише поява публіки вгамовує їх запал). Не знаю, чи бачив Озон «Другорядних людей» нашої Кіри Муратової, але за стилістикою дещо збігається. Хоча тут тобі просто театр — у фіналі актори навіть виходять на поклін.
Попереду ще декілька фестивальних днів. Чекаємо на «Ранок понеділка» Отара Іоселіані, «Амінь» Коста-Гаураса, новий фільм Іштвана Сабо «Приймаючи чиюсь сторону». А ще триває ретроспектива 60-х років (ті ж Сабо, Форман, Міклош Янчо, Олександр Клюге, Марлен Хуцієв, Карлос Саура, Віра Хітилова, Андрій Тарковський...), ну і подібне. Хоча фініш близько — закриття Берлінале увечері в неділю.
