Політекономія «помаранчевої революції»

Масштабні потрясіння українського суспільства, які відбулися за містичним збігом саме на тринадцятому році української незалежності, і отримали помітну і привабливу для багатьох назву «помаранчевої революції», поки фактично не стали, та й не могли стати предметом серйозних аналітичних оцінок. Маси не потребують осмислення своїх дій. Політиків, які ведуть за собою ці маси, не надихає на просторовий аналіз жорсткий тиск необхідності моментальних політичних рішень.

Однак відсутність потреби тверезого і зваженого аналізу в «революційний» період ілюзорна. Було б верхом ідеалізму вважати, що сама по собі зміна влади, незалежно від ступеня легітимності шляху, яким вона відбувається, здатна усунути корінні протиріччя, які лежать в основі соціальної мрії, що підняла людей на активний чи пасивний опір. Однак саме вирішення цих протиріч і має скласти порядок денний для майбутнього президента України. Якщо, зрозуміло, у нього немає бажання незабаром знову зустрітися з протестною реакцією активної частини населення, яка вже відчула на вулицях та площах смак і силу боротьби за свій ідеал справедливості.

Багатогранність феномена «помаранчевої революції» не дозволяє фахівцю в жодній з галузей поодинці претендувати на його всеосяжну оцінку. Автор бере на себе всього лише сміливість стисло окреслити сформований до листопада 2004 року комплекс об’єктивних протиріч, які лежать суто в економічній сфері. Втім, ризикнемо все ж стверджувати, що політичні, ідеологічні та суспільно-психологічні чинники та технології стали можливими і отримали розвиток саме як каталізатори та інструменти розкриття цих базисних протиріч.

На наш погляд, в основі політичної кризи 2004 року лежить системна криза соціально-економічної моделі, яка встановилася в Україні. Саме по собі революційне вирішення кризи аж ніяк не було передбачене. До речі, не є єдиним варіантом розвитку ситуації воно й зараз. Але політична сфера в даній ситуації цілеспрямовано сконцентрувала протиріччя, які накопичилися, різко загостривши прояви кризи і звузивши можливості їхнього революційного вирішення.

В основі всіх згаданих протиріч лежить фрагментарність соціально-економічної системи, що вилилася у фрагментарність економічного зростання, яке фактично загострило конфлікти елементів та механізмів цієї системи. Фрагментарність проявилася в комплексі драматичних системних розривів, які, у свою чергу, забезпечили різноспрямованість цінностей і переваг загальнодержавних та регіональних ділових еліт, лягли в основу відчуження їх від інститутів держави, стали підгрунтям для масового соціального протесту.

Мабуть, провідне місце в наших економічних протиріччях варто відвести такій взаємопов’язаній парі, як обмежена місткість внутрішнього ринку та експортна модель економічного зростання . Експортна модель, яка встановилася з 2000 року, за якої понад половину знову створюваної в країні вартості реалізовується на зовнішніх ринках і фактично прямо не залежить від стану внутрішнього ринку, змiцнила розрив між галузями, орієнтованими переважно на експорт та на внутрішній ринок. Стійке випередження темпів зростання експорту порівняно з темпами промислового зростання демонструє неухильне зниження питомої ваги продукції, що реалізовується на внутрішньому ринку. Причина — низька платоспроможність вітчизняних споживачів, глибокий провал в інвестиційній сфері, нерозвиненість збутових систем українських виробників.

Наслідки такого розділення очевидні. По-перше, відбувається відвернення фінансових потоків з внутрішнього ринку, що ставить експортера в явно виграшне становище. Вичерпання можливостей екстенсивного розвитку галузей, орієнтованих на внутрішній ринок (зокрема — харчової промисловості), при активному зростанні експорту (на хвилі сприятливої зовнішньої кон’юнктури) призвело, враховуючи наявність галузевої спеціалізації регіонів, до посилення міжрегіональної диференціації прибутків як бізнесу, так і населення. Наприклад, у жовтні 2004 року в Донецькій, Дніпропетровській та Запорізькій областях на одного штатного працівника припадало відповідно 784,1 грн., 719,2 грн. і 712,4 грн. заробітної плати, а в Тернопільській, Волинськiй та Хмельницькій областях — 431,5 грн., 450,8 грн. і 455,5 грн. Це викликає в досить широких верствах населення зрозумілі сумніви в достовірності показників економічного зростання та підозри в несправедливому привласненні його плодів.

По-друге, формуються могутні галузеві угруповання, які практично не орієнтовані на вітчизняного покупця — ключову фігуру будь-якої ринкової економіки. У результаті вони приймають або навіть заохочують заходи економічної політики, які ведуть до обмеження внутрішньої купівельної спроможності — отримання експортерами пільг за рахунок зростання фіскального тиску на інших учасників ринку; обмеження собівартості за рахунок незначного зростання питомої ваги в ній заробітної плати тощо, а також формують свою поведінку як реакцію на зміни світової кон’юнктури. Красномовним прикладом є підвищення цін на металопродукцію вітчизняними металургами у зв’язку із зростанням цін на світовому ринку, що відчутно вразило українських споживачiв металу. Новий виток експортної моделі зростання 2003—2004 рр. підхльоснув формування вертикальних виробничих структур (передусім — у гірничо-металургійному комплексі), покликаних забезпечити бізнес від невизначеностей національного ринку, тим самим ще більше посиливши міжгалузеві та міжрегіональні розриви.

Не останню роль зіграла й відсутність належної кооперації між малим, середнім та великим бізнесом . На відміну від більшості розвинених країн світу, де малий та середній бізнес, виробляючи від 40 до 80 % валового внутрішнього продукту, органічно включений до відтворювальних схем великих компаній, в Україні він виявився чітко сегментованим в окремій ніші, пов’язаній, передусім iз торговельно-посередницькою діяльністю, часто в рамках збутових систем зарубіжних компаній. Незважаючи на пріоритетність розвитку малого бізнесу, яка офіційно декларувалася, де-факто держполітика сприяла його консервації у напівкустарних зародкових формах, які стоять, до того ж, однією ногою за межами правового поля. Умови функціонування малого бізнесу логічно підштовхували його до взаємодії з місцевою владою та місцевими елітами, в той час, як великий бізнес вважав за краще вирішувати свої питання на надрегіональному рівні — з центральною владою. Тривале співіснування малого та великого бізнесу «на паралельних курсах» неможливе внаслідок об’єктивної обмеженості території їхнього спільного існування (тобто обмеженої місткості внутрішнього ринку). Часто процеси концентрації капіталу та фінансової експансії галузей та компаній, якi отримали з тих чи інших причин найбільш стійкий розвиток, набували форми конфлікту центральної та регіональних еліт, із залученням усього доступного Центру арсеналу впливу у вигляді фіскальних, правоохоронних, судових структур.

Втім, занедбаність стану напівкустарної роздробленості багатьох галузей споживчої економіки (торгівля, сфера послуг, транспорт тощо) призвела до того, що навіть дії місцевих ділових еліт, які здійснювалися згідно з логікою концентрації капіталу, часто викликали опір представників малого бізнесу та населення. Досить наочні приклади цього — протидія дрібних перевізників та індивідуалів спробам централізації автотранспортної мережі в кількох містах, протидія дрібних торговців розвитку мережі супермаркетів.

Дуже гостро проявлявся конфлікт між бізнесом та фіскальною сферою, зумовлений хронічною нестачею коштів для наповнення бюджету через низьку рентабельність легального бізнесу. До посилення цього конфлікту призвели диверсифікація джерел доходів бізнесу та населення. Серед них значне розширення можливостей отримувати доходи, не входячи в пряму взаємодію з органами місцевого та загальнодержавного управління, які виникли завдяки, з одного боку, поглибленню ринкових перетворень та розвитку ринкових інститутів, а з іншого, — у зв’язку зі зростанням господарських обігів, місткості ринку та кредитоспроможності банківської системи на хвилі економічного зростання. Значне відставання перебудови забюрократизованих регуляторної та економіко-правової системи, затягування податкової реформи перетворилися на очевидну перешкоду нарощуванню доходів бізнесу, сприяли зростанню корупції, а в суспільстві сформували могутній протестний потенціал. Він виник передусім у середовищі малого та середнього бізнесу.

Каталізатором виходу кризи на поверхню стала фіскально-соціальна модель економіки, що реалізовувалася урядом у поточному році. Від ідеї постійного збільшення фінансування соціальних виплат за рахунок значного посилення фіскального тиску на бізнес виграли хіба що самі одержувачі, яким вдалося хоча б трошки поліпшити своє матеріальне становище. В цілому ідея була спочатку приречена на провал і спрацювала з точністю до навпаки. Сторона, що постраждала від фіскального тиску, є значно активнішою соціально і політично, ніж одержувачі зарплат, пенсій та допомог, до того ж опозиція вміло зіграла на дестабілізації цін на продовольчому ринку, психологічно дискредитувавши підвищення доходів і викликавши недовіру до уряду, що підвищує пенсії «такою ціною».

Не варто залишати без уваги й реакцію тіньового сектора економіки, який сформувався у відповідь на нерозв’язність конфлікту бізнесу та фіскальної сфери, і виробляє, за офіційними оцінками, 35 % сумарного ВВП країни. Відсутність дієвої політики детенізації економіки, яка б передбачала м’яку модель адаптації некримінальних тіньових капіталів до діяльності в легальній економіці, викликала загрозу втрати власниками тіньових капіталів у разі ненаступницької (неузгодженої) зміни влади. При цьому, на нашу думку, було б крайнім спрощенням вважати, що представники українського бізнесу дружно зайняли місце по один бік політичних «барикад». Завдання виживання української «тіні» сьогодні полягає в тому, щоб по можливості зберегти контакт місцевих ділових та управлінських еліт і не допустити втручання в ці відносини представників третіх сторін, незалежно від їхнього політичного та географічного походження. Для цього «тінь» володіє достатнім потенціалом політичної мімікрії, і потоки політичного напряму тіньових коштів сьогодні спрогнозувати досить важко.

Відчутно позначилася на ситуації й відсутність інструментів підтримки становлення та розвитку бізнесу . Незважаючи на велику капіталодефіцитність української економіки, економічна політика — і в податковій, і в грошово-кредитній, і в регуляторній сферах — постійно була в кращому випадку індиферентною до інвестування у створення нового та розвиток існуючого бізнесу. Прискорений розвиток експортного бізнесу обумовив випереджальне накопичення в цій сфері надмірних фінансових ресурсів, а отже, об’єктивну тенденцію до експансії капіталу в галузі та регіони, які страждають від його нестачі. Тим часом на базі розширення ринків товарів та послуг народного споживання, в яких виробництво, імпорт та реалізація відносно децентралізовані, відбулося затвердження автономної економічної основи існування регіональних еліт. Останнім уже є що втрачати в разі вірогідного міжрегіонального чи міжгалузевого перерозподілу економічного та правового контролю, який де-факто вже відбувається останні рік-півтора. Але ці еліти, як і раніше, не бачать можливості економічно протистояти «фінансовим гігантам», які створили свої капітали на експортному ринку. Це сприяло заняттю місцевими елітами і, під їхнім впливом — місцевою владою політичної позиції, яка перебуває в протидії втручанню ззовні в політико-економічну ієрархію, що склалася.

У період, що розглядається, були досить відчутні «різні швидкості» імплементації ринкових механізмів у секторах української економіки . На одному «полюсі» ринковості знаходяться практично зразково розвинена банківська система, система роздрібної торгівлі, значна частина підприємств, орієнтованих на виробництво споживчої продукції, передусім — харчової. На іншому — по суті лише косметично реформоване сільське господарство. Не вдаючись до причин такої диференціації (в її основі, на нашу думку, лежать якраз перераховані вище протиріччя), зазначимо, що така «різниця швидкостей» призводить до відсмоктування фінансових ресурсів на користь більше просунутих у ринковому відношенні секторів, залишаючи відстаючих (передусім, мешканців сільської місцевості, де проживає 32% населення, але виробляється, за даними статистики, лише близько 10 % ВВП) з відчуттям відстороненості від загального плину життя в країні.

Наведений тут і, можливо, неповний комплекс на перший погляд очевидних системних протиріч, практично не вирішувався українськими урядами, що змінювали один одного. Це пов’язано з тим, що вони виявилися нерозривно інтегровані в модель економічного розвитку, яка склалася в Україні і останніми роками дивувала світ, та й самих українців, бурхливими темпами зростання. Проте система переросла себе і, у зв’язку з відсутністю механізмів ефективного гармонійного розподілу вироблюваних нею ресурсів на цілі розвитку, спроби її подальшого розширення набули необмежених ні ринковими, ні економіко- правовими інститутами потворних форм. У таких умовах фрагментарне рішення системних протиріч — шляхом, наприклад, дефіскалізації економіки без перебудови її структури, або структурної перебудови без компенсації її соціальної ціни тощо — просто неможливо. Завдання полягає в тому, щоб вирішити описані протиріччя, не позбавивши економіку і суспільство потенціалу розвитку, накопиченого в рамках існуючої моделі.

Явища макроекономічної дестабілізації, що спостерігаються сьогодні в економічній сфері, де-факто є не кризою як такою, а кон’юнктурною реакцією економіки на негативні політичні очікування її суб’єктів. Чи переросте ця квазікриза в реальні кризові явища, пов’язані з напівстихійною структурною перебудовою економіки, чи ж зміниться моделлю «м’якої посадки» з одночасною практичною переорієнтацією на інвестиційно-інноваційну модель зростання? Відповідь потрібно шукати в економічній стратегії та політиці нового президента та його уряду. Організатори і натхненники «помаранчевої революції» взяли на себе місію виявлення системних протиріч і використали їх як опору для масового політичного руху. Отже, вони поклали на себе відповідальність за їх вирішення...