Політ «горобчика»

Як рідко нині доводиться відчувати щирий захват і хвилююче замилування театральною виставою. Частіше виникає або душевна незручність, або стримане роздратування. І раптом! «Нечаянная радость» — якась вистава тішить зір, слух, смак, розум, хапає за душу й веде за собою в красу, мудрість, кудись у височінь натури...

Отак нова вистава київських франківців «Едіт Піаф. Життя в кредит» про легендарного французького співучого «горобчика» взяла глядацьке серце в теплі долоні, стисла його болем та захватом і відпустила в політ життя, лишивши по собі солодкий спомин. А як це сталося?

Дуже просто. Вдало склався зоряний творчий трикутник. Зірка поета-пісняра і драматурга Юрія Рибчинського давно і потужно сяє на небосхилі української, слов’янської (і не тільки) естради. А також в різних театральних сузір’ях. Його драматургію бачили сцени багатьох театрів. На його тексти співають Тамара Гвердцителі та Олександр Малінін, Філіп Кіркоров, Ольга Крюкова і Таїсія Повалій, Софія Ротару і Валерій Леонтьєв. Їх кладуть на музику Ігор Демарін, Геннадій Татарченко та інші. З-під його крила полетіли в успіх і славу Павло Зібров і Наталя Могилевська. І поет дуже любить творчість Едіт Піаф та місто Париж...

Зоряне дівча з рідкісним прізвищем Васалатій народилося в мальовничій глибинці Вінницької області десь чверть віку тому в музичних батьків. Дитина з переможним ім’ям Вікторія виросла в музиці. Вона здобула кілька перемог на міжнародних пісенних конкурсах, які відкрили їй двері до мистецького ВНЗ. А відомий шукач та протектор молодих талантів Юрій Рибчинський підхопив «зірочку» в своє могутнє та плідне магнітне поле.

Вікторія не тільки гарно співала своїм «меццо» тембру Піаф, але й творила мелодійну музику. Вірші Ю.Рибчинського і мелодії В.Васалатій cтворили цілий репертуар для метрів і «півметрів» української естради. Серед того і пісню про вуличну співачку, що мріє стати королевою шансону. Сама Вікторія її співала з великим успіхом на «Пісенному вернісажі», на «Пісні року»... І ось те «зернятко» проросло...

А «зірка» режисера, актора, драматурга, барда і просто митця ренесансного типу Ігоря Афанасьєва зійшла ще в аудиторіях Театрального інституту ім. І.Карпенка-Карого та за п’ятнадцять років не потьмяніла на Нью-йоркському небосхилі. Тепер світиться і за океаном, і в Москві, щоб з особливим теплом спалахувати час від часу в рідному Києві постановками неординарних вистав. Аж раптом у Москві випадково здибались Афоня (так ще з студентських років друзі називають Афанасьєва) і Юра (Рибчинський), з’ясувавши, що основа майбутнього мюзиклу про Піаф вже є і надихає обох. Як відомо, випадок — це продовження закономірності...

А далі флагман українського театру ім. І. Франка, що мав у своєму успішному доробку і «Конотопську відьму» (режисура І.Афанасьєва), і «Білу ворону» (текст Ю.Рибчинського), і «Енеїду», і модернізовану «Наталку Полтавку», а в своєму штаті співочу талановиту трупу, надав можливість зоряному трикутнику в короткий термін створити чудо... Розваги не чекайте. Тобто, вона є, але цей мюзикл не розважальний, а драматичний, глибоко філософський — за змістом і за формою.

Юрій Рибчинський поставив свою Едіт перед трагічним вибором — Біла леді (Смерть) хоче відібрати у Піаф голос, щоб привласнити цей геній. А якщо співачка його не віддасть, Смерть буде забирати у неї коханих. Тобто на численні любовні зв’язки французького «горобчика», які так охоче і ласо обсмоктують інші автори і театри, Рибчинський поглянув як на філософську категорію вибору між приватним щастям і служінням покликанню, що на висоті генія стає місією.

У текстах музичних монологів звучать прості, але глибокі сентенції. Вони сприймаються легко, а ранять глибоко, западаючи в серце. Тим більше, що звучать у талановитому емоційному драматичному виконанні Тетяни Міхіної або самої Вікторії Васалатій. Так-так, композитор тут грає центральний персонаж. Талановита людина часто талановита широко. Не маючи професійної акторської освіти, але попрацювавши з режисерами педагогічного хисту Ігорем Афанасьєвим і його колегою Валентином Козьменко-Делінде (він також і художник- постановник вистави), Вікторія відкрила в собі якості драматичної актриси — публічну свободу, партнерство, дієвість та вільне існування в межах певного характеру і запропонованих обставин.

Головною силою, що переслідує героїню, є Біла леді. Ця Смерть в елегантному виконанні Тетяни Олексенко жахливо красива і пристрасно холодна. Це справді — Снігова Королева людства. А вишукана Людмила Смородіна в цій ролі так жагуче прагне перемогти Піаф, що здається — у цій смерті надто багато життя.

Інші персонажі вистави є, практично, епізодами або функціями, дотичними до долі Едіт Піаф. Але з кожного актори- франківці ліплять виразний тип і характер. Рвучка, стрибуча (і цим теж схожа на пташку) сестра Едіт Симона (Ксенія Баша-Довженко або Анжеліка Савченко), віддана і жертовна. Великий теплий «ведмідь» папа Лепле, перший продюсер Піаф весь якийсь затишний (Лесь Задніпровський) і насмішкувато мужній (Олександр Логінов). Цинік-сибарит і милий авантюрист Гольдін, хазяїн престижного мюзик-хольного залу АВС (Володимир Нечепоренко). Схожий на торнадо Раймон Ассо, першовідкривач таланту Піаф (Олександр Форманчук), мати Едіт, радісна вагітна повія, у якої в животі дитя співає (Ольга Кондратюк), трепетний і ніжний солдат Луї Гассіон, батько Піаф (Вадим Полікарпов) та всі інші великі й маленькі персонажі — це маленькі діаманти в коштовній діадемі вистави.

Варто відмітити, що це видовище просякнуте і сильними почуттями, і гумором, і культурними алюзіями. Рефреном проходить через усю дію легко пізнавана постать легендарного сумно-іронічного міма, сучасника Піаф, Марселя Марсо (Андрій Водичев або Тарас Жирко) з великою сльозою на вибіленому обличчі та квіточкою або метеликом чи пташкою в руках. Біла леді в її чоловічого крою білому костюмі та капелюсі нагадує славетну Марлен Дітріх, таємничу зірку європейського кіно тих часів. Таких образних посилань у виставі чимало.

Тактовність авторів вистави виявилась і в тому, що у виставі нема жодної (!) пісні самої Піаф. Хіба що звучать ті вічні теми, які бриніли в душі і мистецтві легендарної співачки, а пізнавано конкретна лише одна з них — «Легіонер». Оскільки йдеться лише про початок життя співачки до її тріумфального дебюту в АВС, пісні, які Едіт співала на вулицях, нікому не відомі. Тож Рибчинський і Васалатій мали простір для фантазій. Це був простір Парижа, Франції, мелодійного шансону під акордеон, простір душі й долі «маленького горобчика» з великим серцем — Едіт Піаф.

Вистава і починається з акордеоніста, що чимчикує залом (видатний театральний музикант Володимир Гданський), награючи ліричну мелодію. Мелодійність — ось принцип і стиль музичного тексту вистави. Вікторія Васалатій виявилася видатною мелодисткою. Її мелодії запам’ятовуються, з ними ідеш із театру, їх хочеться наспівувати — це класичний шансон у сучасних інтонаціях. Мабуть, саме це зараз на часі. Усілякі хард-роки, репи, як на мене, несуть енергію руйнації, демонтажу і відчаю катастрофи. Вони цураються гумору і зневажають лірику. Їхні децибели відчаю не мають розвитку, це тупцювання на одному місці одного музичного акорду. Схоже на гопак на кістках, на руїнах, на попрання цінностей, що виявилися фальшивими, що зрадили сподівання. Така музика могутніми ритмами впливала лише на фізіологію людини, вступаючи в резонанс з її власними біоритмами і не зачіпаючи душу. Вона гучно і яскраво висловлювала епоху розвалу держав, економік, культур і моралі. І чимало досягла в цьому.

Та настають інші часи. З руїни помаленьку постає перспектива нового світу — гармонійного і духовного. Вікторія Васалатій його чує і оспівує. Її мелодії мають тяглість, вони розвиваються, сплітаються і розходяться, виринають і завершуються. Вони прості й наповнені. І їх дуже прикрасило і розвило тактовне аранжування Анатолія Карпенка.

До цієї глобальної гармонії, якої шукав світ усю свою історію, ще далеко. Та дорогу здолає прочанин. І франківці філософським мюзиклом «Едіт Піаф. Життя в кредит» роблять по цій дорозі свої творчі кроки.