Політичне вбивство в Белграді: куди піде Сербія?
З часів ерцгерцога Франца Фердинанда жодне політичне вбивство не приголомшувало Белград настільки сильно, як вбивство прем’єра Сербії Зорана Джинджича. Кулі, що вбили Джинджича, можливо, також вбили надії сербів на повернення до звичайного життя в той самий момент, коли ми почали оговтуватись від довгого кошмару правління Слободана Мілошевича. Після кривавих війн в Югославії, що залишили глибокий слід у свідомості кожного, чи провіщає вбивство Джинджича кінець ери політичного насильства чи ж воно провіщає сходження нової? Усунення Мілошевича, що сталося два роки тому, було бурхливим, але при цьому нікого не було вбито. Серби мали всі підстави пишатися: диктатуру усунули демократичним, мирним шляхом. Екстрадиція Мілошевича, аби він постав перед Гаазьким трибуналом за воєнні злочини, судовий розгляд, що не викликав якихось інцидентів у Сербії, також відбулися мирно. Серби починали, нарешті, відчувати, що вони на шляху до миру самих з собою та всім світом.
Звичайно ж, політичні вбивства — не новина для Сербії. Минулого року в Белграді було вбито «Аркана» — лідера найбільш жорстокого воєнізованого угруповання, що брало участь у війнах у Боснії та Косово та зберегло політичний вплив навіть після падіння Мілошевича. Сам Джинджич дивом уцілів у дорожній аварії, організованій минулого місяця з метою замаху на нього. Але більшість сербів починала вірити, що домінуючим інструментом у політиці стає виборчий бюлетень, а не зброя.
Ці зміни настали завдяки ефективному управлінню Джинджича. І хоча найпопулярнішим політиком з тих, хто брав участь у повстанні проти Мілошевича, був Воїслав Коштуніца, який змінив його на посту президента, саме Джинджич уміло координував дії нестійкої коаліції, що протистояла режиму. Саме він, з його безмірною енергією та здатністю швидко думати, забезпечив успіх цієї коаліції, при цьому залишаючись за лаштунками. На посадi прем’єр- міністра Сербії після Мілошевича він більше скидався на головного менеджера корпорації, ніж на професора філософії, який здобув освіту в Гейдельберзі. Увесь цей час Джинджич залишався прагматиком і ніколи не був доктринером. У зв’язку з скрутним становищем Сербії він мав більше владних повноважень, ніж звичайно мають прем’єр-міністри. Після режиму Мілошевича йому в спадщину залишилися скалічені інститути влади, причому велика частина поліції та судових органів, а також багато державних компаній залишалися під контролем кліки, очолюваної Мілошевичем. Мало сподіваючись на те, що наявні інститути допоможуть йому втілити в життя реформи, Джинджич часто йшов в їх обхід, використовуючи не зовсім законні засоби і більшість, тимчасово створювану в парламенті, щоб підштовхнути прийняття необхідних законів. Для нього мали значення лише процвітання країни та «Європейська Сербія». Невже те, що він іноді йшов в обхід закону, наблизило його смерть? Хто може дати відповідь на це? Ці методи й справді мало сприяли створенню поваги до норм права. Проте короткострокові наслідки смерті Джинджича будуть трагічними. Захід бачив у ньому реформатора, і без нього реформи можуть і не продовжити. Якщо реформи не отримають продовження, західні інвестиції, яких так потребує країна, так і не матеріалізуються. Сербія, мабуть, знову буде відсталою країною, де править беззаконня.
І хоча Джинджич не користувався великою популярністю, тільки крайні націоналісти та затяті прихильники Мілошевича можуть радіти його смерті. Вони розглядають його вбивство як покарання за «зраду» — рішення Джинджича про екстрадицію Мілошевича та інших «героїв» Сербії в Гаагу. Найнебезпечніші наслідки цього вбивства, які можуть виникнути, — це посилення віри в те, що у Сербії можлива тільки авторитарна форма правління.
Зважаючи на той факт, що в Сербії переважають саме такі думки, смерть Джинджича створює у країні вакуум влади, бо саме його велика політична влада рухала Сербію у правильному напрямку. Нині виникають побоювання, що організована злочинність зуміє залякати його менш талановитих правонаступників. На даний момент уряд Сербії запровадив у країні надзвичайний стан. Але малоймовірно, що йому вдасться ефективно та швидко справитися з організованою злочинністю, яка майже безперечно стоїть за вбивством Джинджича. Причина цього також пояснює, чому Джинджич не міг покладатися на сербську державу при проведенні своїх реформ. Багато поліцейських та офіцерів розвідслужби перебувають на утриманні криміналу. Той факт, що колишній президент Сербії Іван Стамболік зміг безслідно зникнути 1999 року, є зловісним свідченням могутності злочинного світу. Насправді Джинджич міг також стати жертвою своїх нещодавніх спроб викоренити організовану злочинність. Він спочатку зволікав у боротьбі з організованою злочинністю, бо не хотів одразу викорінювати всю масу наповненого мафією істеблішменту, що залишився з часів правління Мілошевича. Він вважав за краще протистояти корумпованим інститутам влади поетапно, у міру того як міцніла його влада. На жаль, йому спочатку, можливо, також була необхідна підтримка окремих кримінальних авторитетів.
Убивство Джинджича зробить боротьбу проти злочинності основним політичним завданням країни. У цьому політики, нарешті, можуть отримати щось схоже на загальну суспільну підтримку. Але злочинний світ не був би таким могутнім, а поліція та судові органи — такими корумпованими, якими вони є нині, якби економіка Сербії була у кращій формі. Сербія — бідна країна, і вона дуже потребує допомоги Заходу. Смерть Джинджича показує, що ситуація настільки жахлива, що виділення допомоги не має більше суворо обумовлюватися проведенням суворих реформ.
На даний момент ультранаціоналісти та прихильники Мілошевича можуть почуватися переможцями. Але одне із певних досягнень ери Джинджича полягає в тому, що вони вже ніколи не зможуть повернутися до влади. Їхнє бачення Сербії як шовіністичної країни, що дивиться всередину себе, було дискредитоване, а позиція Джинджича, завдяки його мученицькій смерті, може стати популярнішою.
Моменти поразок завжди ставали поворотними пунктами в історії Сербії. Нині серби знову переживають такий момент. Але цього разу ми повинні вирішити, що будемо пам’ятати справу, якою займався Зоран Джинджич, — а це створення політичної та економічної свободи — більше, ніж його криваве вбивство.
Алекса ДЖИЛАС — син відомого югославського дисидента Мілована Джиласа. Колишній співробітник Гарвардського університету. Автор книги «Югославія, оспорювана країна». З 1993 р. живе в Белграді.
