Поiменно...

27 мільйонів радянських громадян загинули, з них 8 мільйонів — українці. Ще сотні тисяч вважаються зниклими безвісти. Так закінчилася для значної частини СРСР Велика Вітчизняна або, як уточнюють історики, Друга світова війна. Сьогодні в Україні вже п’ятий рік поспіль відзначатимуть день скорботи і пам’яті її жертв.

Скільки залишилося невідомих солдатiв? Хто зараз займається їхніми пошуками, і як у даному випадку поводиться держава? У цьому спробував розібратися «День». Звісно ж, скільки точно людей пропало безвісти — не знає ніхто — ні на території колишнього Союзу, ні в Німеччині, ані в інших країнах-учасницях війни. Як розповідає доктор історичних наук Олександр Лисенко, відносно точними можна назвати лише дані про загиблих високих чинів. Рядових же, що покояться в братських могилах, можливо, ніхто і ніколи не порахує: опитування жителів — неточні, дані сільрад — приблизні... Не вдається навіть зібрати вичерпну інформацію від структур, які ведуть облік сімей, що втратили когось в роки війни.

Проте, якщо об’єктивно, то цим, по суті, в Україні мало хто займається — в основному громадські організації. Вченим, наприклад, при всьому їхньому бажанні вести польові дослідження не дозволяється. Потрібні молоді і завзяті, які б виїжджали на визначену експертами місцевість, вели майже все літо розкопки і ділилися б інформацією з істориками. Такі є, але тепер кожний працює, що називається, за власною програмою. Наприклад, зі слів О. Лисенка, одна організація займається лише пошуком українських підпільників, інша — напівнаукова-напівлюбительська — «військовими» дослідженнями морського дна... Словом, від тієї цілеспрямованої і скоординованої роботи, яка велася піонерами-комсомольцями в радянські часи, практично нічого не залишилося. Сучасні історики вважають, що в ній було багато «мінусів» — наприклад, відбувався пошук лише радянських солдатiв, що з наукової точки зору є не зовсім коректним. Крім того, була і негласна рознарядка — «зменшити кількість жертв», що також не найкращим чином відбивало істину. Але з іншого боку, державна політика, пов’язана з Великою Вітчизняною, дозволяла фінансувати пошуки. А тематичні музеї, створені при кожний школі, вже з перших років навчання давали дітям хоч і спотворене ідеологією, але ж уявлення про те, що сталося в 1939—1945 роках.

ПІЛЬГ ПОЗБАВЛЕНІ

Сьогодні, на думку голови правління київського міського та обласного патріотичного клубу «Пошук» Василя Рябчука, українська молодь уже слабо орієнтується в тих подіях. Майже не залишилося «живими» і вищезгадуваних музеїв. Але навіть не це головне: зі слів В. Рябчука, нині жодна посадова особа не курирує і не контролює пошукові роботи невідомих солдатiв. «Тепер це тільки наша справа, ентузіастів, які вважають за свій обов’язок знайти і з почестями поховати тіла товаришів», — зітхає голова правління «Пошуку». У штаті організації, яка з 1979 року знайшла і встановила особи більш ніж 29 тисяч солдатiв, сьогодні — 14 ветеранів. З них лише шестеро отримують за свою працю винагороду. Від 40 до 100 гривень у місяць (!). Згідно із Законом про ветеранів, їхні організації звільняються від сплати комунальних послуг, а також їм безкоштовно надається приміщення. Але незважаючи на численні прохання — письмові та усні — до мера Києва «Пошук» пільг позбавлений.

Проте всім, хто звертається до організації з проханням розшукати зниклих безвісти родичів, тут намагаються допомогти. При тому, що останнім часом таких заявок надходить усе більша кількість. Щорічно експедиція, до якої все ж вдається залучити студентів і старших школярів, знаходить від 18 до 40 останків загиблих. Зі слів В. Рябчука, експедиторів попередньо ретельно інструктують. Щоб уникнути непорозумінь з правоохоронцями, на кожного оформляється купа документації, в якій чітко вказаний час і місце проведення розкопок. Для встановлення особи результати експедицій відправляються до архівів, а потім, якщо, звичайно, посприяє місцева влада, організовується перепоховання. Роботи, правда, ускладнюються деякими традиціями. Наприклад, у радянських солдатiв існувало повір’я: медальйон на шиї — вірна прикмета швидкої загибелі. Тому від них солдати прагнули негайно позбутися, хоч сьогодні медальйони могли б стати непоганими «зачіпками». Не кажучи вже про те, що, наприклад, у Німеччині, за словами істориків, навіть під час війни до поховань ставилися більш трепетно.

У той же час результати роботи українських пошуковиків, як то кажуть, наявні. Зі слів керівника пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України» Романа Вишневського, вже закінчена перша частина найбільшого в цьому роді проекту кінця XX — початку XXI століть. Побачили світ 250 томів поіменного історико-меморіального серіалу, на сторінках якого увічнено понад шiсть мільйонів воїнів. Для цього попрацювали 1,5 мільйона добровільних помічників, а також співробітники архівів країн СНД і далекого зарубіжжя. Більше того, зі слів Р. Вишневського, зараз проводиться робота над комп’ютерною базою даних українців, якi загинули під час війни. І вже зараз кожний бажаючий може зазирнути на сайт, який так і називається poimenno.org.ua.

Доктор історичних наук Юрій Шаповал переконаний: зараз ми маємо унікальний шанс створити дійсно об’єктивну картину Великої Вітчизняної. Ще живі очевидці подій, але вже немає тієї ідеологічної зашореності, що була характерною за радянських часів. А значить, вважає Ю. Шаповал, пошуки невідомих солдатiв могли б стати реальною базою для примирення, про яке нині так багато і часто говорять політики.

«ЗНАЮ ЖИРНЕ МІСЦЕ. ПІДЕМО ПОКОПАЄМО»

Є у пошуковiй роботi й інший, неприємний бік. Про нього кореспонденту «Дня» розповів той, хто не захотів назватися — за зрозумілими мотивами — приватний колекціонер. Матеріальні реліквії війни більше цікавлять «чорних» археологів, ніж пошук невідомих солдат. Все це добро обмінюється або продається за символічною ціною знайомим «збирачам» (зауважимо, серед них і тим, для кого таке збирання — серйозне захоплення, а не спосіб «навару»). Або ж збувається спекулянтами людям, які в цьому, м’яко кажучи, нічого не розуміють, але вважають себе колекціонерами. За ціну, яка перевищує реальну в 3—5 разів. От, наприклад, класична ситуація, особливо поширена, як кажуть, в Севастополі. Нефахівцю пропонують: «Знаю «жирне» місце, пішли покопаємо». У процесі на місце копання підкидається, припустiмо, нагородний німецький перстень (зауважимо, що за оцінками фахівців, оригіналів на українському ринку практично не буває: або груба підробка, або ж точно виготовлена, але копія польського виробництва). «Перстень», що знайшовся, «неофіту» відразу пропонують купити. Зрозуміло, за ціною справжнього.

Ні в якому разі співрозмовник «Дня» не намагається стверджувати, що всі організації, які офіційно займаються пошуком невідомих солдатiв (на що, нагадаємо, треба отримати цілий «стос» дозволів), користуються своїм правом для того, щоб вести свій, так би мовити, бізнес. І в не «найчистіших» структурах, говорить він, є чесні люди, які взялися за подібний пошук за велінням серця. Але факти, як кажуть, є. Один із представників офіційної (підкреслимо!) регіональної організації, зі слів цього колекціонера, чесно признався: «Акції щодо перепоховань ми робимо більше для проформи». Прозвучить чорнушно, але насправді, за його ж зізнанням, його куди більше цікавлять золоті коронки з зубів, медальйони та ін. на тілах знайдених солдатiв. Керівник іншої, вельми поважної пошукової організації (колишній археолог і журналіст) отримуючи гроші за кожного німецького солдата, абсолютно не виявляв бажання, хай пробачить читач за брутальну цитату, «копати російських солдатiв». Тому що за це ніхто не платив. Чи варто говорити, що, оскільки деяких більше цікавить те, що на солдатові, ніж він сам, імена багатьох можуть залишитися безвісними?

«Копачі»-одинаки вважають, що їм потрібно дати спокій. І сумніваються у тому, що діяльність офіційних пошукових організацій хтось буде якимось чином контролювати. Причина? Багатозначна вказівка пальцем вгору: «там» також є колекціонери. Чому дати спокій? Тому що, зі слів співрозмовника «Дня», для колекціонерів подібні «археологічні розкопки» — рiч вельми нерентабельна, це більше для душі: одинаки або обмінюються реліквіями, або ж продають їх за символічною ціною. Своїм же. Спекулянтів, за його твердженням, обходять десятою дорогою. «Багато хто, знаючи, що в деяких селах більшість сидить без роботи, приїжджають туди і за символічну плату просять селян розкопати ту або іншу ділянку. Потім це перепродується втричі дорожче».

Для того, щоб поставити подібний «бізнес» на потік, треба мати позашляховик, аби долати чималі, по непрохідній місцевості, відстані — особливість такого пошуку в тому, що коли бої і відбувалися на певній місцевості, це ще не означає, що «результати» у вигляді знахідок будуть повсюди, де не копнеш. Плюс необхідність їздити, як мінімум, країною, як максимум — місцями всіх великих боїв за її межами. Лише «банальний» (але хороший, правда, за якістю) металошукач обійдеться в пiвтисячi—тисячу доларів.

Варто відзначити, що коли військова знахідка — не холодна або вогнепальна зброя, не боєприпаси, в Україні теоретично не покарають: все інше під дію кримінального кодексу не підпадає. У Росії ж при міліції вже створено відповідний підрозділ. У свій час правоохоронці, за словами нашого співрозмовника, звернули увагу на одного не зовсім адекватного збирача. Ця людина тільки за один сезон принесла додому близько 60 тиодиниць зброї. Стояло у нього під кріслом пластикове відерце, повне тротилу, на якому лежала зв’язка детонаторів від німецьких гранат. Гранати «збирач» просто складав в мішки з-під цукру. Коли цей арсенал було знайдено, стали особливо уважно придивлятися і до решти захоплених.

Варто, до речі, зауважити: багато з того, що спливає на ринку військових реліквій, — із запасників музеїв. Принаймні, так стверджує наш співрозмовник: «дивишся на стан речі і розумієш, що викопана вона була років двадцять— тридцять тому». Тому збирачі-одинаки, за його твердженням, можуть поділитися знахідками тільки з тими музеями, в чесності керівників яких вони не сумніваються.