Політична нація: вимірювання незалежністю

У радянські часи в паспорті була обов’язкова графа — «національність». Хоча тоді небагато людей на запитання: «Хто ти?» відповідали — українець чи, скажімо, грузин. Усі були громадянами єдиного і непорушного Радянського Союзу. В часи української незалежності, чи незалежної України (кому як краще звучить), такий рядочок у паспорті скасували — так, мовляв, демократичніше і цивілізованіше. Незалежно від національності всі власники паспортів з синіми обкладинками стали українцями — щодо громадянства. Ось тільки усвідомлення своєї приналежності до української нації прийшло до громадян України не відразу, а можливо, ще й досі не прийшло.

Термін «політична нація» дуже узагальнено наука визначає як політичну спільноту громадян певної держави. Тобто людей, що усвідомлюють свою належність до цієї спільноти, поважають правила, які існують в даному суспільстві. Це мінімум. А максимум — більшості членів політичної спільноти має бути притаманний патріотизм, почуття відповідальності за долю країни. Чи усвідомлювали це 98% наших громадян, коли 1991 року на славнозвісному референдумі голосували за незалежність України? Напевно, здебільшого так. Куди ж поділися ці відповідальність і патріотизм після національного піднесення початку 90-х років? Стерлися економічними негараздами? Зруйнувалися непрофесійною й непатріотичною владою? Розвіялися через постійні наполегливі втручання ззовні? Однозначно відповісти важко. Лишається констатувати, що з якогось моменту у формуванні політичної нації нам довелося починати з нуля.

Здається, зрушення в процесі національного єднання є. Чого вартий лише приклад, коли всі регіони, як один, кинулися на допомогу потерпілим від небувалої повені областям! Ми ідентифікуємо себе українцями під час катастроф і стихій, ми вболіваємо за свою країну під час спортивних змагань чи якихось міжнародних конкурсів... Цього вистачить, щоб називатися нацією?

Чи сформувалася за 17 років незалежності українська політична нація? Про це напередодні Дня незалежності України ми говоримо з експертами «Дня».

Мирослав ПОПОВИЧ, філософ:

— На це запитання можна відповісти залежно від того, що ми розуміємо під політичною нацією. Я дуже не люблю, коли згадують слова Бенсо Кавура: «Ми створили Італію, тепер треба створити італійців». Наче хтось може або має право створювати націю й судити є вона чи ні, має вона право називатися нацією чи ні. Головне, що можна сказати про українську націю, — «маємо те, що маємо». Якщо під політичною нацією мається на увазі, чи буде українське суспільство консолідоване навколо якоїсь однієї політичної сили, то я проти такої політичної нації. У цьому сенсі в нас і на горизонті не видно такої можливості, яка реалізована в Росії, а саме — наявності єдиної політичної партії, навколо якої все консолідується. Тут виникає абсолютно інше питання — чи є в нас політична еліта, яка спроможна формулювати найважливіші проблеми політичною мовою й пропонувати їх розв’язання? Хоча, треба бути оптимістом, тому що ми рухаємося в цьому напрямку. У нас політичні угруповання мають особистісний характер і тільки десь наближаються до чітких політичних контурів — це, мені здається, основне. Не треба чекати, що ми маємо бути об’єднаними навколо однієї якоїсь ідеї або однієї політичної партії. Має бути так, аби особистісна боротьба завжди була вираженням якихось політичних цілей, зрозумілих усьому народові.

Леонід КРАВЧУК, перший президент України:

— Політична нація в Україні перебуває в стадії формування. Сам процес створення політичної нації почався 1994 року й триває досі, оскільки він дуже складний і суперечливий. Тут вступають у суперечність об’єктивні й суб’єктивні чинники. Об’єктивні чинники працюють на формування політичної нації, а суб’єктивні — на її руйнування. Унаслідок процесів, що відбуваються в суспільстві й складностей в самій владі ці два чинники стикаються. Плюс у нашої країни немає чіткої стратегії розвитку, а також існує певний розкол як у владі, так і в суспільстві. Усе це гальмує процес формування політичної влади. Сам цей процес має бути взаємодоповнюючим, тобто формуватися як знизу, так і зверху, тут беруть участь і суспільство, і влада. Коли в країні будуть створені економічні, соціальні, політичні, духовні умови, що працюють на націю, тоді в суспільстві буде формуватися єдина політична нація. Тобто буде визначено курс розвитку країни й будуть створені всі умови для сприятливого життя народу. При створенні політичної нації мають враховуватися інтереси всіх національностей, що проживають на території України. Наприклад, події 2004 року, пов’язані з президентськими виборами, потім розпуск парламенту й обрання нового, який був сповнений різних протиріч, створили передумови для розколу суспільства. Тому ми сьогодні не можемо говорити про об’єднувальні процеси, оскільки ті процеси, що були закладені 2004 року й тривають іще сьогодні, негативно впливають на єдність нашої країни. Це виражається як у зовнішній політиці, так і у внутрішній, і події в Грузії це довели.

Василь ПОПКОВ, професор, Одеський національний університет ім. Мечникова:

— Загалом питання трохи штучне тому, що коли був Радянський Союз, постійно ставилося питання: в якій мірі ми побудували комунізм, розвинутий соціалізм і т. д. Тобто ми постійно намагаємося підганяти наші реальні процеси під деякі абстрактні ідеологічні схеми. Я б інакше поставив питання, чи склалися більш гармонійні, більш рівноправні, більш толерантні міжетнічні відносини в Україні. Тому що Україна є поліетнічною державою, що об’єднує в собі різні мови й різні культури. Певною мірою ця єдність, це розмаїття дотримується. У цьому сенсі я думаю, що підійшла б не тема єдиної політичної нації, а тема духовної й політичної соборності України як соборності різних етносів, різних культур, різних напрямків. І от якщо ця ідеологія візьме гору, особливо в світлі останніх кавказьких подій, ми знімемо дуже багато протиріч, що в інших країнах дійшли до кривавого глухого кута. Треба ставити проблему не формування політичної нації, а формування міжетнічної гармонії в Україні.

Андрій ЄРМОЛАЄВ, політолог:

— Створено базові передумови, але процес націотворення не завершено. Це передусім пов’язано з тим, що процес націотворення має низку базових характеристик, нарівні з культурною, громадянською, державною ідентичностями, є ідентичність, пов’язана з політичною самосвідомістю, відчуття себе як суб’єкта. У цьому сенсі досі українська нація залишається нацією в собі. Визнаючи себе загальним культурним простором, ідентифікуючи себе із загальним громадянством, українська нація залишається політично фрагментованою. Це виражається в різному розумінні зовнішньої перспективи й внутрішнього облаштування. Тобто процес формування української нації ще не завершено.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, історик:

— Політична нація — це одне з вимірювань громадянського суспільства, це об’єднання всіх людей усіх національностей в організації, економічно незалежні від держави. У свою чергу, громадянське суспільство формується, починаючи з неформальних організацій, на кшталт РУХу, який виник у процесі горбачовської перебудови. Якщо ж брати громадянське суспільство в національному вимірюванні, то виходить, що в Україні три групи населення: українці, які розмовляють українською; українці, які розмовляють російською, й власне росіяни. Притому, що ці три групи населення приблизно рівні за своєю чисельністю. Таким чином, щоб політична нація була українською, треба, щоб усі володіли українською мовою, оскільки вона є державною. Зараз це намагаються робити на рівні шкіл, Міністерство освіти та науки України, стикаючись при цьому з великими перешкодами. Отже, для формування політичної нації потрібен час, не менше трьох-чотирьох десятиріч, за умови, що Україна розвиватиметься в демократичному руслі. Проте слід підкреслити, що не можна будувати громадянське суспільство або політичну націю, це процеси, які мають йти спонтанно й розвиватися самі по собі. Держава тут може тільки створювати чи не створювати сприятливі умови для цих процесів.

Віктор НАБОЖЕНКО, політолог:

— Сьогодні важко говорити про існування політичної нації. Хоч елемент політичного дискурсу й риторики з’явився, це стало темою для експертного співтовариства. Говорити про політичну націю, що сформувалася при серйозних політичних розколах у суспільстві, в середовищі політиків, не випадає. Головна складова політичної нації — це єдність, усі інші чинники є другорядними, нація може бути маленькою, але єдиною. Хоча сьогодні в громадській думці обговорюється тема єдності, вона активізується під час політичних криз і виборів.

Василь СТУС, письменник:

— Більше ні, ніж так. Проблему бачу насамперед у політичній еліті, якщо її можна так назвати. Абсолютна більшість сучасної еліти розглядає свою діяльність як бізнес-проект і приймає рішення в своїх інтересах. Це виявилося під час конфлікту в Грузії, коли ніхто з посадових осіб не зміг виразно звернутися до народу — ні Президент, ні прем’єр-міністр, ні глава Верховної Ради. У той же час, політична еліта ставить перед вибором наше населення — на захід чи на схід, і з кожним роком ця проблема стає дедалі актуальнішою. Те, що могло зробити суспільство, воно вже зробило, зараз справа за владою, яку ми наймаємо і яка не виконує своїх обов’язків. Сьогодні на рівні еліти, я б сказав, цілковита катастрофа, ми не маємо лідерів, зацікавлених у єдності країни, більше того, відповідальних.

Володимир ФЕСЕНКО, політолог:

— Виникає питання про те, що таке нація. Нація — це не просто сукупність громадян, які проживають на території держави, а це їхня єдність, загальні цінності, що стосуються долі цього суспільства й держави. Коли ми говоримо про політичну націю, йдеться про певне протиставлення етнічної нації. Тоді виникає питання: на якій основі будувати націю, на громадянській основі чи на основі етнічної приналежності. Дискусії в Україні досі не закінчені. Велика частина українського політикуму, починаючи ще з початку 90-х рр., прямо чи непрямо будувала політичну націю. Але загалом, на сьогоднішній день, українське суспільство ще не стало нацією, в нас немає тієї єдності, що має бути притаманна політичній нації, українське суспільство залишається неоднорідним. Підтвердження цьому — ставлення України до російсько-грузинського конфлікту, політичний розкол країни, який теж має ціннісну орієнтацію, ставлення до НАТО, до вибору цивілізаційного шляху розвитку України і т. д. Сам процес формування політичної нації, звісно, йде, але зберігаються серйозні відмінності всередині українського суспільства. Формування політичної нації має відбуватися знизу, виходити від суспільства, а політики й державні діячі мають лише цьому сприяти. Величезну роль у формуванні нації грає боротьба за незалежність і її досягнення. Побутує думка про те, що Україна здобула незалежність випадково, я з цим категорично не згоден. Усе-таки це був закономірний процес, і всі передумови для цього були. З другого боку, в нас ставлення до незалежності й суверенітету є неоднозначним. Досі в Україні триває процес здобуття своєї державності, особливо це стосується сходу й півдня нашої країни. У принципі, суспільство саме поступово звикає й освоює Україну як свою державу. Це ми бачимо й тому, що чимала частина росіян вважають своєю батьківщиною Україну, цей процес крок за кроком просувається.

Валентин ЯРОШ, професор, Волинський національний університет імені Лесі Українки:

— В Україні тільки розпочався процес формування політичної нації. Ми перебуваємо на початковому етапі. Ми за 17 років незалежності нашої держави не маємо своїх національних політичних лідерів, на жаль. На сьогодні ми маємо тільки основи політичної нації, але не маємо своєї політичної еліти.

Сергій ДАЦЮК, експерт:

— Нація — це специфічний спосіб організації життя людей. Суть нації полягає в ізоляції, спрямованості на себе, деяке загальне, що відрізняється від інших культур. Нації протистоять цивілізації, орієнтовані назовні, останні ведуть обмін із зовнішнім світом, вони транслюють назовні свої традиції, культуру й водночас поглинають особливості інших культур. У цьому сенсі питання про те, чи стала Україна політичною нацією, непродуктивне. Мені не хочеться, щоб Україна стала нацією тому, що це означає ізоляцію, відсутність бажання переймати цінності інших культур, представляти свою культуру назовні. Деякі політичні еліти зводять націю в культ, це неправильно. Є чіткі критерії у будь-якої нації, це здатність себе захищати. Наприклад, зараз, у зв’язку з війною в Грузії, в мене немає відчуття захищеності, навіть немає того відчуття захищеності, яке було в мене ще в 90-ті рр. Я не вірю в можливість української нації себе захистити, передусім тому, що цього не бажає її політична еліта. Вона не бажає розбирати проблемні питання для армії, проблемні питання щодо Росії, розглядати їх, знаходити відповіді на ці питання. Незрозуміло, що ми сьогодні будуємо, моноетнічну культуру чи поліетничну. Тому можна сказати, що в нас деяке протонаціоналістичне утворення, яке не може себе захистити. Люди не займаються нагальними проблемами, вони займаються іншим — переділом власності, влади, й політична влада в тому числі. І якщо виникне ситуація війни, ми її просто програємо.

Микола КОЗЛОВЕЦЬ, докторант Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Житомир:

— У нас часто ототожнюються поняття політичної та етнічної нації, що неприпустимо. Коли ми говоримо про політичну націю, то це наслідок консолідації різних субетнічних груп, що мешкають на певній території, навколо найчисельнішого етносу. Причому в результаті усвідомлення їхньої окремішності, політичного, економічного, а іноді й військового конституювання у світі, конституювання своєї особливої культури. Проголошення незалежності не призвело автоматично до формування української політичної нації, бо це надзвичайно складний, тривалий процес. І якщо бути об’єктивними, усвідомлення державництва українським народом не відбулось у всіх його прошарках і на всіх рівнях. Для багатьох громадян України національна ідея, розбудова держави, політичної нації є надто абстрактними поняттями, не пов’язаними з їхніми повсякденними потребами. Через що маємо у частині суспільства певну напруженість, відсутність національної свідомості, патріотичних почуттів. Більше того, існують навіть певні політичні партії та громадські організації, які стоять на відверто антидержавних, антиукраїнських позиціях. Тому спрогнозувати, як довго триватиме процес формування політичної нації, неможливо. Бо це не постійна величина, а динамічна, рухлива. Більше того, нинішні процеси глобалізації, на думку багатьох західних і вітчизняних науковців, несуть загрозу деконструкції націй, національних держав, політичних націй як таких. І є небезпека, що, не встигнувши утворитися, політична нація може розчинитися. Україні ще складніше, тому що нашій країні доводиться вирішувати одночасно проблеми, пов’язані з формуванням політичної нації, які на Заході були вирішені в кінці ХVІІІ століття, ХІХ столітті й максимум у першій половині ХХ століття, вже в період розвитку глобалізаційних процесів.

Стосовно перспектив: на мій погляд, однією з найважливіших проблем є формування національної ідеї, й ця ідея може виступати у формі державної ідеології, сприяти об’єднанню нації як певної поліетнічної спільноти, сконсолідованої інститутами громадянського суспільства, належністю до України як спільної Батьківщини, свідомої своєї історичної мети побудови незалежної, економічно міцної, соціальної, демократичної, правової держави. Це й об’єднаність спільністю історичної долі, мовою, культурними традиціями, толерантністю різних етнічних груп, які проживають на теренах України. Усвідомлення себе громадянами України незалежно від етнічного походження, віросповідання, усвідомлення своєї відповідальності за все, що відбувається в ній.

Сьогодні, гадаю, вирішальна роль у цьому належить такому чиннику, як держава. На цьому етапі держава має бути сильною, і саме в тому розумінні, що вона має спиратися на широку підтримку власного народу. У нас, як і в країнах Західної Європи, виникає дуже небезпечна ситуація у зв’язку із збільшенням чисельності нетрадиційних етнічних меншин — китайців, в’єтнамців, пакистанців, вихідців із Африки тощо. Важко сподіватися, що вони колись будуть розмовляти українською мовою, знати українську культуру та інтегруються в українське суспільство.

Якщо говорити про наслідки помаранчевої революції, коли думалось, що почався відлік нового часу і формування української політичної нації, громадянського суспільства, рух до побудови національної правової держави, — то цей процес знову був загальмований і поставлений під загрозу внаслідок розбрату в лавах політичних сил насамперед «помаранчевого» табору, «помаранчевого» керівництва.

Крім того, у нас є великі проблеми інтеграції суспільства і формування політичної нації по вертикалі, бо існують олігархічні угрупування, які представлені у владі, й тоді вона представляє інтереси невеликої групи людей, які не збігаються з бажаннями переважної більшості громадян. А також труднощі інтеграції по горизонталі внаслідок розбіжностей між регіонами. А ще формуванню політичної нації заважає те, що велика кількість українців працює за кордоном, і дуже мала кількість їх пов’язує своє майбутнє з Україною, бо не сподіваються, що тут скоро щось зміниться на краще.

Микола ВАСЬКIВ, професор Кам’янець-Подільського державного університету:

— Зараз ми переживаємо активний, можна сказати, бурхливий процес формування сучасної української нації, а водночас і сучасної української культури, української мови тощо. Яким буде остаточний результат? Передбачити дуже важко. Поки що, на жаль, пересічний українець не може самостійно на свідомому чи підсвідомому рівні чітко визначити національні пріоритети, зрозуміти, у чому полягає загальнонаціональний інтерес. Тому найчастіше він покладається на ті формулювання, які йому підсовує політикум.

І можна відзначити суттєві позитивні зрушення, які стосуються якраз політикуму. Якщо на початку 90-х від нього часто доносилися випади антиукраїнського характеру, то зараз хоча б риторика його, політикуму, є суто українською. На словах усі прагнуть захистити Україну, українську націю, національні інтереси, робити все для добробуту власного народу й держави. Безперечно, це не просто ефемерна воля політиків. Насправді вони відчувають ті внутрішні зміни у суспільній свідомості, які відбулися за останні десятиріччя.

Вважаю, що формування політичної нації у природі відбувається одночасно зі становленням громадянського суспільства. Однак в Україні громади поки що дозволяють будувати на історичних пам’ятках, порушувати екологічний баланс, облаштовувати шинки там, де були книгарні.

Роман МАРТИНЮК, доцент кафедри державно-правових дисциплін Національного університету «Острозька академія»:

— Визначаючи націю як державно оформлений етнос, розгляд проблеми формування української нації важливо розпочати з тези про тісну взаємозалежність процесів зміцнення державного суверенітету України та становлення української нації. Кажучи інакше, становлення української нації та розвиток Української держави слід розглядати у площині їхньої взаємопов’язаності та взаємообумовленості. У цьому смислі визначальним фактором становлення української нації є розвиток її політичної основи — Української держави — і, водночас, успішний розвиток Української держави є немислимим без адекватного оформлення української нації.

Ефективне становлення сучасної української нації передбачає вирішення низки загальних проблем національно-політичного розвитку. Чи не найголовніша з них — побудова суспільства, яке б мало почуття загальної ідентичності та спільних національних інтересів. Інша проблема — досягнення необхідного рівня легітимності влади. Ця проблема перебуває у площині розвитку демократії і забезпечення прав людини в Україні. Ще одна проблема — здатність Української держави забезпечити економічний, соціальний та політичний розвиток суспільства як на поточний момент, так і на перспективу.

На сучасному етапі, у ситуації, коли бездержавне існування для українського народу стало кількасотрічною політичною традицією, й у значної частини населення України (насамперед, південно-східних регіонів) зникло глибинне психологічне підгрунтя почуття патріотизму, первинною і найпримітивнішою, але дієвою формою відданості Українській державі може стати те, що можна умовно назвати «економічним патріотизмом». Такий патріотизм для національно маргіналізованої частини українців має знайти економічну виправданість і пов’язуватися з почуттям матеріальної забезпеченості через приналежність до громадянства України. Взагалі, слід очікувати, що зростання рівня життя громадян України за різноманітними показниками призводитиме до поступового зростання рівня патріотизму й політичної консолідації української нації. У подальшому економічний патріотизм може бути витіснений більш розвиненими формами патріотизму, які виявлятимуть достатню автономію до матеріальних чинників і більш ефективно створюватимуть у громадян України почуття національної спільності. Такі розвинені форми патріотизму мають ѓрунтуватися на національній ідеї, глибокій психологічній відданості Українській державі, як державі, чия влада та політичні інститути є цілком легітимними і відповідають ключовим соціально-політичним цінностям громадян України.

Окремою важливою складовою проблеми формування української нації є проблема розширення сфери застосування української мови. Значення цієї проблеми не має недооцінюватися, а сама проблема не може бути вирішеною без чіткої та достатньо жорсткої політики на державному рівні. Відсутність сформованих символів національної самобутності, з-поміж яких українська мова займає ключове місце, у перспективі може зумовлювати постановку питання про виправданість і доцільність перебування у складі України окремих територій, населення яких упродовж значного часу існування незалежної Української держави продовжуватиме зберігати свою місцеву субкультуру, яка у своїх визначальних характеристиках насправді буде окремим локальним різновидом культури населення сусідньої держави; у нашому випадку — Росії. У даному контексті пропагування окремими політичними силами України (Партією регіонів, Прогресивною Соціалістичною Партією) ідеї надання російській мові статусу офіційної, спекулювання так званою проблемою «русскоязычного населения» слід розглядати як вкрай деструктивні дії, які у своїй суті несуть загрозу державному суверенітету України, її конституційному ладу і мають рішуче попереджуватися на державному рівні.

Ще однією важливою проблемою, яка суттєво гальмує становлення сучасної української нації і має знайти державно-політичне вирішення, є проблема сепаратизму регіонів. Згадана проблема має історичне підгрунтя і є наслідком тривалої присутності на українських землях адміністративно-силових структур держав-окупантів, що спричинило втрату у значної частини українського населення почуття національної ідентичності. Однією з форм політичного сепаратизму в сучасній Україні стала штучно створена (оскільки для неї не існує жодних об’єктивних передумов) й нав’язана українським громадянам окремими політичними силами так звана проблема федералізму. Механічне запровадження ідеї федералізму на сучасному етапі може призвести до загрозливої дестабілізації політичного життя в Україні, міжнаціональних конфліктів, різкого посилення сепаратистських настроїв у окремих, особливо східних, регіонах. Це може також актуалізувати територіальні претензії до України з боку окремих іноземних політичних сил і навіть держав.

Затяжне іноземне колоніальне панування на українських землях, окрім іншого, спричинило формування місцевих (регіональних) субкультур, які на сьогодні виявляються у формі досить значних культурно-побутових особливостей та посилюються економічними відмінностями між окремими регіонами України. Поглиблення цих відмінностей, спричинене переходом до федеративного устрою, може в майбутньому актуалізувати питання про приєднання окремих регіонів України до інших держав. Більше того, перехід до федеративної форми державного устрою в Україні в найгіршому з можливих сценаріїв може мати фатальні для держави наслідки — аж до її розпаду, громадянської війни, захоплення території України сусідніми державами тощо. Завданням Української держави на сучасному етапі повинно бути те, щоб згадані відмінності були якомога меншими. Адже ці відмінності є вкрай деструктивними чинниками в розвитку Української держави і становленні української нації. Регіональні відмінності в Україні, спричинені засиллям культури держав-окупантів в минулому — кажучи образно, є запущеними соціальними хворобами. Хвороби ж, відомо, слід лікувати (допоки їх можна лікувати), а не ігнорувати й посилювати. Зменшення ваги, а в подальшому й повне нівелювання цих деструктивних чинників, у свою чергу, може стати передумовою досягнення політичної стабільності в Україні, формування розвиненої Української держави та повноцінної української нації.

Розв’язання згаданих проблем національно-політичного розвитку України як передумов становлення української нації неможливе без відповідної державної політики: рішучої, жорсткої та стабільної. Постає питання про спроможність і наявність волі до вироблення й здійснення цієї політики в сучасної політичної еліти України.

Володимир СМОЛАНКА, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри УжНУ, директор обласного Центру нейрохірургії та неврології, депутат Закарпатської обласної ради:

— На моє глибоке переконання, процес формування політичної нації в Україні перебуває лише на початковій стадії. Політично зріле суспільство характеризується, передусім, єдністю мети та намаганням її досягти. Наприклад, досягти більш високого рівня розвитку громадянського суспільства, загального життєвого рівня, громадянських свобод. В Україні, на жаль, є групи населення, які цього відверто не бажають, а лише переслідують егоїстично корисливі мотиви. Значна частина людей лише починає ідентифікувати себе як українців. Донедавна, наприклад, за кордоном досить часто можна було почути від більшості громадян нашої держави ствердну відповідь на запитання «Ви росіяни?». На щастя, в останні роки у людей почало формуватися усвідомлення державної нації, що, звичайно, не тотожне поняттю національності, а є об’єднанням громадян різних національностей, які живуть у нашій країні. У пересічних громадян з’являється відчуття відповідальності за долю держави, її авторитет, чого протягом попередніх років не було. Ви погляньте, скільки власників авто возять нині під лобовим склом наш національний стяг, причому як власники дорогих «Мерседесів», так і стареньких «Жигулів». Це і зрозуміло, оскільки ми жили в іншій державі з потужною ідеологічною надбудовою, яка політично орієнтувала громадян на зовсім інші, переважно фальшиві та чужі нашому народу цінності. Крім того, у нас не було вікових традицій державного життя. У цьому напрямі величезна робота по об’єднанню суспільства проводиться Президентом України (вшанування жертв Голодомору, функціонування української мови, примирення воюючих сторін у Другій світовій війні), що належним чином буде поціновано лише згодом.

Хотів би звернути увагу ще на два моменти. Політично зріле суспільство грунтується на вільних особистостях та вимагає більш зрілої та відповідальної за долю країни еліти. Щодо першого, то в цьому сенсі суспільство зробило чималий крок, чому історично в найбільшій мірі сприяли, на мій погляд, дві події: проголошення незалежності України та Майдан. Люди зрозуміли, що можна й треба бути вільними. Функціонування політичної еліти має визначатися пріоритетними напрямами державної діяльності. В соціальній сфері — це забезпечення свободи громадян, розвиток демократичних інститутів; в економічній — сталий розвиток економіки; і в політичній — європейська та євроатлантична інтеграція України. В цьому плані, на жаль, політична еліта у силу суб’єктивних причин є розрізненою, нема достатньої підтримки дій керівництва держави. А запорукою успішного розвитку цивілізованого суспільства є не пасивне очікування доброго вождя чи сильної руки, а тісна взаємодія вільних громадян з політичною елітою.

Валерій ДАНИЛЕВСЬКИЙ, політолог, Донецьк:

— На мій погляд, цілком точно можна сказати, що за роки незалежності політична активність українських громадян збільшилася в геометричній прогресії. Бували різні періоди, та, як правило, пік цієї активності доводився на вибори, хоч і в проміжку між виборами люди також не були пасивними в політичному плані. І я можу сказати, що Україна, напевно, серед інших держав пострадянського простору є політично найактивнішою нацією. Саме українці грають величезну роль у політичному житті країни, і дуже добре обізнані в тому, що робиться у вищих ешелонах влади — чого не скажеш про інші держави, серед них — і про Росію.

Становлення політичної нації в нашій країні може бути зумовлене тим, що Україна всі ці роки шукала себе як учасника світового порядку, і визначалася, куди вона рухається, що їй потрібно для розвитку. Цей постійний пошук і сформував нашу політичну націю. Посприяла цьому розвитку і світова цивілізація — проблеми економіки, екології, «гарячих точок», релігійні проблеми й безліч інших питань, які прямо чи опосередковано відбиваються на нашій країні та її населенні, все це завжди тримало і продовжує тримати в тонусі українців. На жаль, наші громадяни досі не можуть похвалитися, що вони живуть у зрозумілій і політично стабільній державі, і вже це зумовлює їхню політичну активність. Відбувається боротьба світоглядів, поглядів і бачення розвитку країни в подальшому, і це політично «загартовує» нашу націю. Більш того, можна сказати, що зараз ми перебуваємо на перехідному етапі, коли державна політика й національна ідея лише починають формуватися, і це, на мою думку, і є запорукою того, що політична нація в Україні ще міцнішатиме й розвиватиметься.

Віктор ПАЩЕНКО, доцент кафедри політології Дніпропетровського національного університету:

— Я гадаю, що політична нація в Україні сформувалася лише частково. Про її наявність має свідчити загальнонаціональний консенсус, але він існує лише з питання про незалежність. За неї, як показують соціологічні опитування, виступає більшість громадян у різних регіонах. Тих, хто хотів би повернення до Союзу, — сьогодні лише кілька відсотків. Проте з інших питань консенсусу в українському суспільстві не досягнуто. Немає толерантного ставлення одне до одного жителів різних регіонів, не визнається і не поважається чужа точка зору. І насамперед це демонструють політики, які повинні давати позитивний приклад громадянам. Загалом в Україні немає консенсусу навіть щодо політичного устрою країни. Немає такого «проекту Україна», над яким треба працювати. В Америці це, напевно, демократія, а у нас? Просто ідея жити добре? Але цього мало, адже націю можуть об’єднати або якийсь катаклізм, або потужна ідея, що визначає місце та роль цієї нації у світі. Однак таку ідею наша еліта, на жаль, ще не виробила.