ПОДАРУЙ КНИГУ! АКЦIЯ «Дня»
На батьківщині Сковороди згоріла бібліотека з 50 тисяч книг
Це сталося кілька місяців тому. Ніхто про це не чув. І я також, бо життя на двадцять років відлучило від тих місць, де в дитинстві траплялося заблукати в непролазних хащах ромашок на галявинах вогкого лісу, під котрим текла ріка Многа, в яку боязко було навіть руку опустити — такі зубаті там сиділи в засідці многії щуки. Тут народився мій батько, і цей аргумент переважував решту в переліку доводів, чому це місце варто любити. Але Чорнухи на Полтавщині — це те місце, де рівно 280 років тому восени народився мандрівний філософ Григорій Сковорода, що, як пише Велика енциклопедія Кирила і Мефодія, «продовжував традиції демократичної української культури», а також «знаменував собою розумове пробудження українського суспільства кінця 18-го століття».
У Чорнухах була велика бібліотека імені, звісно ж, Сковороди. А також, хоч до Чорнух від Києва години три на авто, у людей тут так мало інформаційних зв’язків зі світом, що ніхто й не чув про те, як всю ніч у старій бібліотеці горіло і як тільки перший чоловік, що вийшов на світанку на риболовлю, помітив у вікнах полум’я. Рятувати вже не було чого. Хто винуватий — не знають. Говорять, що перед виборами до парламенту там був штаб якоїсь партії, і то, мовляв, «політика»… Але це ніхто не довів, а тому такі розмови просто означають ставлення громадян до тих, кого вони тяжко не люблять, а потім все одно вибирають, бо такі ми є… А отже, швидше за все, винна стара проводка, яку перемкнуло, й вона знищила останній шанс контакту місцевих людей з культурою, наукою й «розумовим пробудженням» українського суспільства, хоча б 18-го століття…
Уявити собі згарище з 50 тисяч книг… Коли в країні таке стається, вона має заплакати… Країні треба про це сказати. І я кажу. Країно! Колишня територіє найбільш читаючого люду! Теперішня територіє мрійників про те, щоб наші діти виросли не на мультиках про виродків і не на кіно про «розбірки».
Сталося велике горе! Мені про нього написала колишня вчителька, моя тьотя-пенсіонерка, яка залишила велике промислове місто й поїхала жити в край, де бродив Сковорода. Ось так написала: «Телевізор дивимося мало. Краще читати. Правда, читати тепер нічого, крім свого, бо наша чорнухинська бібліотека згоріла. Вважай, що наш район залишився без голови. Бібліотека була дуже багата, але загинуло все. Ми плакали. Люди несуть книги з дому, привозять з міст, коли приїжджають у гості. Я теж трохи віднесла зі своєї невеликої бібліотечки.
Газети читаємо найчастіше старі, які нам привозять iз Києва сусіди. Нічого читати! Просто голод!...»
Це слова, що, здається, написані мали б бути в якомусь іншому, вже пережитому, десятилітті. І з цього приводу можна було б зараз вилити каністру звичних українських сліз. Але, оскільки це сталося все ж сьогодні, то ми можемо вчинити інакше — ми можемо просто взяти і об’єднатися, як це звичайно роблять вільні громадяни, і назбирати книг — і відновити бібліотеку у святому місці. Бо не можна допустити, щоб у місці, звідки вийшов у мандри філософ, якого «світ ловив і не впіймав», не було більше бібліотеки. Бо в місці, де народився той, хто знаменував собою «розумове пробудження» і «українську демократію», не може бути так, щоб його нащадки дозволяли собі не почуватися вільними — а бідними й убогими.
Ті книги, що згоріли, я пам’ятаю, мали жовті сторінки, що часом пахли ваніллю, часом листям, чи старістю, чи цукерками — залежало, хто читав і в якому поколінні. Вони мали товсті гарні палітурки й чудові малюнки. Згоріли енциклопедії і словники, підручники й література з математики, фізики, хімії, згоріла історія і чудова класика, вірші і проза. Згоріли дитячі казки — тих часів, добрі й героїчні, свої, згорів Котигорошко, хоч ніби не міг, і добро тимчасово перестало перемагати зло.
Ми можемо зробити все просто — назбирати всього цього добра й поділитися: послати в Чорнухи. Це справді дуже просто! Наприклад, я подзвонила у видавництво «Факт» до Леоніда Фінкельштейна, і він так і сказав: простішого нічого немає, ми надсилаємо по примірнику всіх книг, які тільки виходять друком у нашому видавництві, і це навіть не обговорюється. Так сказав чоловік, який знає, що коштує книга, а головне — яка її цінність, бо це не одне і те ж. Я хочу додати, що ми повинні запам’ятати його ім’я, бо імена людей, які вміють будувати й творити на місці, де було згарище, варто пам’ятати українцям, які вважають сьогоднішній день неможливим для життя.
Я також знаю, які є добрі і великосерді серед нас люди, бо після кожної програми дивуюся, скільки добра пропонують її героям досі зовсім незнайомі люди. Вони можуть об’єднатися в такий віртуальний колектив, що його не назвеш народом, бо народ, як відомо, у нас затурканий і покірний біді, але — уявіть собі, новим українським суспільством. Його не треба проголошувати й визначати, за яку він партію. Це просто справжні, просто нормальні люди, народжені в свободі. І для таких це справжня скорбота — поминання 50 тисяч загиблих книг...
Отож, наша з «Днем» ідея:
Ми закликаємо видавництва, бібліотеки, продавців книг, авторів книг, звичайних громадян подарувати Чорнухам свої книги. Імена всіх, хто це зробить, ми будемо оголошувати — не заради слави, а щоб усі знали добрих людей по імені й шанували, й знали, кому першому помогти, як їм щось знадобиться. Книг погоріла бібліотека може прийняти стільки, скільки лиш буде наша ласка їм надіслати. Останні роки вона не мала практично нічого з написаного сучасними письменниками, і таке враження, що епоха зупинилася в тім часі, коли ми вважалися найпершими читачами в світі.
Ми будемо координувати цей негучний рух по врятуванню бібліотеки, і тому просимо дзвонити й писати нам так:
Ольга Герасим’юк — ( 044) 490-76-70; Київ, Мельникова, 42, канал «1+1»; «День» — (044) 414-91-26 (відділ ЗМІ та громадської думки); 04212, Київ, вул. Маршала Тимошенка, 2л; бібліотека імені Сковороди — Полтавська область, смт Чорнухи, вул. Леніна, 30, відділ культури райдержадміністрації.
Або розрахунковий рахунок, на який можна переказати грошову допомогу: р/р 25424200371 Полтава-банк Чорнухи МФО 331489 код 02229988
