Подзвін Бабиного Яру

Трагедія Бабиного Яру коротка і страшна: 65 років тому за два дні — 29 — 30 вересня 1941 року — фашисти закатували тут майже 32 тисячі безвинних жертв. Через півтора тижні сюди були зігнані наступні тисячі чоловіків, жінок, старих та дітей, і все повторилося знову.

Гітлерівська машина геноциду пожинала свої страшні плоди не лише в Україні. В десятки концтаборів на території усієї Європи один за одним йшли ешелони з приреченими на мученицьку смерть. Але саме в Києві нацизм зважився на злочин, який змусив людство здригнутися.

Я знаю багатьох ветеранів-фронтовиків, які не один раз бачили звірства фашистів. Деякі з них пройшли через Дарницький концентраційний табір, де загинуло близько 68 тисяч радянських громадян. Але навіть вони визнають, що історія Бабиного Яру — це історія пекла на землі.

Бабин Яр — це наш спільний біль. Тут розстрілювали і матросів Дніпровської флотилії, і комуністів-підпільників, і просто випадкових перехожих, які потрапляли в облаву. Тут загинула прекрасна поетеса, вірна дочка українського народу Олена Теліга.

І все ж — найбільший біль Бабиного Яру — це біль єврейського народу. Бабин Яр і Голокост — це складові одного ряду, одного виміру і однієї величини. Це один подзвін — трагічний і величний водночас. Про що він нагадує, як не про мільйони жертв расової теорії гітлеризму, згідно з якою цілому народу було призначено щезнути з лиця землі?

Бабин Яр нагадує і попереджає про те, що, на перший погляд, малоймовірне може дуже швидко набути реальних зловісних форм і що нехтувати уроками історії неприпустимо.

Перебуваючи за межами України, я завжди наголошую: наша держава — приклад того, що так зване національне питання може існувати в суто теоретичному визначенні. Протягом усієї новітньої історії України з дня проголошення її незалежності ми абсолютно свідомо працювали над збереженням міжнаціонального миру. Саме тому в Україні не було серйозних проявів расової дискримінації чи міжнаціональних конфліктів.

Толерантність і повага українців до традицій та культури інших націй, іншого віросповідання, іншого світоглядного сприйняття — це колосальне надбання, дароване нам Богом і пронесене народом через віки.

Інша річ, що зіграти на національних почуттях намагаються деякі політики, які вважають, що ця тема ідеально годиться для публічних розмірковувань про спрямовуючу роль «генетичних» українців у становленні нашої державності. Час від часу такі пасажі можна почути навіть з екранів телевізорів.

Український уряд надає важливого значення забезпеченню прав національних меншин, в тому числі і єврейської громади. Частина заходів, спрямованих на збереження її традицій та культурних надбань, фінансується з державного бюджету. Такі ж підходи застосовуються і до інших громад — татарської, гагаузької, польської... В основі нашої політики у цих питаннях лежить тверде переконання у тому, що попри відсутність якихось серйозних проблем у сфері національних відносин, їх не можна випускати з поля зору.

Національні відносини, рівно ж як і питання мови та культурної спадщини — проблема надзвичайно делікатна та чутлива. Використані як інструменти у політичній боротьбі, вони можуть мати абсолютно неочікуваний резонанс, набути характеру некерованої ланцюгової реакції, вивільнюючи масу енергії, яку вже нічим буде зупинити.

Уряд розглядає питання міжнаціональної злагоди як невід’ємну складову національної безпеки, не менш важливу, ніж енергетична, чи, скажімо, екологічна складові.

В основі нашої політики лежить глибоке переконання у тому, що жодна з національних меншин, незалежно від її чисельності, не повинна відчувати себе на українській землі небажаною гостею. Гасла на кшталт: «Свій до свого по своє», — це не з нашої програми і не з нашої ідеології.

Безумовно, існує проблема недофінансування програм уряду на цьому напрямку. Обравши шлях в об’єднану Європу, де національні меншини на території держав-членів ЄС перебувають під особливою опікою влади, ми поки що не можемо похвалитися тим, що в бюджеті ці питання передбачені у повній мірі. Тим не менше, ми намагаємося знаходити кошти на підтримку відповідних освітніх програм, випуск друкованих видань національних товариств, організацію фестивалів культури, сприяння у підтримці контактів iз історичною батьківщиною.

Враховуючи, що наш уряд вбачає своїм першочерговим завданням забезпечення прискореного розвитку економіки, ми очікуємо, що формуючи державний бюджет на 2008 рік, ми зможемо виділяти на вказані потреби вже значно більші кошти, наближаючись таким чином до норм та стандартів ЄС.

У цьому контексті вкрай важливим залишається і мовне питання. На жаль, будучи історично поділеним на дві частини, українське суспільство все ще не може подолати розкол, який виник в результаті нерозуміння, або небажання окремих політиків, зрозуміти об’єктивність існування цього явища. Таким чином, виникла парадоксальна ситуація, коли реально послуговуючись при спілкуванні двома мовами, частина політикуму відмовляється визнати право російської мови функціонувати на рівні, який задовольнив би мільйони мешканців південно-східних регіонів. Однак і у цьому питанні спостерігається певний прогрес. Будучи політиками відповідальними, ми йдемо на достатньо просунуті компроміси, які знімають гостроту протистояння, перетворюючи зазначену проблему у предмет широкої суспільної дискусії. Саме на цьому шляху ми очікуємо досягти остаточного порозуміння, так само як досягли його, підписуючи Універсал національної єдності.

Ми говоримо про це у переддень відзначення 65-ї річниці Бабиного Яру невипадково. Історія вчить, що великі трагедії розпочиналися з речей, на перший погляд, дрібних і малозначущих — привабливих утопій, політичних спекуляцій, популістських загравань iз націоналістами. З’являлися вожді, які вказували ворога, що стояв на перешкоді просування до загального благоденства та добробуту.

Бабин Яр виник не на порожньому місці. Його предтечею були перші мітинги націонал-соціалістів, перші випадки потурання темним силам, які дрімали в німецькому суспільстві, очікуючи на день і годину, коли їм буде дозволено виповзти з небуття.

Ми повинні розповідати про Бабин Яр молодому поколінню, яке, на щастя, не знає лихоліть війни. Слід ширше знайомити молодь з матеріалами Дармштадського процесу, на якому судили учасників розстрілів у Бабиному Яру. Ми повинні знаходити слова, які викликатимуть у молоді не лише цікавість, а й жах та сором, зміцнюватимуть віру у свої сили та любов до ближнього, посилюватимуть почуття патріотизму та поваги до інших народів.

Правда про Бабин Яр звучить, як виклик самому життю. Вона страшна не лише кількістю крові невинно убієнних, але й спробами замовчати цю трагедію. Але це наша історія, ми не маємо права її редагувати, а тому про Бабин Яр слід знати. Щоб ще через 65 років наші нащадки стояли біля монумента жертвам цієї трагедії з такою ж задумою, з якою стоїмо на цьому місці ми.